Зневажаючи закон - Кристи Агата - Страница 59

Естрадна програма розпочалася. З десяток напівголих дівчат вишикувалися на сцені в мерехтливому різноколірному промінні. Вони звивались і вигиналися довгою хвилястою лінією, їхні голі ноги мелькали, а на ніжно-білих животах темніли ямочки пупків.

Руда співачка з масними очима виконала масну пісеньку голосом, яким можна було б колоти дрова. Дівчата повернулися на естраду в чорних трико й шовкових капелюхах і виконали той самий танець, демонструючи тепер деякі інші свої оголені принади.

Музика пом'якшала, на острівець бурштинового світла вийшла висока огрядна негритянка й проспівала щось вельми сентиментальне про щось вельми сумне й далеке, голосом, який викликав у Молверна асоціацію із старою слоновою кісткою.

Молверн попивав віскі, відламував і жував шматочки сандвіча. Поряд з ним то виникало в сутіні, то розчинялося в ній молоде, напружене обличчя Тоні Акости.

Виконавиця блюзів пішла, на хвильку запала тиша, а тоді раптом усі вогні в залі погасли — окрім лампочок над входами до кабінок, розміщених круг залу під стінами, за рядами столів.

У густій темряві хтось не втримався і нявкнув, хтось зареготав. Але в цю мить високо під стелею мигнув і засвітився юпітер, кинувши яскраву пляму на доріжку, що вела до сцени. У відбитому світлі обличчя зробилися крейдяно-білими. То там, то сям зажевріли червоні вогники сигарет.

Четверо високих негрів вийшли на освітлену доріжку, несучи на плечах білий саркофаг. Урочистою, ритмічною ходою вони спустилися на сцену. Усі четверо були в білих єгипетських головних уборах, на стегнах — білі шкіряні пов'язки, ноги в білих сандалях, зашнурованих до колін. Гладенька темна шкіра відсвічувала, мов чорний мармур у місячному сяйві.

Дійшовши до середини сцени, вони зупинились і обережно поставили саркофаг сторч. Віко його відокремилось і було підхоплене на льоту. А тоді постать, закутана в білий саван, хитнулася в саркофазі й повільно, дуже повільно почала падати — так повільно падає з усохлого дерева останній листок. На мить вона затрималась у своєму падінні, знову хитнулась і повалилася на підлогу під оглушливий гуркіт барабанів.

Світло погасло, знов спалахнуло. Мумія, вже поставлена сторч, тепер крутилася дзиґою, і один з негрів теж крутився, в протилежному напрямку, намотуючи довгий вузький сувій на себе. Нарешті саван розмотався до кінця, і в сліпучому світлі заіскрилися блискітки на стрункому білому дівочому тілі, дівчина злетіла вгору у високому стрибку, один з її чорних партнерів підхопив її, одразу кинув другому, і дівчина полетіла з рук у руки, мов бейсбольний м'яч, що його розігрують перед завершальним кидком.

Потім музика перейшла у вальс, і дівчина повільно граційно закружляла між чотирма неграми, немов між чотирма колонами з чорного дерева, наближаючись до кожного майже впритул, але жодного не торкаючись.

Виступ скінчився. Загриміли бурхливі оплески. Світло погасло, знову запала темрява, а тоді спалахнули водночас усі люстри, але дівчини й чотирьох негрів на сцені вже не було.

— Яка краса! — прошепотів Тоні Акоста. — Боже, яка краса! Це ж була міс Едрієн, правда?

— Атож, вона. Славне дівча, — спроквола відповів Молверн. Він закурив нову сигарету, озирнувся довкола. — А ось іще одне чорно-біле видиво, Тоні. Дьюк Тарго — власною персоною.

Боксер стояв, шалено аплодуючи, в проході до однієї з кабінок. Обличчя його розпливлося в розчуленій усмішці. Скидалося на те, що він уже перепустив дві-три чарчини.

Хтось наліг Молвернові на плече, впершись рукою в попільничку біля його ліктя, і дихнув на нього перегаром. Він повільно обернувся і побачив перед собою п'яне, спітніле обличчя Шенвера, охоронця Дьюка Тарго.

— Чорні мавпи й біла дівчина, — важко ворочаючи язиком, сказав Шенвер. — Чортівня якась. І паскудство. Чортівня, паскудство і неподобство.

Молверн злегка всміхнувся, трохи пересунув стілець під собою. Тоні Акоста втупився в Шенверове обличчя круглими очима, стисши губи у вузеньку смужку.

— То негри, містере Шенвер. Не мавпи, а негри. І мені цей номер сподобався, — відповів Молверн.

