Три мушкетери - Дюма Александр - Страница 128

— Мовчати! — суворо промовив хтось, і міледі впізнала голос Фелтона. — Не втручайтеся не в свою справу, зухвальцю! Хіба вам наказано забороняти цій жінці співати? Ні. Вам звеліли стерегти її й стріляти, якщо вона пробуватиме втекти. Стережіть її; якщо вона тікатиме — стріляйте. Але не відступайте від даного вам наказу.

Вираз невимовної радості, миттєвий, як спалах блискавки, осяяв обличчя міледі. Ніби не чувши цієї розмови, полонянка заспівала знову, намагаючись, щоб її голос бринів з усією повнотою звуку, з усією чарівністю й принадністю, якими тільки наділив її демон:

Цей голос, на диво чистий і глибокий, надавав незграбним віршам такої магічної сили й такої виразності, яку найревніші пуритани рідко коли чули в співах своїх братів по вірі, дарма що ті намагались якнайвигадливіше прикрашати псалми. Фелтонові здалося, що він чує пісню ангела, який утішав трьох біблійних отроків у печі вогняній[228].

Цей вірш, в який грізна чарівниця вклала всю свою душу, до краю схвилював молодого офіцера. Фелтон різким рухом одчинив двері й став перед міледі. Він був блідий, як завжди, але очі його палали.

— Навіщо ви так співаєте, та ще й таким голосом? — спитав він.

— Пробачте, добродію, — лагідно відповіла міледі, — я зовсім забула, що мої пісні недоречні в цьому домі. Можливо, я образила ваші релігійні почуття, та присягаюся вам — це ненавмисно. Пробачте мою провину, може, й велику, але справді мимовільну.

Міледі була така прекрасна в цю мить, а релігійний екстаз, в якому вона, здавалось, перебувала, надавав такого неземного виразу її обличчю, що засліпленому її вродою Фелтонові уявилося, ніби він бачить перед собою ангела, спів якого оце чув.

— Так, так, — сказав він, — ви бентежите, ви збуджуєте серця людей, які живуть у цьому замку.

Бідолашний безумець не помічав недоладності своїх слів. Міледі намагалась прочитати те, що діється в його серці.

— Я не співатиму більше, — втупивши очі долу, мовила вона з усією лагідністю, якої тільки могла надати своєму голосу, і з тією покірливістю, яку тільки могла удати своїм виглядом.

— Ні, ні, добродійко, — відповів Фелтон. — Співайте, але не так голосно, особливо вночі.

І з цими словами молодий офіцер, відчуваючи, що більше не в силі бути суворим з полонянкою, кинувся геть з кімнати.

— Ви добре зробили, пане лейтенанте, — сказав солдат. — Її спів перевертає душу. А втім, до цього швидко звикаєш — голос у неї і справді чарівний!

XXIV. Третій день ув'язнення

Фелтон усе-таки прийшов. Але міледі треба було зробити ще одне зусилля: затримати його, або, точніше, домогтися того, щоб він сам затримався. Як це зробити, міледі поки що не знала.

А втім, вона мала добитися ще більшого: примусити Фелтона розмовляти, щоб і самій говорити з ним. Міледі добре знала: чи не найбільша її звабність таїться у голосі. Як тонко, як майстерно вміла вона орудувати своїм голосом, надаючи йому найрозмаїтіших відтінків — аж до ангельського співу!

І все-таки, попри всі свої чари, міледі побоювалась, що зазнає поразки. Адже Фелтон був попереджений і навіть упереджений проти неї. Ось чому вона пильно стежила за кожним його вчинком, за кожним словом, за найнепомітнішим поглядом і жестом, ба навіть за подихом — бо подих можна було витлумачити як зітхання. Інакше кажучи, вона ретельно вивчала все, як досвідчений актор, котрому щойно дали нову й незвичну для нього роль.

Як поводитися з лордом Вінтером, міледі вирішила ще напередодні. Вона поклала бути мовчазною й сповненою гідності, час од часу дратувати дівера підкресленою зневагою, яким-небудь зухвалим словом провокуючи його на погрози й насильства, що ще дужче підкреслювало б її покірливість. Фелтон бачитиме все це; можливо, він нічого не скаже, але він усе бачитиме.

