Зневажаючи закон - Кристи Агата - Страница 39

— Слухаюся, сер Ейлінгтон.

Увімкнувши в бібліотеці світло, лікар жестом запросив Дермота ввійти і зачинити двері.

— Не стану довго затримувати тебе, тільки хочу про дещо запитати. Чи це моя фантазія, чи ти справді почуваєш, так би мовити, ніжність до місіс Трент?

— Джек Трент — мій найближчий товариш.

— Пробач, але це не відповідь на моє запитання. Ти, мабуть, вважаєш мої погляди на розлучення аж надто пуританськими, але мушу нагадати тобі: ти мій єдиний близький родич і спадкоємець.

— Про розлучення тут не йдеться, — сердито відказав Дермот.

— Звісно, не йдеться. З причини, яка мені відома краще, ніж тобі. Саму причину я зараз відкрити тобі не можу, але мушу застерегти: Клер Трент — не для тебе.

Молодий чоловік стійко витримав погляд дядька.

— Мені вона теж відома і, мабуть, краще, ніж вам здається. Я знаю, чому ви були сьогодні на обіді.

— Знаєш? — здивувався лікар. — Звідки?

— Вважайте, що здогадався, сер. Мабуть, я не помилюся, коли скажу, що ви були там як фахівець, хіба не так?

Сер Ейлінгтон заходив по кімнаті.

— Ти не помиляєшся, Дермоте. Я, звичайно, не міг тобі відкритись, хоча боюся, що скоро це перестане бути таємницею.

Серце Дермота стислося.

— Ви хочете сказати, що дійшли певного висновку?

— Так, у сім'ї божевілля з боку матері. Сумний, дуже сумний випадок.

— Я не можу в це повірити, сер.

— Природно. Не для фахівця ознак мало, по суті, взагалі немає.

— А для фахівця?

— Незаперечний факт. Такого хворого слід ізолювати — і якомога швидше.

— Боже мій! — видихнув Дермот. — Ви ж не можете посадити людину під замок ні за що ні про що?

— Мій любий Дермоте, хворих ізолюють лише тоді, коли на волі вони становлять небезпеку для суспільства. В даному разі небезпека дуже серйозна. Цілком імовірно, що це особлива форма манії вбивства. Так було у випадку з матір'ю.

Затуливши руками обличчя, Дермот відвернувся і аж застогнав. О Клер, о біло-золотава Клер!..

— За таких обставин, — спокійно провадив лікар, — я вважаю за свій обов'язок остерегти тебе.

— Клер, — прошепотів Дермот. — Бідолашна Клер!

— Так, усім нам, певна річ, шкода її.

Раптом Дермот підвів голову.

— Я не вірю в це.

— Що ти сказав?

— Сказав, що я не вірю в це. Лікарі іноді помиляються. Це всім відомо. Вони аж надто закохані в свою професію.

— Мій любий Дермоте!.. — сердито вигукнув сер Ейлінгтон.

— Не вірю я в це, та й годі! А якщо це й так, мені байдуже. Я кохаю Клер. Якщо вона поїде зі мною, я заберу її звідси. Далеко. Туди, де її не дістануть настирні лікарі. Я оберігатиму її, турбуватимуся про неї, захищаючи її своїм коханням.

— Нічого подібного не зробиш, ти що, збожеволів?

Дермот зневажливо посміхнувся.

— Це у вас фахове — вважати усіх людей божевільними.

— Зрозумій мене, Дермоте… — Обличчя сера Ейлінгтона почервоніло від гніву. — Якщо ти зганьбиш себе таким вчинком, це буде кінець. Я позбавлю тебе утримання, яке ти одержуєш від мене тепер, складу новий заповіт, і все, що маю, залишу різним лікарням.

— Робіть з вашими клятими грішми що хочете, — тихо промовив Дермот. — Зате в мене буде кохана жінка.

— Жінка, яка…

— Скажіть про неї погане слово і, їй-богу, я вб'ю вас! — вигукнув Дермот.

Почувши тихий дзенькіт склянок, вони озирнулися. В розпалі суперечки до кімнати нечутно увійшов Джонсон з тацею в руках. У нього було незворушне обличчя вихованого слуги, але Дермотові хотілося б знати, що він устиг підслухати.

— Гаразд, Джонсоне, — різко сказав сер Ейлінгтон, — можете йти відпочивати.

— Дякую, сер. На добраніч, сер.

Джонсон вийшов. Сер Ейлінгтон і Дермот перезирнулися. Раптова поява Джонсона втихомирила бурю.

