Три мушкетери - Дюма Александр - Страница 101

Рішельє міг розчавити його, але чомусь не зробив цього. Проникливий і розумний Д'Артаньян вважав таку поблажливість просвітком, у якому вбачав краще майбутнє.

Крім того, юнак нажив ще одного ворога, менш небезпечного (так принаймні він думав), але якого — він підсвідомо відчував це, — годі було нехтувати; цим ворогом була міледі.

Щоправда, Д'Артаньян дістав прихильність і заступництво королеви. Але прихильність королеви була в ті часи тільки ще одним приводом для переслідувань, а її заступництво, як відомо, дуже непевно захищало від лиха: доказом цього були Шале та пані Бонасьє.

Отже, єдиним безперечним надбанням за весь цей час був діамантовий перстень вартістю п'ять чи шість тисяч ліврів, який Д'Артаньян носив на пальці; і все-таки навіть цей діамант — коли мати на увазі, що Д'Артаньян задля своїх честолюбних задумів хотів зберегти його, аби коли-небудь по цьому персню його впізнала королева, — отож, повторюємо, навіть цей діамант, оскільки наш герой не міг його продати або заставити, становив не більшу цінність, ніж ті камінці, що по них він ступав ногами.

Ми згадали про камінці в нього під ногами, бо, замислившись над усім цим, Д'Артаньян саме брів по мальовничій кам'янистій стежці, що вела від табору до села Ангутен. За цими своїми думками юнак не помітив, як зайшов далі, ніж передбачав. День хилився до вечора. Раптом Д'Артаньянові здалося, що в промінні призахідного сонця за живоплотом блиснуло дуло мушкета.

У Д'Артаньяна було зірке око й меткий розум; він одразу збагнув, що мушкет не прийшов сюди сам і що той, хто тримає його в руках, ховається за живоплотом аж ніяк не з дружніми намірами. Отож він вирішив тікати.

Аж тут з другого боку дороги, за великим каменем, блиснуло дуло другого мушкета.

Це була засідка.

Юнак глянув на перший мушкет і не без тривоги помітив, що він опускається, — хтось цілився просто в нього. Тільки-но дуло мушкета застигло, Д'Артаньян ницьма упав на землю. Майже водночас пролунав постріл, і юнак почув, як куля просвистіла над самісінькою його головою.

Не можна було гаяти жодної хвилини. Д'Артаньян схопився на рівні ноги, — і в ту саму мить куля з другого мушкета розкидала камінці на тому місці стежки, де він тільки що лежав.

Д'Артаньян був не з тих відчайдухів, які шукають дурної смерті, аби тільки про них сказали, що вони не відступили ні на крок; до того ж, тут взагалі не йшлося про хоробрість: адже наш гасконець попав у звичайнісіньку пастку.

«Якщо буде третій постріл, — подумав він, — мені кінець!»

І він дременув до табору так, як уміють бігати тільки гасконці, що славляться своєю спритністю. Та хоч як він мчав, перший стрілець устиг перезарядити свій мушкет і вистрілив удруге, та ще й так влучно, що куля пробила Д'Артаньянів капелюх, відкинувши його кроків на десять уперед.

Д'Артаньян, не маючи іншого капелюха, на ходу підхопив його. Захеканий, блідий, він прибіг до себе в кімнату, сів на ослін і, нікому нічого не сказавши, почав обмірковувати становище.

Ця подія могла мати три пояснення.

Перше й найприродніше: це була засідка ла-рошельців, які охоче вбили б одного з гвардійців його величності перш за все тому, щоб мати на одного ворога менше, й сподіваючись на те, що в цього ворога знайдеться в кишені тугий гаманець.

Д'Артаньян узяв капелюх, оглянув дірку від кулі й похитав головою. Куля була пущена не з мушкета, а з аркебузи[191]. Влучність пострілу з самого початку навела юнака на думку, що це — незвичайна зброя: куля була не каліберна; отже, то була не військова засідка ла-рошельців.

Це могло бути також люб'язне нагадування пана кардинала. Читач пам'ятає, що саме в ту хвилину, коли завдяки благословенним променям сонця Д'Артаньян помітив дуло аркебузи, він дивувався з довготерпіння його високопреосвященства.

Тут Д'Артаньян знову заперечливо похитав головою. Маючи справу з людьми, яких він легко знищив би одним пальцем, Рішельє рідко вдавався до таких заходів.

Це могла бути помста міледі.

