Три мушкетери - Дюма Александр - Страница 135

— Кажіть, кажіть далі! — вигукнув Фелтон. — Я не дочекаюсь, коли ви розповісте про свою помсту.

— О! Я вирішила помститись якомога швидше, я була певна, що він прийде наступної ночі. Вдень мені нічого було боятися.

Тому, коли настав час снідати, я не вагаючись з'їла й випила те, що подали до столу. За вечерею я вирішила тільки вдати, що їм, а насправді ні до чого не торкатись, тож мені треба було вранці добре підживитися.

А що за ті дві доби, протягом яких мені довелося пробути без їжі й питва, я найбільше страждала від спраги, то вирішила сховати склянку води від сніданку.

Все, що я передумала за день, ще більше утвердило мене в прийнятому рішенні. Я тільки пильнувала, щоб моє обличчя не виказало того, що було в мене на серці, бо й на мить не сумнівалася: за мною наглядають. Я навіть кілька разів упіймала себе на тому, що мимоволі усміхаюся. Фелтоне, я не зважуюсь признатися вам, якій думці я всміхалася, бо ви відчули б до мене огиду.

— Кажіть, кажіть далі! — знову вигукнув Фелтон. — Ви самі бачите, як уважно я слухаю вас і як хочу довідатись, чим усе кінчилося.

— Настав вечір. Усе відбувалось у тому ж порядку. Як звичайно, мені в темряві подали вечерю; потім засвітилася лампа, і я сіла до столу.

Я попоїла самих тільки фруктів; вдала, що налила собі води з карафки, але випила тільки ту, яку залишила в склянці після сніданку. Цю підміну я зробила так добре, що мої шпигуни, якби вони й справді у мене були, нічого не запідозрили б.

Після вечері я вдала, що впадаю в заціпеніння. Але цього разу, прикинувшись, що знемагаю від утоми та що взагалі звикла до небезпеки, я дочвалала до ліжка, роздяглася й лягла в постіль.

Я намацала під подушкою ніж і, заплющивши очі, немов зморена сном, гарячково вп'ялася пальцями в його рукоятку.

Минуло дві години, але нічого не змінилося. І я — Боже мій, чи могла б я цьому повірити ще напередодні! — я почала непокоїтись, що він не прийде.

Аж ось лампа повільно піднялася й зникла. Темрява огорнула кімнату. Зусиллям волі я примусила себе прозирнути крізь цей морок.

Минуло не більше десяти хвилин. Я не чула нічого, крім ударів власного серця. Я благала небо, щоб він прийшов.

Нарешті я почула такий знайомий скрегіт дверей і кроки, під якими, незважаючи на товщину килима, зарипіла підлога. Хоч як було темно, я розгледіла постать, що підступалася до мого ліжка.

— Кажіть, кажіть швидше! — вигукнув Фелтон. — Хіба ви не бачите, що кожне ваше слово спопеляє мене, немов розплавлений свинець!

— Тоді, — вела міледі далі, — я зібрала всі сили; я сказала собі, що година помсти, або, точніше, година правосуддя, настала; я вважала себе новою Юдиф'ю; я міцно стиснула в руці ніж і, побачивши свого кривдника перед собою із простягненими до мене руками, вдарила його в самісінькі груди. Негідник! Він усе передбачив. Його груди захищала кольчуга; мій ніж зламався.

— Ага! — вигукнув він, схопивши мене за руку й віднявши зброю, що так погано прислужилася мені. — Ви вирішили позбавити мене життя, моя чарівна пуританко! Але ж це більше, ніж просто ненависть, — це невдячність! Годі вам, вгамуйтеся, моя чарівна дитино! Я сподівався, що ви станете лагіднішою. Я не належу до тих тиранів, які утримують жінку силою: ви не кохаєте мене. Я не вірив у це через властиву мені самовпевненість; тепер я в цьому переконався. Завтра ви будете вільні.

Я бажала тільки одного — щоб він убив мене.

— Стережіться, — сказала я, — бо моє звільнення загрожує вам безчестям.

— Поясніть свої слова, моя чарівна сивіло[237].

— Тільки-но я вийду звідси, як розповім про все: про насильство, що ви його наді мною вчинили, про мій полон. Я розповім про цей палац, в якому чиняться бридкі речі. Ви високо поставлені, але дарма, мілорде, тремтіть! Над вами є король, а над королем — Бог.