— А кого в біса цікавить, що тобі подобається? — прогарчав Шенвер.

Молверн чемно всміхнувся, поклав сигарету на край тарілки, ще трохи пересунув свій стілець.

— Ви й досі гадаєте, що я зазіхаю на вашу посаду, Шенвере?

— Атож. І крім того, я завинив тобі здачу — по пиці. — Він прибрав руку з попільнички, витер її об скатерку й стис у кулак. — Хочеш — віддам зараз.

Офіціант схопив його за руку, крутнув обличчям до себе.

— Ви забули, де ваш столик, сер? Дозвольте, я відведу вас.

Шенвер поплескав офіціанта по плечу, спробував обняти його за шию.

— Веди, час уже промочити горло. А ці люди мені не подобаються.

Вони пішли геть і зникли між столиками.

— Під три чорти цей шинок, Тоні, — сказав Молверн, похмуро дивлячись на естраду. Та раптом в очах його спалахнув інтерес.

По той бік оркестрової раковини з'явилася дівчина з волоссям кольору стиглого жита, в білому пальті з білим хутряним коміром. Вона зникла за раковиною, вийшла з цього боку й рушила проходом повз кабінки туди, де недавно стояв Тарго. Двійчасті двері його кабінки проковтнули її.

— Атож, під три чорти цей шинок. Ходімо звідси, Тоні, — сердито буркнув Молверн. І тут-таки зовсім іншим, напруженим голосом додав: — Ні, зажди хвилинку. Я бачу ще одного типа, який мені зовсім не до вподоби.

Молверн помітив його по той бік танцювальної площадки, в цю мить порожньої, і впізнав його, дарма що той був тепер без капелюха. Те саме пласке, мов закам'яніле обличчя, ті самі близько посаджені очі. Хоча й молодий ще — років тридцять, не більше, — він встиг добряче полисіти. Під лівою пахвою піджак його ледь помітно випинався — там був схований пістолет. Це був той самий бандюга, який, оглушивши Джін Едрієн, тікав коридором «Каронделета».

Він завернув у прохід до кабінки, в якій сидів Тарго і в якій зникла Джін Едрієн, і пірнув у двері.

— Чекай тут, Тоні, — наказав Молверн і, відштовхнувши стілець, підвівся.

Хтось ляснув його ззаду по потилиці. Він крутнувся і побачив перед собою вискалене в посмішці спітніле обличчя Шенвера.

— Я повернувся, друже, — пирхнув кучерявий охоронець і полоснув його в щелепу коротким прямим, вельми влучним, як на п'яного. Молверн похитнувся. Тоні Акоста підхопився на ноги, по-котячому засичав. Молверн усе ще не віднайшов рівноваги, коли Шенвер замахнувся лівою. Але вдруге ударити він уже не встиг. Молверн ухилився, ступив крок уперед, лютим ударом знизу поцілив Шенвера в ніс і залитим кров'ю кулаком припечатав його щелепу.

Шенвер не втримався і з розгону сів на підлогу, затисши собі ніс обома руками.

— Постережи-но цього паскуду, Тоні, — кинув Молверн.

Шенвер ухопився за краєчок найближчої скатерки і щосили шарпонув її. На підлогу посипалися ножі, виделки, келихи й тарілки. Чоловік, що сидів за столиком, вилаявся, жінка зойкнула. До них уже поспішав офіціант з блідим, перекошеним від гніву обличчям.

І тут Молверн почув два постріли.

Вони виляснули ледь чутно й сухо, один за одним. Стріляли явно з малокаліберного пістолета. Офіціант, що біг до Шенвера, став, як укопаний, і шкіра навкруг його закушених губ ураз побіліла, немов його оперезали батогом по обличчю.

Чорнява гостроноса жінка розтулила рота, щоб закричати, але крик застряг у неї в горлі. Це була та мить, коли жоден звук не може вихопитися назовні, коли здається, що всі звуки завмерли раз і на завжди, — та мить, що настає одразу після того, як сказала своє слово зброя.

А тоді Молверн побіг.

Раз у раз наштовхуючись на людей, що стояли між столиками в закам'янілих позах і напружено прислухалися, він добіг до проходу. Стіни кабінок були високі, але двері — досить низькі. З дверей у проході витикалися голови, але сам прохід був ще порожній. Молверн завернув на пологий, вкритий килимом пандус, у кінці якого двері кабінки були розчинені навстіж.

За дверима Молверн побачив ноги в чорних штанях. Трохи зігнуті в колінах, вони ледь торкалися підлоги гострими носками чорних черевиків.