Знахідка в бібліотеці - Кристи Агата - Страница 17

— Як ви гадаєте, чому труп опинився в його бібліотеці? — спитав сер Генрі. — Має ж бути хоч якесь пояснення цьому. Якийсь зв'язок.

— О, звичайно!

— Востаннє дівчину бачили тут за двадцять хвилин до одинадцятої. А опівночі, згідно з медичною експертизою, вона була вже мертва. До Госсінгтона звідси миль двадцять. Шістнадцять миль з двадцяти дорога непогана — до того місця, де з'їжджаєш на путівець. Доброю машиною це хвилин тридцять їзди. Власне, будь-яка машина подолає цей шлях за тридцять п'ять хвилин. Але я не розумію, нащо треба було вбивати дівчину тут і везти тіло до Госсінгтона чи везти її до Госсінгтона й там душити.

— І не зрозумієте, бо нічого такого не було.

— Ви хочете сказати, що її задушили в машині, а потім підкинули в перший-ліпший будинок по дорозі?

— Я так не думаю. Мені здається, це був дуже ретельно підготовлений план. Але він просто не вдався.

Сер Генрі втупився в неї.

— Чому не вдався?

Міс Марпл вибачливо відповіла:

— Такі дивні випадки трапляються, правда ж? Щодо цього плану, то не вдався він через те, що людина куди чутливіша й вразливіша, ніж про неї гадають. Звучить безглуздо, еге ж? Але саме в це я вірю і… — Вона замовкла. — А ось і місіс Бентрі!

Подруга міс Марпл була з Аделаїдою Джефферсон. Місіс Бентрі зупинилась перед сером Генрі й вигукнула:

— Ви?!

— Я, власною персоною. — Він тепло стис їй обидві руки. — Ви не уявляєте, як мені прикро за те, що сталося, місіс Бі!

— Не називайте мене місіс Бі, — мимохідь кинула місіс Бентрі. — Артура тут немає. Він сприйняв усе це дуже близько до серця. Ми з міс Марпл приїхали сюди розслідувати справу. Ви знайомі з місіс Джефферсон?

— Так, звичайно.

Сер Генрі потис руку Аделаїді Джефферсон, і та запитала:

— Ви вже бачили мого тестя?

— Так, бачив.

— Я дуже рада. Ми так боїмося за нього! Це був страшний удар.

— Ходімо на терасу. Вип'ємо чогось і поговоримо про справу, — запропонувала місіс Бентрі.

Всі четверо вийшли з вітальні і приєдналися до Марка Гаскелла, що самотньо сидів у віддаленому кутку тераси. Перемовилися про те, про се, і, коли подали напої, місіс Бентрі з притаманною їй енергією відразу ж завела мову про вбивство.

— А чом би нам не поговорити про злочин, га? — запитала вона. — Всі ми тут друзі, крім міс Марпл, а вона вже знає про все, що сталось, і хоче нам допомогти.

Марк Гаскелл трохи здивовано подивився на міс Марпл і недовірливо спитав:

— Ви… пишете детективи? — Він знав, що детективні оповідання пише багато хто — навіть такі люди, про яких і не подумаєш. А міс Марпл у своєму старомодному вбранні саме на таку людину й скидалася.

— О ні! Куди мені братися.

— Вона просто чудо! — вихопилось у місіс Бентрі. — Я не можу зараз пояснити, але вона… А тепер, Едді, розказуйте все-все. Яка вона була, та дівчина?

— Ну… — Аделаїда Джефферсон загнулася, глянула на Марка й усміхнулась. — Ну, ти вже геть відвертий.

— Вона вам подобалася?

— Ні, звісно, не подобалась.

— А якою вона була? — звернулася місіс Бентрі до Марка Гаскелла.

— Звичайнісінька. З тих, що копають золото просто під вікнами в садку, — непоспіхом відповів Марк. — Рубі знала, що робить. Вона міцно встромила свого гарпуна у Джеффа.

Марк і Аделаїда називали Конвея Джеффом. «Необачний ти чоловік. Не слід так відверто», — міркував сер Генрі, несхвальне дивлячись на Марка. Він завжди трохи недолюблював цього Гаскелла. З вигляду приємний, але ненадійний — багато говорить, часом просто хвалько. На такого покластися не можна.

Інколи серові Генрі було цікаво, чи Конвей Джефферсон теж такої думки про свого зятя.

— А хіба ви не могли якось зарадити? — допитувалась місіс Бентрі.

— Могли б, — сухо підказав Марк, — якби вчасно здогадались.

Він звів очі на Аделаїду, і вона почервоніла. У його погляді був докір.

— Марк вважає, що я повинна була бачити, до чого воно йде, — промовила Аделаїда.

