Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев - Страница 13

В діалозі між Мод і Франком за кавою деякі репліки примушують мене насторожитись.

— Ми не порушили ваших планів тим, що забрали вас до себе? — запитує Мод. — Може, ви хотіли сісти десь в іншому місці?

— Так. Чи, власне, ні. Я сподівався зустріти тут одного знайомого, але він не прийшов.

— Дуже погано з його боку, якщо він вам обіцяв.

— Скоріше, це була напівобіцянка. Він дуже зайнятий. Люди, від яких ми залежимо, завжди дуже зайняті.

Дама не заперечує. Вона втратила будь-який інтерес до розмови. Франк також. Тому кличемо офіціантку, щоб розрахуватися. Як завжди, плачу я. Звичайнісінька гра в джентльменство — не більше. Мод завжди повертає мені гроші. «Накладні витрати за мій рахунок», — каже вона. З цього приводу я не сперечаюсь. У мене немає ніякого бажання фінансувати чужі операції. Не такий я багатий. Якщо буде можливість продовжити подорож, гроші мені теж будуть потрібні. Так, якщо буде можливість. Якщо… Зовсім непевна гіпотеза.

— Ви й досі не дали мені свій паспорт, — нагадує жінка.

— Гаразд, візьміть, — кажу я, віддаючи їй паспорт. — Але майте на увазі, що я залишився без документа.

Вона не бере його, а м'яко наказує:

— Покладіть мені в сумку, будь ласка.

Потім додає:

— Документ з продовженою візою одержите найближчим часом.

Швидкий погляд великих карих очей і майже ліричне запитання:

— Скажіть, Альбере: невже нам не можна працювати, довіряючи одне одному трохи більше?

— «Працювати»? Але ж ми нічого не робимо.

— Атож. Тільки стежимо одне за одним. А це стомлює.

— Люба моя, довіра досягається не словами, а справами. Ви мені ніколи нічого не кажете. Я й зараз не знаю, куди це ми полетіли, яку пожежу гаситимемо.

Ми справді летимо. Летимо в зеленому «мерседесі» автострадою, обабіч темніють соснові ліси, сонце сіло, й небо над нами вже охололо.

Дорогою з ресторану в готель Мод двічі заскакувала до телефонних кабін і розмовляла з невідомими особами, а потім, після звичайного пообіднього відпочинку, прийшла до мене сказати, що я можу ховати свою піжаму в валізу: рахунок оплачено, й ми вирушаємо.

— Про яку пожежу ви говорите, Альбере? — кидає дама, втупивши очі в стрічку шосе, що стелиться перед нами. — Здається, розмова з Франком погано вплинула на вас. Терпіти не можу таких спокійних істериків, які тільки й думають про можливі катастрофи й агонії.

— А я не люблю співрозмовників, які ніколи не відповідають на твої запитання. Ви чуєте? Я запитав: куди ми летимо?

— До мети, Альбере. Прямо до мети. Іноді терміни й методи змінюються, а мета залишається та сама.

— Ви мене враз заспокоїли.

— Навіщо вас заспокоювати, коли немає причин для хвилювання!

— Гаразд, годі про це. Скажіть мені назву населеного пункту. Звичайно, якщо ми їдемо в населений пункт.

— Він не дуже населений, міститься зовсім близько й зветься Ідар, якщо це вам про щось говорить.

Назва «Ідар» мені ні про що не говорить, але питання відстані дуже важливе. Зовсім близько… За тутешніми поняттями двісті кілометрів — теж «зовсім близько».

— Бачите, я відверта з вами, Альбере. Нерозумно сподіватись на більшу відвертість з боку службової особи.

— Не бійтесь, — кажу я. — Я не ставитиму вам запитань, на які ви не хочете відповідати. Не буду навіть питати, що ми робитимемо в Ідарі й коли все це скінчиться.

— Дуже добре, що ви не ставите мені запитань, на які я й сама не можу відповісти, — киває головою дама. — Ви знаєте, що в даному випадку всі кінці тримає в своїх руках інший.

— У мене таке відчуття, що ці кінці переплутались.

— Можливо; не буду заперечувати. Нитки іноді плутаються, а потім їх знову виправляють.

Умлайтунг. З'їжджаємо з автостради на асфальтовану дорогу, що перерізає довгий темний ліс. Незайманий сосновий ліс для тих, хто не знає, що там прихована добре спланована система путівців, лав, кошиків для сміття, а також, напевно, й саме сміття, оці атрибути сучасної цивілізації — бляшанки з-під кока-коли и пива, фірмові пластмасові пакети магазинів Вулворта й Кауфхале, зім'яті пачки з-під сигарет «Лорд» і «Пер». І все-таки ліс — безмежний і майже незайманий, якщо дивитися на нього здалеку.