Вранці Фелтон з'явився як звичайно, але міледі за весь час, поки він був у кімнаті, не обізвалася до нього жодним словом. Зате коли він уже збирався вийти, в неї блиснула надія: міледі здалося, що Фелтон хоче заговорити сам. Губи його ворухнулися, проте він одразу ж опанував себе. Затаївши в серці слова, які мало не вихопилися йому з уст, він вийшов.

Близько полудня нагодився лорд Вінтер.

Був досить погожий зимовий день, і промінь тьмяного англійського сонця, що тільки світить, але не гріє, зазирнув крізь грати до в'язниці міледі. Вона саме дивилась у вікно і вдала, що не чує, як відчиняються двері.

— Он як! — усміхнувся лорд Вінтер. — Розігравши спочатку комедію, а потім трагедію, ми захопились тепер меланхолією.

Полонянка не відповіла.

— Так, так, розумію, — вів далі лорд Вінтер. — Ви були б не проти опинитися на волі на цьому березі; вам хотілося б сісти на добрий корабель, який поніс би вас по смарагдових хвилях цього моря; ви радо влаштували б мені — на суходолі чи в океані — одну з тих спритних засідок, до яких ви такі охочі. Потерпіть! Потерпіть ще трохи! За чотири дні берег стане для вас приступним, а море відкритим, і навіть більш відкритим, ніж ви того бажаєте, бо за чотири дні Англія нарешті позбудеться вас.

Міледі благально склала руки й, підвівши свої чарівні очі до неба, мовила з ангельською лагідністю:

— Боже, Боже! Пробач йому, як я йому пробачаю.

— Авжеж, молись, клята! — вигукнув барон. — Твоя молитва тим більш великодушна, що, присягаюся, ти перебуваєш в руках людини, яка тобі ніколи не пробачить!

І він вийшов з кімнати.

У той момент, коли він переступав поріг, міледі помітила Фелтона, який рвонувся в темний куток, щоб вона його не побачила. Тоді вона впала навколішки й почала голосно молитися.

— Боже мій! Боже мій! — примовляла вона. — Ти знаєш, за яку святу справу я страждаю! Дай же мені сили витерпіти ці страждання до кінця!

Двері тихо відчинились. Чарівна богомолка, здавалось, не чула рипіння і зі слізьми в голосі вела далі:

— Боже караючий! Боже милосердний! Невже ти дозволиш, щоб справдилися жахливі заміри цієї людини?

І аж тепер міледі вдала, що почула кроки Фелтона. Вона миттю скочила на ноги й зашарілася, ніби засоромившись, що до неї ввійшли в ту мить, коли вона стояла навколішках і молилася.

— Я не люблю заважати тим, хто молиться, добродійко, — серйозно сказав Фелтон, — а тому хай моя присутність вас не бентежить.

— Чому ви вирішили, що я молюся, добродію? — спитала міледі, ледве стримуючи сльози. — Ви помиляєтесь, я не молилася.

— Невже ви вважаєте, добродійко, — відповів Фелтон так само серйозно, хоч і трохи лагіднішим голосом, — що я маю право не дозволити впасти на коліна перед Творцем? Боронь Боже! До того ж, каяття — природна річ для тих, хто завинив. Хоч би який страшний був злочин, грішник святий для мене, якщо він припадає до ніг Всевишнього.

— Завинила, я завинила! — мовила міледі з усмішкою, яка обеззброїла б навіть ангела на страшному суді. — Боже, ти єдиний знаєш, так це чи ні! Скажіть, що мене засуджено, — це буде правда, але вам відомо, що Бог любить мучеників і що він іноді дозволяє засуджувати невинних.

— Засуджена ви чи мучениця, — відповів Фелтон, — вам однаково треба молитися, і я теж молитимусь за вас.

— О, ви праведник! — вигукнула міледі й упала йому до ніг. — Вислухайте, я не можу більше таїтися перед вами; я боюсь, що мені забракне сил у ту мить, коли я муситиму витримати боротьбу й відкрито сповідати свою віру. Вислухайте ж благання доведеної до відчаю жінки. Вас обманюють, добродію, але не в цьому річ. Я прошу у вас тільки однієї милості, і якщо ви мені її зробите, я благословлятиму вас на цьому й на тому світі.