Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев - Страница 9

У цій країні, де багато міст розташовані на великій відстані одне від одного, є три міста, що лежать майже поруч, настільки близько, що можна поснідати в Майнці, відпочити у Вісбадені й повернутися на обід у Франкфурт, — немовби ти ніколи й не залишав це місто. Тільки от — яке саме місто?

… Годинник показує десь близько п'ятої: я кажу водієві зупинитися, вручаю йому банкнот, аби не хвилювався, що не повернусь, і зникаю за рогом.

Цього дня мені справді щастить. Наближаючись до знайомого будинку, бачу Шмітхагена — він порається біля автомобіля перед садовою хвірткою. Шмітхаген теж помічає мене здалека і, коли я підходжу, сумовито говорить:

— Це ви…

— Мабуть, передостанній раз, — заспокоюю його.

— Краще, щоб це було востаннє, — бурмоче він. — Дружина, сусіди, я ж вам казав…

— Так-так, але, розмовляючи, жестикулюйте, наче ви мені показуєте дорогу…

Ну й дивак: остерігається сусідів, а не думає про те, що, можливо, хтось саме в цю мить стежить за нами.

Почувши мою пораду, Шмітхаген показує рукою в кінець вулиці, потім праворуч, ліворуч, наче флюгер, повторюючи вже знайомі скарги про підступність дружини й настирливість сусіда.

— Годі, — киваю я, ніби дякуючи. — Записку я кинув у віконце автомобіля. Простежте, щоб її негайно переправили.

— Тільки завтра, раніше не вийде, — попереджає Шмітхаген.

Голос його я чую вже у себе за спиною, бо прямую до таксі. Водій чекає там, де я його залишив. Порядний хлопчина. І небалакучий, що дуже важливо. Повернення назад також пов'язане з серйозною небезпекою, зате дістаюсь я до готелю набагато раніше, ніж сподівався.

В номері у мене, щойно заходжу туди, дзеленчить телефон. Не звертаю на нього уваги, перевдягаюсь — надіваю піжаму, випростовуюсь на ліжку і майже засинаю.

Кажу «майже», бо трохи згодом стукають у двері. Спочатку тихенько, потім — голосніше. Неквапливо підводжуся й відмикаю.

— Де ви ходили, Альбере? — люб'язно запитує Мод і входить до кімнати, не звертаючи уваги на те, що я в самій піжамі. І не тільки входить, а ще й сідає на стілець, перекинувши ногу на ногу. Значить, розмови не уникнути.

— Я був у ліжку. Хіба не видно?

— Я тричі вам телефонувала.

— Мабуть, я спав.

— І двічі стукала у двері.

— Певно, ви не помітили таблички: «Прошу не турбувати».

— Це для служниці. А я не служниця.

— Двері не прозорі, звідки мені було знати, що це ви?

— І все-таки, куди ви ходили?

Тон м'який, як завжди, але я вже добре вивчив його, щоб розуміти, що до чого.

— Знаєте, Мод, — кажу я, сідаючи на стілець навпроти, — мені ніщо не заважає визнати, що я таки виходив, і навіть підтвердити це перед нашим спільним знайомим. Але таке визнання зашкодить тільки вам. Ви згодні зі мною?

Вона мовчки дивиться на мене, та її обличчя не виражає нічого — сама увага! Ну, а моя увага розподілена між її обличчям і схрещеними ніжками — досить-таки гарними ніжками, що не до смаку тільки такому аристократові, як Сеймур.

— Не хочу хвалитись, але я можу дуже ускладнити вашу місію грою у схованки — і тоді наш спільний знайомий вважатиме вас нікчемою. Тому домовимось так: не будемо компрометувати одне одного.

— Але я не можу дозволити вам робити, що заманеться.

— Я й не збираюсь робити щось таке, що могло б ускладнити наше спільне завдання. Йдеться лише про те, щоб не набридати одне одному.

— Хіба я вам набридаю?

— Взагалі кажучи, не дуже. Якщо не зважати на дрібниці: вранці ви мене розбудили, а тепер заважаєте заснути.

Жінка дивиться на мене, а я на неї. Якщо вже Сеймур відрекомендував мене як залицяльника, треба підкріпити цю рекомендацію, але не перебрати міри. Тому мій погляд довше зупиняється на її обличчі, ніж на інших частинах тіла.

Приємне обличчя, приємний ясний погляд, приємна напівусмішка, що, ледве з'явившись, одразу ж згасає. Неважко здогадатися, що криється за цим привітним фасадом: карі очі непомітно вивчають співрозмовника, гарні високі брови сіпаються від напружених роздумів, кутики повних губ кривляться в недовірливій усмішці, часті паузи в розмові свідчать про настороженість, — одне слово, звичайні рефлекси професіоналки середнього рівня.

