Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман - Страница 33

— Такого наговорив, що хоч вший собі з саф'яну крильця і до неба лети, — донеслись до Мацька невдоволено-глузливі слова.

— А як роздобути грошей на яства і на трунок, не сказав, ніби ми справді ангели безплотні, — почувся другий голос.

Та й справді, подумав Мацько, мніх Іван ніби не від світу цього. Проте тон розмови завсідників йому не сподобався. Таке з їхньої балачки виходить, наче ми, мов та твар безсловесна, лише їсти хочемо, лише шмат свинячої шкури нам дорогий, а те, що дух наш пригнічують, віру відбирають, зовсім не важить для нас. Е, почекайте, може, я чимось відрізняюся від худоби?

Мацько відніс кухлі з питвом, шевців було троє, більше ніхто не заходив, то вирішив корчмар, що не подасть їм ні скляночки, хай собі йдуть. Та коли вертався до ляди, відчинилися двері і Мацьком аж струсило: сутулий Блазій, якого він сто років не бачив у своїй корчмі, від якого й на вулиці кожен, хто мав хоч трохи честі, відвертався, ота потвора, яку називали тепер Бароном, та й він сам коли вже напивався до чортиків, бив себе в груди, репетуючи: «Я Барон, колега Соліковського!» — ота гидь посміла переступити поріг чесної корчми, до якої вчора заходив сам мніх Іван з Вишні?

Хотів підбігти й виштовхнути Блазія за двері, але не посмів — біди потім не обберешся; Барон, помахуючи паличкою з латунним набалдашником, не вітаючись, пройшовся підвальною залою і сів за стіл — неподалік од шевців.

— Через цього мніха біда велика може впасти на наш квартал, — знову почувся той же невдоволений голос. — А стало ж легше: і дзвонити дозволили, і календар нам залишили, похоронні процесії із свічками через Ринок пускають, партачам дозволяють раз на тиждень продавати свій крам, а згадай, що було колись! Подобріли пани, скажу вам правду. Отак поволі й зовсім стане добре жити, тільки не сердь їх, а він...

— Усе то через ті книги, — підтакнув другий голос.

— О, то свята правда, ласкаві панове! — скинув Барон капелюха й потакуюче закивав до шевців головою. — Нині — ха-ха! — кожен піп, навіть дяк, має друкарню і печатає книги для своєї користі!

Баронові ніхто не відповів, і він похнюпився: справи в нього йдуть зовсім погано. Соліковський хоче чогось . такого, на що Антох не здатний, та й взагалі зробити то неможливо... Архієпископ навіть не збирається йти відверто проти православних, як колись, хоче, щоб русини самі між собою перегризлися і щоб до цього спричинився він, Блазій. А як — коли вони тримаються тих своїх сеньйорів, мов реп'ях кожуха, ще й проповідника собі знайшли? То він сьогодні, ось тільки що доніс про коромольну проповідь цього месії, а Соліковський як не крикне: «Дурню, ти хочеш іще мученика їм сотворити? Іди й роби, що тобі наказано!» Барон присунувся до шевців, кинув на стіл золотого.

— Христос воскрес... — посміхнувся підхлібне, — Випиймо за його муки. Мацько дивився на те все й не поспішав з питвом.

Підійшов швець з монетою, корчмар мовчки подав йому сулію і слухав.

— Ти про книги не базікай пустого, бо читати не вмієш. Звідки знаєш, що через них може біда трапитися? — заговорив швець, який досі мовчав.

— А я тобі скажу... я те все знаю, — хміль заплітав язика шевцеві, невдоволеному проповіддю Вишенського, — Колись люди одному богові молилися по святому письму, которе апостоли... чи ті... євангелісти написали. А нині кожне взялося переписувати Євангеліє і свого додавати. І пересварилися. А ті ж перші книги були божою мовою написані...

— А так, так, по-латині! — вигукнув Барон.

— Яке — по-латині?! — схопився Пилип Дратва. — Божий язик — то наш, слов'янський! Барон зареготав.

— Встилайтеся таке говорити! Кожен дурень уже знає, що по-слов'янськи оті рогатинці та красовські переписали Євангелію!

Цього вже не міг стерпіти Мацько. Як же це — він, який про всі ті справи знає від самого пана Юрка і навіть дещо записав... та він від Рогатинця знає таке, про що аж страшно говорити: ніякий не папа був апостол Петро, ось що!.. Як він може таке блюзнірство слухати у своїй корчмі, та ще й на великдень?!

