Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Зневажаючи закон - Кристи Агата - Страница 43


43
Изменить размер шрифта:

— То кого ж я вбила? — запитала дівчина.

— Сера Генрі Фаззока.

— А докази де?

— Ви самі сказали мені, що не любите його, що минулої ночі ви з ним посварилися і вирішили його вбити.

Страх і відчай відбилися на прекрасному обличчі Петронілли, коли вона збагнула, що справа таки серйозна.

Важким поглядом холодних мов сталь очей Нетудой дивився на неї так, як миша дивиться на шматок сиру. І страх її переріс у паніку.

— До ви знайшли його? — прошепотіла вона захриплим голосом.

— Ми його ще не знайшли, — відповів інспектор з погрозою в голосі.

— О, тоді, гадаю, я можу все пояснити, — з полегкістю зітхнула Петронілла.

Почувши це, Джек Нетудой також трохи розслабився. Бо, попри все, він був людиною і, дивлячись на це чарівне молоде створіння, відчував, як шалено б'ється його серце.

— Може, ви сядете? — гостинно запропонував він. — А тепер розкажіть мені все, що вам відомо.

11

Повторюю, Джек Нетудой був людиною з усіма людськими слабостями. Опинившись віч-на-віч із красунею Петроніллою Бельмонте в бібліотеці Свігні-Холу, він марно намагався говорити з нею офіційним тоном, навіть коли згадував, що звинувачує її в убивстві сера Генрі Фаззока. Та тільки-но він зібрався допитувати її, як вона сказала:

— Отже, давайте все з'ясуємо. Скажіть мені ще раз, кого я, по-вашому, вбила?

— Сера Генрі Фаззока, — відповів Нетудой.

— А де тіло?

— Я не знаю… поки що.

— Тоді звідки ви знаєте, що його вбито?

Досі Нетудоєві таке питання й на думку не спадало.

— Про це повідомив Джордж Бевз, — сказав він, — і Скотленд-Ярд послав сюди мене.

— Про що повідомив Джордж Бевз? — було її нове запитання.

— Про вбивство.

— А чи не сказав він тільки, що тут немає тіла, а тому, мовляв, Фаззока вбито?

— Ну… воно-то так, — мовив інспектор, знітившись, а тоді намагаючись зберегти свою гідність, додав: — Але слухайте, вам не здається, що ви допитуєте мене?

Чарівна Петронілла з усміхом глянула йому в обличчя.

— А ви заперечуєте? — запитала вона.

— Не дуже, — усміхнувся у відповідь чесний Джек Нетудой.

12

— Тепер, коли ми друзі, — промовила Петронілла своїм лагідним, мелодійним, голосом, — ви, сподіваюсь, уже не вважаєте мене за вбивцю?

Детектив у душі Нетудоя ще раз, востаннє, сіпнувся і завмер. Тепер це був просто молодий чоловік, зачарований прекрасною дівчиною.

Він розгублено всміхнувся, а вона повела далі:

— Тож слухайте.

— Я весь увага, — мовив Нетудой.

— Ми всі не любимо серп Генрі, — почала дівчина, — А приїздимо сюди тільки тому, що треба ж десь гаяти час. Він теж нікого з нас не любить. Як тільки ми в дім — він із дому. Одне слово, він завжди намагається уникнути нас. Коли в будинку гості, він звичайно спить у підвалі. Якщо ми заходимо до кімнати, він з неї виходить. Минулої ночі він був у бібліотеці, але вийшов, тільки-но зайшли ми. Гадаю, це пояснює таємницю відсутності тіла?

— Починаю розуміти, — сказав інспектор, не в змозі витримати її погляд.

— От і чудово, — мовила Петронілла.

— Але, — знов озвався нетямкий Нетудой, — де сер Генрі тепер?

— Мабуть, спить собі у підвалі, — відказала Петронілла.

В цю мить у двері постукали.

— Увійдіть! — гукнув Нетудой.

Увійшов Джордж Бевз.

— Ось убитий, сер, — доповів він, відступаючи на крок убік.

13

Чоловік, що ввійшов до бібліотеки, як видно, користувався підвалом зовсім не для того, щоб там спати. Жилетка його вибилася з-під піджака, на ногах був лише один черевик, а чуб мав такий вигляд, наче ним мили підлогу. У правій руці чоловік тримай великий кусень масла.

— Цс-с! — приклав він палець до уст. — Не побудіть інших гостей. Вони щойно поснули. Їх тут повен будинок. Слухайте, невже не час уже забиратися звідси? Надворі зовсім розвидніло. Не думайте, що я сидітиму в підпалі цілий день. Уїкенд давно закінчився!

