Три мушкетери - Дюма Александр - Страница 125

Але повернімось до міледі, яку ми, кинувши погляд на береги Франції, мимохіть втратили з поля зору.

Ми застанемо її в тому ж безнадійному становищі, в якому й залишили, заглибленою в сумні думки, кинутою в самісіньке пекло, біля воріт якого вона залишила будь-яку надію; це вперше в житті беруть її сумніви, вперше в житті охоплює страх. Двічі щастя зрадило її, двічі її розгадали й занапастили, і обидва рази винуватцем її невдачі був злий дух, якого, безперечно, послав їй Всевишній, щоб здолати її: Д'Артаньян переміг її, цю досі непереможну злу силу.

Він насміявся з її кохання, принизив її гордість, обдурив її честолюбні заміри і ось тепер хоче позбавити її багатства, зазіхає на свободу й навіть загрожує життю. Більше того — він зірвав краєчок її маски, тієї егіди[223], якою міледі так уміло прикривалась і яка робила її такою сильною.

Д'Артаньян відвернув од Бекінгема, котрого міледі ненавидить, як ненавидить усе, що перш кохала, бурю, якою йому й королеві погрожував Рішельє.

Д'Артаньян видав себе за де Варда, до якого вона спалахнула пристрастю тигриці. Д'Артаньян знає її страшну таємницю, — а вона ж присягалася, що той, хто довідається про це, накладе головою. І, нарешті, в ту хвилину, коли їй пощастило дістати охоронну грамоту, за допомогою якої вона збиралась помститися своєму ворогові, цю охоронну грамоту виривають у неї з рук; і той самий Д'Артаньян тримає її в ув'язненні й запроторить до якогось проклятого Ботанібея[224], до якогось ганебного Тайберна в Індійському океані.

Бо все це, поза всякими сумнівами, походить від Д'Артаньяна. Хто інший міг так зганьбити її? Тільки він міг повідомити лорда Вінтера про всі ці страхітливі таємниці, які він так фатально розкрив одну за одною. Він знає її дівера і, звичайно, написав йому.

Яка ненависть клекоче в міледі! Вона сидить непорушно, втупивши палаючий погляд в глиб кімнати, і тільки глухий стогін, що раз по раз вихоплюється їй з грудей, згідно вторує гомону хвиль, які здіймаються, гуркочуть і з ревінням споконвічного й безсилого відчаю розбиваються об скелі, на яких змуровано цей похмурий і гордовитий замок! Які солодкі плани помсти, що сягають у примарну далеч майбутнього, викохує проти пані Бонасьє, проти Бекінгема і, головне, проти Д'Артаньяна розум міледі в палахкотінні грозово-буряного гніву!

Усе це так; але ж для помсти треба бути вільною. А щоб стати вільною, коли перебуваєш в ув'язненні, треба проламати стіну, розпиляти грати, розібрати підлогу — зробити те, що до снаги наполегливому й дужому мужчині, але не під силу гарячково збудженій слабкій жінці. До того ж, на це треба мати час — місяці, роки, а в неї… у неї попереду лише десять чи дванадцять днів, як сказав лорд Вінтер, її брат і грізний тюремник.

І все-таки, якби вона була мужчиною, то спробувала б вибратися звідси й, можливо, досягла б успіху. Чом небо так помилилось, що вклало мужню душу в таке кволе й зманіжене тіло!

Отож перші хвилини ув'язнення були жахливі: міледі не могла побороти спазми люті, що корчили її; жіноча слабкість віддала данину природі. Але потроху вона вгамувала пориви нестямного гніву. Нервовий дрож, що поймав усе її тіло, затих, і, наче втомлена змія, вона згорнулася в клубок для відпочинку.

— Ну, годі, годі, це ж божевілля — так лютувати! — сказала вона, дивлячись у дзеркало, в якому відбивався її вогненний погляд, що, здавалось, звертався із запитанням до неї самої. — Не треба лютувати, лють — ознака слабкості. До того ж, цей засіб ніколи мені не допомагав; можливо, якби я мала справу з жінками, то знайшла б слабкіших за себе й перемогла б їх. Але я веду боротьбу з мужчинами, і для них я лишаюсь жінкою. Тож треба боротися далі жіночою зброєю; моя сила — в моїй слабкості.

Ніби бажаючи переконатися, наскільки вільно володіє вона своїм виразним і рухливим обличчям, міледі стала спостерігати, як, залежно від її бажання, на ньому мінялися всі відтінки почуттів — од гніву, що спотворював його риси, до найлагіднішої, найніжнішої і найзвабливішої усмішки.