Хоч як добре володів собою мій кат — він не міг приховати своєї люті. Я не розгледіла виразу його обличчя, але відчула: під моєю рукою затремтіла його рука.

— То ви не вийдете звідси! — сказав він.

— Чудово! — вигукнула я. — В такому разі місце мого катування стане мені й могилою. Чудово! Я помру тут, і ви ще переконаєтесь, що звинувачення померлої бувають часом страшніші за погрози живої людини.

— У вас немає ніякої зброї.

— У мене лишається та єдина зброя, яку безнадія дарує кожній істоті, аби тільки вона не побоялась скористатися з неї. Я замордую себе голодом.

— Послухайте, — сказав негідник, — чи не краще мир, ніж така війна? Я повертаю вам свободу, засвідчую вашу доброчесність і проголошую вас Лукрецією[238] Англії.

— А я скажу, що ви її Секст, я викрию вас перед людьми, як уже викрила перед Богом. Коли треба буде скріпити, як це зробила Лукреція, своє звинувачення кров'ю, я й перед цим не зупинюся.

— Он воно що! — глузливо відказав мій ворог. — Тоді це інша справа. Слово честі, вам, зрештою, тут не так уже й погано; ви маєте все, що вам потрібно, отже, коли й замордуєте себе голодом, то самі будете в цьому винні.

З цими словами він вийшов. Я почула, як відчинилися й знову зачинилися двері, і залишилась сама, розчавлена не стільки горем, як, мушу признатися, соромом, що так і не помстилася за себе.

Він дотримав слова. Я не бачила його цілу добу. А втім, я теж дотримувала слова й нічого не їла та не пила; я таки вирішила замордувати себе голодом.

Весь день і всю ніч я молилася, бо все ще сподівалась, що Бог пробачить мені самогубство.

Наступної ночі двері знову відчинилися. Я лежала долі — сили почали зраджувати мене.

Почувши скрегіт дверей, я підвелась, спираючись на руку.

— Ну гаразд! — долинув до мене голос, який так страшно відлунював мені у вухах, що я не могла впізнати його. — Гаразд! Може, ми все-таки хоч трохи пом'якшали й погодимось купити собі свободу ціною однієї лише обіцянки мовчати? Послухайте, я людина добра, — додав він, — і, дарма що не люблю пуритан, оддаю їм належне, особливо — гарненьким пуританкам. Та ну ж бо, тільки присягніться на розп'ятті, і я більше нічого від вас не вимагатиму.

— Присягнутися на розп'ятті! — вигукнула я, підводячись і відчуваючи, що при звуках цього ненависного голосу до мене повернулися сили. — На розп'ятті! Присягаюсь, що ніякі обіцянки, ніякі погрози, ніякі тортури не примусять мене мовчати. На розп'ятті! Присягаюсь, що я скрізь викриватиму вас як убивцю, як ґвалтівника, як мерзенного боягуза.

На розп'ятті! Присягаюсь, що коли тільки мені пощастить вирватися звідси, я благатиму весь рід людський помститися вам.

— Стережіться! — сказав він таким суворим голосом, якого я ще ніколи не чула від нього. — На крайній випадок я маю надійний засіб заткнути вам пельку або принаймні не дозволити людям повірити бодай одному вашому слову.

Я зібрала решту сил і засміялась йому в обличчя. Він зрозумів, що відтепер між нами — вічна війна не на життя, а на смерть.

— Послухайте, — сказав він, — я даю вам решту цієї ночі й завтрашній день. Подумайте як слід: коли ви пообіцяєте мовчати, на вас чекатиме багатство, пошана й навіть почесті. Коли ж ви погрожуватимете викриттям, я піддам вас безчестю.

— Ви! — вигукнула я. — Ви!

— Вічному, незгладимому безчестю!

— Ви! — повторила я.

О, запевняю вас, Фелтоне, я вважала його божевільним.

— Авжеж, я! — відповів він.

— Ах, залиште мене! — сказала я. — Йдіть геть, коли не хочете, щоб я у вас на очах розбила собі голову об стінку!

— Гаразд, — мовив він, — як вам буде завгодно! До завтрашнього вечора!

— До завтрашнього вечора! — відповіла я, падаючи на підлогу й кусаючи килим од люті…

Фелтон спирався на крісло, і міледі з демонічною радістю бачила, що йому навряд чи стане сили дослухати до кінця її розповідь.

XXVII. Засіб класичної трагедії