Мацько вийняв з шухляди жменю монет, відрахував частину, здалеку прикидаючи оком, скільки зосталося вина в сулії, яку подав шевцям, і розмашисте покрокував до столу. Не мовлячи й слова, кинув монети на стіл, сулію забрав і, виминаючи поглядом Барона, сказав:

— Ідіть собі геть, люди добрі, коли не маєте честі. Барон схопився, застукав по долівці паличкою.

— Ти... Ти не будь такий мудрий, бо я і до тебе доберуся...

— Геть звідси, болотний ящере! — скрикнув Мацько і замахнувся сулією.

Барон ніяк не сподівався такого спалаху від запобігливого Мацька, він, заточуючись, позадкував до дверей. За ним поквапився швець, який лаяв мніха Йвана. Від порога швець огризнувся:

— Пропадай із своїм слов'янським язиком, з книгами і школою своєю, добра від них ніколи нам не прибуде!

Два шевці винувато поглядали на розгніваного корчмаря. Пилип Дратва сидів у кутку, похнюпившись.

Мацько хотів було щось іще сказати, та враз крізь віконце, що виходило на вулицю, побачив таке, від чого відняло йому мову... До Барона підійшов пан у високому капелюсі й широких довгих штанах, махнув Баронові рукою, мовляв, іди собі, взяв шевця за комір свити, швець малів-малів, а коли став таким мацьопким, що весь умістився на долоні, пан, зареготавши, кинув його собі до кишені.

Зчудований Мацько повернувся од віконця, перевів подих і прошепотів:

— Ідіть... Ідіть і ви геть! Та прикусіть свої грішні язики, — нечиста сила вийшла нині на лови...

Двох шевців немов видуло з корчми. Тоді підвів голову Пилип Дратва і сказав:

— Хочу я врешті до правди докопатися, Мацьку.

Понад Львовом перекликаються великодні дзвони. Дрібно сипле мідним пилом святий Юр, у міський коридор — з Краківського передмістя на Галицьке — вривається скрадливе таланіння з Онуфріївського монастиря; молоде травневе небо тепло лягло на крони розквітлих черешень, що закрили місто білою запоною, продірявленою шпилями веж; небо здригається від бевкання Великого Кирила, а він з висоти Корняктівської дзвіниці вперто і владно ритмізує безладний передзвін і натужує його радість урочистістю, силою, насторогою.

І нічого більше не існує днесь на світі, крім воскресної музики: мертва нині ратуша, порожній, мов бодня, розбійницький Високий Замок, меншою стала бундючна катедра, а святково одягнені люди виторочуються з церков, мов барвисті пацьорки вервечок.

По сніданку, а місто далі тихе й добре, йдуть русини з усіх кінців Львова на Зацерковну до будинку гімнасіону—там, на подвір'ї братської школи, кожної великодньої неділі спудеї ставлять містерії. Іван Вишенський запрошений на виставу. У дворі збудована з чорного каменю арка, її верх — це Голгофа, а внизу — вхід до пекла, яке нині збурить Христос; мніх ще не знає змісту містерії, в його учнівські роки в Острозі драм не ставили, та сама думка, що нині якогось спудея переодягнуть за Ісуса, коробить старця, він запитує Борецького і Рогатинця:

— Чи сіє доконче потрібно для зміцнення віри?

— Потрібно, — сухо відповідає ректор. — Адже і служба божа, і хор партесний — теж вистава. Католики органами заманюють паству, бичуванням одурманюють — що ж є богопротивного у театральному показі мук Христових і його звитяги над пеклом? А народ любить видовища і йде до нас... Не для комедії се робимо, а для утвердження віри в перемогу добра над злом.

— Світські пристрасті долають вас... А з яких книг учаться ваші учні?

— Бібліотеку нашу з охотою вам покажемо. Очі у Вишенського розбіглися, книг у бібліотеці більше трьохсот, він виймав їх одну за одною з поличок шаф, чоло його розпогоджувалося: «Львівський апостол», «Буквар», «Острозька біблія», «Учительное євангеліє»...

— Добро єсть почитати книги всякому, — прошепотів мніх, — порозуміти, що глаголють словеса... І «Трени» Кохановського теж тут? — здивовано глянув на Борецького. — Католиком же був!

— Ким іншим він міг бути? — не підводячи погляду, відказав ректор. — Але ж будить своїм батьківським голосінням по донечці Уршулі глибокі людські думи, сердечність, добро...