Так, це найвірогідніше.

Д'Артаньян марно силкувався пригадати обличчя або одяг убивць; він утік од них так швидко, що не встиг нічого розгледіти.

— О мої любі друзі! — прошепотів гасконець. — Де ви? Як шкода, що вас зараз немає зі мною!

Д'Артаньянові кепсько спалося цієї ночі. Три чи чотири рази він прокидався, бо йому ввижалося, що хтось підкрадається до ліжка, щоб заколоти його кинджалом.

А втім, ніч минула спокійно.

Настав ранок.

І все-таки Д'Артаньян був майже певен, що це тільки початок, що на цьому справа не скінчиться.

Весь день юнак просидів удома. Він шукав собі виправдання в тому, що була погана погода.

Ще через день, о дев'ятій ранку, засурмили збір. Герцог Орлеанський об'їздив пости. Гвардійці вишикувалися в лави, і Д'Артаньян став на своє місце.

Його високість оглянув військо; потім усі старші офіцери, і серед них капітан гвардії пан Дезессар, підійшли до герцога, щоб привітати його.

За хвилину Д'Артаньянові здалося, що пан Дезессар знаком кличе його до себе; аби переконатися, що це й справді так, він почекав повторного сигналу, а коли пан Дезессар вдруге подав йому знак, Д'Артаньян вийшов зі строю і хутко підбіг до свого командира.

— Зараз його високість викликатиме добровольців для небезпечного доручення, яке уславить тих, хто його виконає, і я хочу попередити вас, щоб ви були напоготові.

— Дякую, мій капітане! — відповів гасконець, зрадівши з нагоди відзначитися перед конетаблем.

Вночі ла-рошельці зробили вилазку й відбили бастіон, що його захопило королівське військо за два дні до того. Тож ішлося про те, щоб послати туди кілька чоловік на дуже небезпечну рекогносцировку[192], аби дізнатися, як охороняється бастіон.

Справді, за кілька хвилин герцог Орлеанський голосно сказав:

— Мені потрібні для цієї справи троє або четверо охочих під керівництвом надійної людини.

— Я маю таку надійну людину, ваша світлосте, — сказав пан Дезессар, показуючи на Д'Артаньяна, — Що ж до чотирьох або п'яти охочих, то варто вашій високості сказати слово — і їх буде вдосталь.

— Чи знайдеться четверо сміливців, ладних піти зі мною на смерть? — вигукнув Д'Артаньян, піднімаючи шпагу.

Двоє його товаришів-гвардійців одразу ж виступили наперед, до них приєдналося ще два солдати. Потрібну кількість добровольців було набрано; щоб не ображати тих, хто зголосився перший, решті Д'Артаньян відмовив.

Було невідомо, чи евакуювали ла-рошельці бастіон після того, як захопили його, чи залишили там гарнізон. Щоб дізнатися про це, треба було пильно оглянути укріплення з досить близької відстані.

Д'Артаньян разом зі своїми чотирма помічниками рушив у розвідку вздовж траншеї; гвардійці крокували поруч, солдати йшли трохи позаду.

Ховаючись за бруствером[193], вони незабаром підступилися до бастіону й зупинились кроків за сто від нього. Д'Артаньян озирнувся й побачив — солдатів немає.

Він подумав, що, злякавшися, вони зупинились на півдорозі, й вирішив не чекати на них.

Повернувши разом з гвардійцями за ріг траншеї, юнак опинився кроків за шістдесят од бастіону.

Там не було видно жодної людини. Бастіон здавався покинутим.

Троє сміливців стали радитися, чи варто йти далі. Раптом цю кам'яну брилу оперезало кільце диму. Навколо Д'Артаньяна та його супутників засвистіли кулі.

Тепер вони дізналися те, що мали дізнатися: бастіон охоронявся. Далі перебувати в такому небезпечному місці не було потреби. Д'Артаньян з гвардійцями повернули назад і почали відступ, що дуже скидався на втечу.

Коли вони добігли до повороту траншеї, який мав захистити їх од ла-рошельців, один з гвардійців упав: куля влучила йому в груди. Другий гвардієць щодуху помчав до табору.

Д'Артаньян не схотів залишати товариша напризволяще й нахилився, щоб підняти його та допомогти дістатися до своїх. Але в цю мить пролунало ще два постріли; одна куля поцілила пораненому в голову, друга розплющилась об камінь за якихось два дюйми від Д'Артаньяна.