— Я читала, що в таку пору трапляється найбільше катастроф, — каже Мод, вмикаючи фари ближнього світла.

— Катастрофи трапляються в будь-який час доби, — заспокоюю її.

Надворі ще видно, і все ж сутінки вже ось-ось огорнуть усе навкруги, вони наче виповзають з темряви соснового лісу.

— Як, по-вашому, можна уникнути катастроф, Мод?

— Треба пам'ятати, що вони можуть трапитися також і з тобою. Люди мають погану звичку забувати про це.

— Ото і все?

Якийсь час вона мовчить, зайнята машиною. Потім кидає, наче між іншим:

— Колись у недільній школі нам читали Євангеліє, де сказано: якщо в тебе дві сорочки, віддай одну своєму ближньому. Це, звичайно, дурниця.

— Чому ж дурниця, коли так написано в Євангелії!

— Цю історію про дві сорочки ми слухаємо вже дві тисячі років, але я ще не чула, щоб хтось подарував комусь свою другу сорочку.

— При чому тут писання — просто люди несприйнятливі до таких речей.

— Тоді людям треба говорити лиш те, що вони можуть сприйняти. Наприклад: не зазіхай на більшу кількість сорочок, ніж тобі потрібно.

— Вам особисто скільки їх потрібно?

— Якраз стільки, скільки маю. Маленький автомобіль — не такий, в якому ми зараз їдемо, — і затишна квартира — оце і всі мої потреби.

— Але жінка з вашим інтелектом, не кажучи вже про тіло, могла б досягти значно більшого.

— Саме прагнення «більшого» й спричиняє всілякі катастрофи. Одні катастрофи є наслідком любовних невдач, інші, так би мовити, ділових. Ілюзія сімейного щастя й нестримне прагнення до наживи… Перше штовхає вас до шлюбу, а друге — до в'язниці.

— Гадаю, що декотрі добилися не в'язниці, а мільйонів, незалежно від того, як ми їх оцінимо — в сорочках чи в доларах.

— Не морочте собі голову думкою про тих «декотрих», Альбере. Бог допускає винятки, тільки щоб підтвердити основне правило. Кажу вам про це, тому що ви запитали мене про катастрофи.

Вже сутеніє, фари автомобіля вихоплюють придорожню табличку: «Ідар-Оберштейн — 35 км». А звідси до Вісбадена приблизно ще стільки ж. Та й ця дорога з крутими заворотами — це вам не пряма автострада. Не кажучи вже про те, що я без автомашини. В даний момент усе це займає мене значно більше, ніж питання шлюбу чи зажерливості.

У дами, мабуть, теж є свої проблеми, які треба обміркувати, тому в «мерседесі» западає мовчанка. Рух на шосе зовсім млявий, зустрічні машини трапляються лише тоді, коли їх не чекаєш, — вихоплюються з-за поворотів і засліплюють нас фарами. Але з таким водієм, як Мод, можна не хвилюватися, бо вона знає, що катастрофа не є неминучістю, хоч і може спіткати кожного.

Довкола вже давно запала темрява, коли перед нами блиснула табличка: «Ідар-Оберштейн, індустріальний район». Приїхали, кажу сам до себе, та виявляється, я помилився. Від індустріального району до міста ще їхати і їхати, а саме це місто таке довге, наче шланг, нескінченний шланг, протягнутий між рядами темних горбів.

Нарешті ліворуч від шосе з'являється неоновий напис: «Парк-отель». Однак дама минає освітлений фасад, не зменшуючи швидкості. Так само минаємо ще один такий заклад — «Біля Лебедя». Мабуть, отут, думаю я, коли вдалині виникає силует двадцятиповерхового хмарочоса, увінчаний білими літерами: «Готель «Меріан». Але й цього разу помиляюсь.

Ще кілька сотень метрів, ще два-три завороти, і місто-шланг кінчається. «Мерседес» звертає з шосе праворуч на крутий вузький шлях. Не знаю, скільки й куди ми піднімаємось, але, мабуть, тепер рухаємося в протилежному напрямку, бо після чергового завороту бачу знову місто — уже десь далеко внизу під нами. Ще один заворот, машина проїздить під якимись кущами й зупиняється перед маленькою будівлею, схованою серед дерев.

Будівля має вигляд нежилої, принаймні поки Мод не натискає кнопку дзвоника. Чути легкий шум, скрипить засув, і на порозі будиночка з'являється… Сеймур. Мені видно тільки невиразний силует на темному тлі, чале цю людину я впізнаю, навіть якщо зустрінуся з нею в тунелі.