Нетудой підвівся і хотів був пояснити, що він тут робить, але Петронілла випередила його.

— Це сер Генрі Фаззок, — сказала вона.

— Певно, що я, — підтвердив Фаззок.

— А це інспектор Нетудой.

— Чи не забагато інспекторів? — мовив Фаззок. — Газовий лічильник у мене не в бібліотеці. Принаймні так мені здасться. Хто вас прислав?

— Я із Скотленд-Ярду, — пояснив Нетудой. — Ми думали, ви мертвий.

— Хто мертвий?

— Та ніхто, — відповів Нетудой.

— Звісно, що ніхто, — мовив Фаззок. — Хто сказав, що хтось мертвий? Всі ви надто багато говорите.

Сер Генрі урочисто вручив Петроніллі свій кусень масла, вітально помахав і непевною ходою вийшов з кімнати.

— Дуже переконливе алібі для мерця, — визначив чесний Джек Нетудой.

Коли інспектор від'їжджав, поруч з ним у його довгому низькому спортивному автомобілі сиділа Петронілла.

Фредерік Браун

У КОЖНОГО СВОЄ ХОБІ

Оповідання

ФРЕДЕРІК БРАУН — сучасний американський письменник-новеліст. Оповідання — із збірника «Міні-оповідання-22» (Чікаго, 1972).

Переклад: Вадим Хазін.

Перекладено за виданням: Fredrick Brown. The Hobbyisl. Playboy's Short — Shorts 2. Playboy Press, Chicago, Illinois, 1972.

— Мені сказали, — мовив Сенгстром, — нібито ви…

Він обернувся й поглянув навколо, аби пересвідчитися, що вони самі в цій крихітній аптеці. Аптекар — схожий на карлика викривлений чоловічок, якому на вигляд можна було дати скільки завгодно — від п'ятдесяти до ста років, — мовчав.

Сенгстром притишив голос.

— … нібито ви маєте отруту, яку неможливо виявити в мертвому тілі.

Аптекар кивнув головою. Він вийшов з-за прилавка й замкнув парадні дворі свого закладу, а тоді повернувся назад до входу у внутрішнє приміщення аптеки.

— Якраз я хотів зробити перерву, — сказав він. — Ходімте зі мною вип'ємо по чашечці кави.

Сенгстром пішов за ним, опинився в кімнатці, всі стіни якої від підлоги до стелі були заставлені полицями з різноманітними пляшечками та баночками. Аптекар увімкнув електричну кавоварку і поставив дві чашечки на стіл, обабіч якого стояло два стільці. Він жестом запросив Сенгстрома сісти, тоді сів сам.

— Тепер, — сказав він, — розповідайте: кого ви зібралися вбити й навіщо?

— Яке це має значення? — обурився Сенгстром. — Хіба не досить того, що я ладен заплатити…

— Уявіть собі, має значення. Я повинен переконатися, що ви гідні одержати те, що я можу вам дати. А ні — то… — Він знизав плечима.

— Гаразд, — буркнув Сенгстром. — «Кого» — свою дружину. «Навіщо»…

Він почав довгу оповідь. А коли вже закінчував її, зашуміла й кавоварка. Аптекар на хвилю урвав розповідь Сенгстрома й наповнив чашечки. Попиваючи каву, Сенгстром закінчив свою історію.

Маленький аптекар кивнув.

— Справді, я інколи готую отруту, яку неможливо виявити в трупі. Причому я даю її безплатно, коли вважаю випадок вартим того. Я вже допоміг багатьом убивцям.

— Чудово! — сказав Сенгстром. — Тоді, будь ласка, дайте її і мені.

Аптекар посміхнувся.

— А я вже дав. На той час, коли збирався налити вам кави, я вирішив, що ви заслуговуєте на це. Ви одержали отруту, як я вже казав, безплатно. А от за протиотруту нам доведеться заплатити.

Сенгстром зблід. Він, звичайно, передбачав можливість обману чи шантажу, але слова аптекаря приголомшили його. Він вихопив з кишені пістолет.

Маленький аптекар засміявся.

— Облиште це. Хіба ви знайдете протиотруту серед тисячі цих скляниць? — Він показав на полиці довкола. — Скоріше знайдете ще сильнішу отруту. Ну, а коли гадаєте, що я брешу й що насправді ви не отруєні, — тоді стріляйте! Відповідь ви дістанете за три години, коли отрута почне діяти.

— Скільки? — гарикнув Сенгстром.

— Цілком помірна ціна. Тисяча доларів. Зрештою, людині треба жити. І навіть коли її хобі — запобігати вбивствам, чому б їй не заробляти на цьому гроші, чи не так?