Три мушкетери - Дюма Александр - Страница 117

Ви самі розумієте: людина, яка плекає такі плани, не дасть себе схопити, а вже коли її і впіймають, вона скорше помре під тортурами, ніж мовить бодай слово.

— Ну, гаразд, — погодився Д'Артаньян. — Базен — так Базен. Але віддайте мені мого Планше! Міледі якось наказала відшмагати його канчуком і вигнати зі свого дому. Планше має добру пам'ять, і я ручуся, що, коли йому випаде нагода помститися, він радше дасть себе вбити, ніж відмовиться від цієї втіхи. Якщо справи в Турі стосуються вас, Арамісе, то справи в Лондоні стосуються особисто мене. Тому я прошу вас зупинити свій вибір на Планше. До того ж, він уже був зі мною в Лондоні й уміє цілком пристойно сказати: «London, sir, if you please?»[210] та «My master lord D'Artagnan»[211]. Будьте певні — з такими знаннями він чудово дістанеться до Англії й повернеться назад.

— В такому разі, — мовив Атос, — дамо Планше сімсот ліврів до від'їзду й сімсот після повернення, а Базенові — триста ліврів, коли він від'їздитиме, і триста ліврів, коли повернеться. Це зменшить наше багатство до п'яти тисяч ліврів; кожен з нас візьме собі по тисячі ліврів і використає їх на свій розсуд, а останню тисячу ми відкладемо про чорний день, на випадок непередбачених витрат або для спільних потреб, доручивши зберігати гроші абатові. Чи згодні ви на це?

— Любий мій Атосе, — відповів Араміс, — ви говорите як Нестор[212], який — це ж бо всім відомо! — був найбільшим мудрецем у Греції.

— Отже, вирішено, — підсумував Атос — Поїдуть Планше та Базен. Правду кажучи, я зовсім не проти, щоб залишити Грімо при собі: він звик до мого обходження, і я ціную його. Вчорашній день, напевно, виснажив, а ця подорож просто доконала б мого слугу.

Друзі покликали Планше і пояснили, що він має робити. Д'Артаньян, який уже попередив його про все, пообіцяв передусім славу, потім гроші й тільки під кінець згадав про небезпеку.

— Я сховаю лист за підкладку рукава, — сказав Планше, — і проковтну його, якщо мене схоплять.

— Але ж тоді ти не виконаєш доручення, — заперечив Д'Артаньян.

— Дайте мені ввечері копію листа, і завтра я знатиму його напам'ять.

Д'Артаньян глянув на друзів, ніби хотів сказати: «Ну як? Що я вам говорив?»

— Планше, — повів Д'Артаньян далі, — ти маєш вісім діб на те, щоб добратися до лорда Вінтера, і вісім діб на повернення — всього шістнадцять діб. Якщо на шістнадцятий день після від'їзду, о восьмій годині вечора, ти не повернешся, то не одержиш решти грошей, навіть коли ти з'явишся на п'ять хвилин пізніше.

— В такому разі, пане, — сказав Планше, — купіть мені годинника.

— Візьми мій, — мовив Атос, простягаючи Планше із властивою йому безтурботною щедрістю годинника, — і постарайся виконати доручення якнайкраще. Затям, що, коли ти довіришся кому-небудь, прохопишся необережним словом чи будеш десь вештатися, ти занапастиш свого пана, який так довіряє твоїй відданості, що поручився нам за тебе. Але затям також і те, що, коли з твоєї вини Д'Артаньянові скоїться щось лихе, я знайду тебе скрізь, хоч би де ти був, і тоді — прощайся з життям!

— О пане! — мовив Планше, ображений підозрою, а ще більше наляканий незворушним виглядом мушкетера.

— А я, — сказав Портос, люто обертаючи очима, — злуплю з тебе живого шкіру.

— Ах, пане!

— А я, — обізвався Араміс своїм лагідним, мелодійним голосом, — спалю тебе на повільному вогні, як це роблять дикуни.

— Ох, пане!

Планше заплакав. Та ми не зважимось сказати, чи від страху він плакав, чи від замилування такою непорушною одностайністю чотирьох друзів. Д'Артаньян потиснув Планше руку й обійняв його.

— Розумієш, Планше, — сказав він, — добродії кажуть тобі все це тільки з прихильності до мене, а насправді вони тебе щиро люблять.