— Дядечку, — заговорив Дермот, — я не повинен був так розмовляти з вами. Я добре розумію, що з вашого погляду ви маєте цілковиту рацію. Але я давно вже кохаю Клер. Те, що Джек Трент — мій найближчий товариш, досі не дозволяло мені навіть натякнути їй про своє кохання. Але за теперішніх обставин це вже не має ваги. Дарма й сподіватися, щоб я відмовився від неї заради грошей. Гадаю, ми обидва сказали все, що вважали за потрібне сказати. До побачення!

— Дермоте…

— Сперечатися далі ні до чого. Мені шкода, але це так. На добраніч, дядечку Ейлінгтоне!

Дермот швидко вийшов із кімнати, перетнув темний передпокій і грюкнув за собою дверима. Трохи далі по вулиці, біля сусіднього будинку, якраз звільнилося таксі, і, взявши його, Дермот доїхав до «Графтона». У дверях танцювальної зали він на якусь мить нерішуче став і розглянувся навколо. Гучна музика, усміхнені жінки — здавалося, він потрапив у інший світ. Може, йому все наснилося? Неймовірно, щоб ота прикра розмова з дядьком справді відбулася. Усміхнувшись йому, повз нього пропливла Клер, схожа на лілею у своїй білій із сріблястими блискітками сукні, що облягала її струнку і граційну постать. Обличчя її було спокійне. Певне, та неймовірна розмова таки наснилась йому.

Танець скінчився. Незабаром Клер, усміхаючись, підійшла до нього. Немов уві сні, він запросив її до танцю. Знову заграла музика. Та ось Дермот відчув, що Клер ніби обм'якла в його руках.

— Ви втомилися? Хочете відпочити?

— Якщо не заперечуєте. Ходімо куди-небудь, де можна поговорити без свідків. Мені треба вам дещо сказати.

Ні, то таки був не сон. Наче боляче вдарившись, Дермот повернувся у світ реальності. Як він міг подумати, що обличчя в неї спокійне? На ньому відбивалися тривога й страх. Невже їй щось відомо? Він знайшов тихий куточок, і вони сіли.

— То я вас слухаю, — сказав він безтурботним тоном, хоч насправді на душі йому було тяжко. — Ви, здається, хотіли мені щось сказати?

— Так. — Опустивши очі, вона нервово смикала за китицю пояска своєї сукні. — Я не знаю, як мені краще висловитись…

— Говоріть, Клер.

— Розумієте… Я хотіла б, щоб ви… щоб ви на якийсь час виїхали.

Його подиву не було меж. Він сподівався чого завгодно, тільки не цього.

— Ви хочете, щоб я виїхав? Чому?

— Краще бути відвертою, правда ж? Я… я знаю, ви джентльмен і мій друг. Я хочу, щоб ви виїхали, бо я… я дозволила собі… покохати вас.

— Клер!..

Почувши її слова, він утратив дар мови.

— Не осуджуйте мене, будь ласка, я не така самовпевнена, щоб мати надію на вашу взаємність. Просто я… не дуже щаслива і… О! Я прошу вас виїхати.

— Клер, невже ви не знаєте, що я кохаю вас, кохаю палко, ще відтоді як ми вперше зустрілися?

Вона злякано заглянула йому в обличчя.

— Ви мене кохаєте? Давно?

— З першого погляду.

— О боже! — скрикнула вона. — Чому ви не призналися мені раніше, коли я могла бути з вами? Чому сказали про це тільки тепер — занадто пізно? Ні, я просто збожеволіла… Я не знаю, що кажу… Я ніколи не могла бути з вами…

— Клер, що ви мали на увазі, коли сказали: «тепер — занадто пізно»? Це… Це через мого дядька? Через те, що він про вас знає? Через те, що він думає?

Вона мовчки кивнула. По щоках у неї текли сльози.

— Слухайте, Клер, ви не повинні всьому цьому вірити. Ви не повинні думати про це. Ви поїдете зі мною. Ми поїдемо у південні моря — на острови, що схожі на зелені смарагди. Ви будете там щасливі. Я піклуватимуся про вас, я завжди вас оберігатиму.

Дермот пригорнув її до себе й відчув, що вона вся тремтить. Раптом вона випручалася з його обіймів.

— О ні, будь ласка, не треба! Хіба ви не розумієте? Тепер я не змогла б… Це було б жахливо!.. Жахливо!.. Жахливо!.. Я завжди намагалася бути порядною… А тепер… Це було б жахливо, просто жахливо!

Приголомшений її словами, він не знав як йому бути. А вона дивилася на нього благальним поглядом.

— Прошу вас, не треба… Я хочу бути порядною…

Її слова розчулили Дермота і в той же час завдали йому пекельної муки. Він пішов по пальто й капелюх і там зіткнувся з Трентом.

— А, Дермоте, чогось ти сьогодні рано зібрався додому.

— Атож, нема настрою танцювати.