Так, привітне, але, щоб бути точнішим, певною мірою й підступне обличчя. Може, тому дехто більшу увагу звертає на фігуру. В будові тіла немає підступності. Особливо коли споглядаєш його голим. В даному випадку я, звичайно, не розраховую на щось подібне. Тим паче, що окремі деталі, як-от дебелі стегна й пишний бюст, досить виразно вимальовуються й під одягом. Авжеж, фігура в цієї дами досить пропорційна. На випадок скрути Мод могла б заробляти собі на хліб як натурниця.

Але зараз їй навряд чи загрожує скрута. Лілова блузка, сіра спідниця й сірі черевички на високих підборах надають їй отого елегантного вигляду, який свідчить про життєвий достаток, а діамант на маленькому персні на лівій руці, здається, справжній.

— Отже, ви пропонуєте мені щось на зразок джентльменської угоди? — нарешті каже Мод з ледь помітною усмішкою.

— Коли ви мене так зосереджено вивчаєте, можете не посміхатися, — зауважую я. — Це розпорошує вашу увагу.

— Ви теж вивчаєте мене, але я не роблю вам зауважень.

— Я лише милуюся вами.

— Облиште дешеві компліменти. На мене вони не впливають.

— Ви пересичені ними.

— Ні. Просто я не така дурепа, як вам здається. А щодо угоди — мушу вам сказати, що я укладаю угоди тільки із своїми роботодавцями.

— Дуже шкодую, що ви так витлумачили мої слова.

— Даруйте, коли помилилась. В такому разі можете бути певні, що й без будь-якої угоди я намагатимусь не турбувати вас.

— Чудово. Тільки цього я й хотів.

— А я хочу ще чогось, — мовить дама, підводячись. — Скажімо, гарно повечеряти. Своїми витівками ви зіпсували мені апетит, але тепер я відчуваю, що він повертається.

— Ще немає шостої… — нагадую я.

— Невже ви живете за годинником? — зводить брови Мод. — Ви не схожі на такого… — І, рушаючи до дверей, додає: — Чекатимете мене внизу, гаразд?

— Мені здається, що цей ресторан аж надто тихий для італійського, — зауважую я.

— Гадаю, що кухня — річ більш суттєва, ніж тиша чи шум, — відказує дама. — Вам не смакує салат?

— Навпаки.

— Але ж ви його не доїли!..

— Чекаю, що буде далі.

Далі приносять «медальйон» з грибами. Ум'явши величезну порцію салату з маслинами й рибою, Мод накидається на імпозантний «медальйон». Я їм повільно: розжовуючи їжу, я за давньою звичкою пережовую й думки. А вони в мене не вельми веселі.

Послання, передане Шмітхагену, було надряпане ще зранку в готелі. Зовсім коротенька довідка про ситуацію, яка утворилася. Тепер залишається чекати інструкцій і каналу для відступу. Відповідь має надійти знову до Шмітхагена, бо я не мав можливості дати іншу адресу. Коли прийде відповідь і чи зможу я найближчим часом побувати у Вісбадені, щоб одержати її, — ось питання, які зараз непокоять мене.

Наливаю собі трохи к'янті. Я б налив і дамі, та її келих і досі повний.

— Ви не п'єте, — кажу я.

— Як правило, я не випиваю більше одного келиха, і то вже тоді, як поїм.

— Не п'єте, не курите…

— А навіщо це?

— Не знаю. Всі так роблять.

«Медальйон» в її тарілці вже зник. Залишилося ще два-три самотніх грибочки, які треба доїсти. Дама прикінчує їх, ковтає трохи вина й тільки після того відповідає:

— Нам здається, що коли ми робимо так, як інші, значить, усе гаразд. А що гаразд? Гаразд із нашим щастям? Але ж усі ті, кого ми наслідуємо, нещасні.

Вона витирає губи лляною серветкою і тягнеться до картки з меню. Десертні страви цілком оволодівають її увагою, отже, тема щастя відпадає. Кельнер у сорочці в чорно-білу рисочку і в малиновій краватці приходить на допомогу. Після довгих консультацій Мод вибирає морозиво із складною назвою, а я задовольняюсь звичайною кавою.

Прибуває морозиво — ціла гора ласощів у великій кришталевій посудині — щось середнє між келихом і вазою для фруктів. Поряд з цією велетенською посудиною чашечка моєї подвійної кави нагадує Гуллівера в країні велетнів.