— О пане! — вигукнув Планше. — Або я виконаю доручення, або хай мене четвертують. Але навіть якщо мене четвертуватимуть, то будьте певні, що жоден шматочок мого тіла не викаже вас.

Вирішили: Планше іде завтра о восьмій ранку, щоб за ніч він міг вивчити листа напам'ять. Хитрий слуга виграв на цій умові рівно дванадцять годин — адже він мав повернутися на шістнадцятий день о восьмій вечора.

Вранці, коли Планше сідав на коня, Д'Артаньян, який у душі відчував прихильність до герцога Бекінгема, відвів свого слугу вбік і промовив:

— Слухай, коли ти передаси листа лордові Вінтеру й він прочитає його, то скажи: «Пильнуйте його світлість лорда Бекінгема, бо його хочуть убити». Але розумієш, Планше, це така серйозна й важлива таємниця! В тому, що довіряю її тобі, я не признався навіть своїм друзям. І не написав би про це в листі, хоч би мені пообіцяли чин капітана.

— Будьте певні, пане, — відповів Планше, — ви самі побачите, чи можна покластися на мене.

Планше скочив на чудового коня, якого він мав замінити за двадцять льє від табору на поштових, і поскакав чвалом. Серце його, ніде правди діти, трохи щеміло від спогадів про погрози трьох мушкетерів, та все ж він був у прегарному настрої.

Базен виїхав наступного ранку до Тура, маючи вісім діб для виконання покладеного на нього доручення.

Тим часом, поки їхні посланці були відсутні, четверо друзів з цілком зрозумілих причин були як ніколи обережні й до всього придивлялися та прислухалися. Вони намагались дізнатися, про шо гомонять у таборі, стежили за кожним кроком кардинала й рознюхували, чи не прибув часом до Рішельє який-небудь новий посланець. Не раз і не двічі вони жахалися, коли їх несподівано викликали до начальства. Крім того, їм треба було дбати й про власну безпеку: міледі, як страхітливий привид, повсякчас стояла перед їхніми очима й не давала їм спати спокійно.

На ранок восьмого дня Базен, як завжди бадьорий і, своїм звичаєм, усміхнений, увійшов до корчми «Гугенот», де саме снідали четверо друзів, і сказав, як було домовлено:

— Пане Арамісе, ось відповідь од вашої кузини.

Друзі радісно перезирнулися: половину справи зроблено! Щоправда, ця половина була куди простіша й вимагала значно менше часу.

Почервонівши, Араміс узяв листа, написаного незграбним почерком і з орфографічними помилками.

— Боже мій! — сміючись, вигукнув він. — Це таки безнадійно! Ніколи бідолашна Мішон не навчиться писати, як пан де Вуатюр.

— Що теє за отна, тея бітна Мішон? — спитав швейцарець, який теж снідав у «Гугеноті».

— Це всього-на-всього чарівна юна білошвейка, яку я колись кохав. Тож я попросив її написати мені на пам'ять кілька рядків, — відповів Араміс.

— Хай йому шорт! Якщо фона така ш фелика сама, як і її літери, ви туше щасливий, тофаришу! — сказав швейцарець.

Араміс прочитав листа й віддав Атосові.

— Погляньте, що вона написала, Атосе, — сказав він.

Атос пробіг очима послання й, щоб остаточно розвіяти підозри швейцарця, прочитав уголос:

— «Любий кузене, моя сестра і я дуже добре відгадуємо сни й страшенно боїмося їх. Але про ваш, сподіваюся, можна сказати — не вір у сни, омана вони. Прощавайте! Залишайтесь здорові й час од часу нагадуйте про себе.

Аглая Мішон».

— Про який це сон вона пише? — спитав драгун, що й собі підійшов до гурту.

— Авшеш, про який сон? — підхопив швейцарець.

— Хай йому чорт! — відповів Араміс — Якось мені приснився страшний сон, і я розповів його кузині.

— О так, Боше мій! Це душе просто росповісти свій сон, але я шотного расу не пачив сніф.

— Ви дуже щасливі, — мовив Атос, підводячись з-за столу. — Я був би радий, якби міг сказати те саме про себе!

— Шотного расу! — повторив швейцарець, запишавшися з того, що така людина, як Атос, бодай у чомусь йому заздрить. — Шотного расу!

Тільки-но Атос підвівся, Д'Артаньян теж устав з-за столу, взяв друга під руку й вийшов разом з ним.

Портос і Араміс мусили залишитись, щоб відповідати на грубуваті жарти драгуна та швейцарця.