— Ти надто часто й надовго залишала старого самого, Едді. Теніс і всяке таке…

— Але ж мені треба було якось розвіятись, — виправдовувалась вона. — До того ж у мене й гадки…

— Це правда, — сказав Марк. — Жоден з нас і гадки не мав. Джефф завжди був такий поміркований, врівноважений.

Міс Марпл уставила й своє слово.

— Джентльмени, — мовила вона тоном, яким стара дівка говорить про чоловіків, маючи їх за диких звірів, — дуже часто не такі розсудливі, як це здається.

— Я з вами цілком згоден, — мовив Марк. — На жаль, міс Марпл, ми цього не розуміли. Нам було цікаво: що ж такого знайшов старий у тій позбавленій смаку ляльці? Вона ж бо тільки й мала за душею, що кілька прийомчиків. Але ми раділи, бо він був щасливий, веселий, і не підозрювали в ній ніякого зла. І це в ній! Краще я б сам був скрутив їй в'язи.

— Марку! — вигукнула Аделаїда. — Ти хоч думай, що кажеш!

Він лагідно посміхнувся до неї:

— І то правда. Бо люди ще подумають, ніби це я порішив її. Та я, мабуть, і так під підозрою. Якщо хтось і хотів побачити ту дівку мертвою, то це ми з Едді.

— Марку! — скрикнула місіс Джефферсон напівжартома, напівсерйозно. — Та припини ж!

— Гаразд, гаразд, — примирливо мовив Марк Гаскелл. — Але я люблю казати те, що думаю. П'ятдесят тисяч наш шановний тесть хотів покласти на ім'я тієї недолугої, дурнуватої кицьки!

— Марку, не смій! Вона покійна!

— Так, вона покійна, бідолашне бісеня. А чому, зрештою, дівці було не скористатися зброєю, наданою їй природою? Хто я такий, щоб її судити? Я ж бо й сам накоїв у житті стільки лиха… Отож краще буде сказати, що на долю Рубі випало плести інтриги, а нам належало покласти їм край. Із самого початку. Ми зробили дурницю, що не зірвали її гру раніше.

— А що ви сказали Конвеєві, коли він надумав удочерити дівчину й повідомив вам про це? — спитав сер Генрі.

Марк розвів руками.

— А що ми могли сказати? Едді, ця покірна маленька леді, тримала себе в руках прекрасно. Вираз обличчя у неї був героїчний. А я намагався робити так, як вона.

— А я б зняла тривогу! — заявила місіс Бентрі.

— Ну, щиро кажучи, не наше діло знімати тривогу. Адже гроші Джеффові. Ми йому не кревні родичі. Він завжди був до нас дуже добрий. Не лишалось нічого іншого, як ждати. Але ми не любили маленьку Рубі.

— Коли б це була якась інша дівчина, — озвалась Аделаїда. — У Джеффа двоє онуків, знаєте. Якби це був котрийсь із них, ну, тоді ще можна зрозуміти… Джефф завжди наче був такий прив'язаний до Пітера…

— Я, звісно, знала, що Пітер від вашого першого шлюбу, — сказала місіс Бентрі. — Але я про це зовсім забула й завжди вважала його онуком містера Джефферсона.

— Я теж, — мовила Аделаїда. її голос пролунав на такій ноті, що змусив міс Марші повернутися в кріслі й подивитися на неї.

— У всьому винна Джозі, — заявив Марк. — То вона її сюди привела.

— Але ж ти не думаєш, що вона зробила це навмисно? До того ж Джозі тобі завжди подобалась.

— Так. Мені подобалась. Вона здавалась мені славною.

— Те, що вона привела сюди Рубі, — звичайнісінька випадковість.

— Дівчинко, Джозі має голову на в'язах.

— Так, але ж не могла вона передбачити…

— Не могла, — перебив Аделаїду Марк. — Згоден. І не вважаю, що вона замислила все це сама. Але ні найменшого сумніву не маю в тому, що Джозі раніше за нас із тобою побачила, куди вітер віє, і мовчала.

— Я все ж таки гадаю, що не можна її за це звинувачувати, — зітхнувши, мовила Аделаїда.

— О, ми не можемо звинувачувати нікого! — погодився Марк.

— Рубі Кіні була гарнесенька? — поцікавилась місіс Бентрі.

Марк звів на неї здивований погляд:

— Я думав, ви її бачили…

— Так, звісно, бачила, — похопилася місіс Бентрі. — Мертву. Але ж її задушили, ви знаєте, і важко сказати… — Вона затремтіла.

— Як на мене, то Рубі не була гарненька, — замислено промовив Марк. — А без косметики взагалі ніяка. Обличчя худе, витягнуте, маленьке, нижня щелепа запала назад, бозна-який ніс…