Потім вона прибрала своє розкішне волосся, щоб ще краще відтінити свою вроду. Нарешті прошепотіла, милуючись собою:

— Нічого ще не втрачено. Я все-таки дуже гарна.

Було близько восьмої години вечора. Погляд міледі зупинився на ліжку; вона вирішила, що недовгий відпочинок освіжить не тільки голову й думки, а й покращить колір обличчя. Проте, перш ніж лягти, вона надумала щось значно краще. Міледі згадала, що при ній говорили про вечерю. Вона вже понад годину сиділа в цій кімнаті, отже, їй незабаром мали принести попоїсти. Полонянка не хотіла гаяти часу й вирішила цього ж вечора прозондувати Грунт і пильніше придивитися до тих людей, яким було доручено її стерегти.

У щілині під дверима з'явилося світло; воно сповіщало про прихід її тюремників. Міледі, яка було підвелася, знову сіла в крісло, відкинула назад голову, від чого її гарне волосся розсипалося по плечах, а груди ледь оголилися під зім'ятим мереживом. Поклавши одну руку на серце, другу вона звісила з крісла.

Загриміли засуви, двері зарипіли, і в кімнаті пролунали кроки.

— Поставте цей стіл тут, — почула вона голос, що належав Фелтонові.

Наказ було виконано.

— Принесіть свічки й змініть вартового, — вів далі Фелтон. Цей подвійний наказ переконав міледі, що солдати й прислужують, і стережуть її водночас.

До того ж, накази молодого лейтенанта виконувалися з тією мовчазною швидкістю, яка свідчила про беззастережну дисципліну.

Нарешті Фелтон, який досі не дивився на міледі, глянув у її бік.

— Ага, — сказав він, — вона спить. Гаразд: вона повечеряє, як прокинеться.

І він пішов до дверей.

— Але, пане лейтенанте, — зауважив солдат, який підійшов до міледі ближче за свого незворушного начальника, — ця жінка не спить.

— Як це — не спить? — спитав Фелтон. — А що ж вона робить?

— Вона непритомна; обличчя в неї дуже бліде, і скільки я не прислухаюсь, я не чую дихання.

— Ваша правда, — мовив Фелтон, пильніше глянувши на міледі, але все ще не рухаючись з місця. — Повідомте лорда Вінтера, що його полонянка знепритомніла, бо цей випадок не був передбачений, і я не знаю, що треба робити.

Солдат вийшов передати наказ свого офіцера. Фелтон сів у крісло, яке стояло біля дверей, і став чекати, такий же мовчазний та нерухомий. Міледі досконало володіла жіночим мистецтвом дивитися з-під довгих вій, наче й не розплющуючи повік; вона помітила, що Фелтон сидить до неї спиною. Не відводячи погляду, міледі спостерігала за ним хвилин з десять; за всі ці десять хвилин її незворушний вартовий жодного разу не озирнувся.

Міледі збагнула, що зараз прийде лорд Вінтер і що його поява додасть її тюремникові нових сил. Її перша спроба виявилась марною, і вона примирилася з цим, як жінка, що має ще чимало способів у запасі. Тож вона підвела голову, розплющила очі й ледь чутно зітхнула.

Почувши зітхання, Фелтон нарешті озирнувся.

— От ви й прокинулись, добродійко! — сказав він. — Отже, мені тут більше нічого робити. Коли вам щось буде потрібно, ви подзвоните.

— Ах, Боже мій, Боже мій! Як мені було погано! — прошепотіла міледі тим милозвучним голосом, що, подібно до голосів античних звабниць, зачаровував усіх, кого вона хотіла занапастити.

І, випроставшись у кріслі, вона прибрала ще принаднішої пози, ніж та, в якій лежала досі. Фелтон підвівся.

— Вам приноситимуть їсти тричі на день, добродійко, — сказав він, — вранці о десятій годині, о першій годині пополудні та о восьмій вечора. Якщо цей розпорядок вам не підходить, ви можете призначити свої години замість тих, які я вам пропоную, і ми намагатимемось виконати ваші бажання.

— Невже мені завжди доведеться бути самій у цій величезній похмурій кімнаті? — спитала міледі.

— Вже домовлено з жінкою, яка живе по сусідству: вона буде завтра в замку й приходитиме раз у раз, коли вам будуть потрібні її послуги.