Выбрать книгу по жанру
Фантастика и фэнтези
- Боевая фантастика
- Героическая фантастика
- Городское фэнтези
- Готический роман
- Детективная фантастика
- Ироническая фантастика
- Ироническое фэнтези
- Историческое фэнтези
- Киберпанк
- Космическая фантастика
- Космоопера
- ЛитРПГ
- Мистика
- Научная фантастика
- Ненаучная фантастика
- Попаданцы
- Постапокалипсис
- Сказочная фантастика
- Социально-философская фантастика
- Стимпанк
- Технофэнтези
- Ужасы и мистика
- Фантастика: прочее
- Фэнтези
- Эпическая фантастика
- Юмористическая фантастика
- Юмористическое фэнтези
- Альтернативная история
Детективы и триллеры
- Боевики
- Дамский детективный роман
- Иронические детективы
- Исторические детективы
- Классические детективы
- Криминальные детективы
- Крутой детектив
- Маньяки
- Медицинский триллер
- Политические детективы
- Полицейские детективы
- Прочие Детективы
- Триллеры
- Шпионские детективы
Проза
- Афоризмы
- Военная проза
- Историческая проза
- Классическая проза
- Контркультура
- Магический реализм
- Новелла
- Повесть
- Проза прочее
- Рассказ
- Роман
- Русская классическая проза
- Семейный роман/Семейная сага
- Сентиментальная проза
- Советская классическая проза
- Современная проза
- Эпистолярная проза
- Эссе, очерк, этюд, набросок
- Феерия
Любовные романы
- Исторические любовные романы
- Короткие любовные романы
- Любовно-фантастические романы
- Остросюжетные любовные романы
- Порно
- Прочие любовные романы
- Слеш
- Современные любовные романы
- Эротика
- Фемслеш
Приключения
- Вестерны
- Исторические приключения
- Морские приключения
- Приключения про индейцев
- Природа и животные
- Прочие приключения
- Путешествия и география
Детские
- Детская образовательная литература
- Детская проза
- Детская фантастика
- Детские остросюжетные
- Детские приключения
- Детские стихи
- Детский фольклор
- Книга-игра
- Прочая детская литература
- Сказки
Поэзия и драматургия
- Басни
- Верлибры
- Визуальная поэзия
- В стихах
- Драматургия
- Лирика
- Палиндромы
- Песенная поэзия
- Поэзия
- Экспериментальная поэзия
- Эпическая поэзия
Старинная литература
- Античная литература
- Древневосточная литература
- Древнерусская литература
- Европейская старинная литература
- Мифы. Легенды. Эпос
- Прочая старинная литература
Научно-образовательная
- Альтернативная медицина
- Астрономия и космос
- Биология
- Биофизика
- Биохимия
- Ботаника
- Ветеринария
- Военная история
- Геология и география
- Государство и право
- Детская психология
- Зоология
- Иностранные языки
- История
- Культурология
- Литературоведение
- Математика
- Медицина
- Обществознание
- Органическая химия
- Педагогика
- Политика
- Прочая научная литература
- Психология
- Психотерапия и консультирование
- Религиоведение
- Рефераты
- Секс и семейная психология
- Технические науки
- Учебники
- Физика
- Физическая химия
- Философия
- Химия
- Шпаргалки
- Экология
- Юриспруденция
- Языкознание
- Аналитическая химия
Компьютеры и интернет
- Базы данных
- Интернет
- Компьютерное «железо»
- ОС и сети
- Программирование
- Программное обеспечение
- Прочая компьютерная литература
Справочная литература
Документальная литература
- Биографии и мемуары
- Военная документалистика
- Искусство и Дизайн
- Критика
- Научпоп
- Прочая документальная литература
- Публицистика
Религия и духовность
- Астрология
- Индуизм
- Православие
- Протестантизм
- Прочая религиозная литература
- Религия
- Самосовершенствование
- Христианство
- Эзотерика
- Язычество
- Хиромантия
Юмор
Дом и семья
- Домашние животные
- Здоровье и красота
- Кулинария
- Прочее домоводство
- Развлечения
- Сад и огород
- Сделай сам
- Спорт
- Хобби и ремесла
- Эротика и секс
Деловая литература
- Банковское дело
- Внешнеэкономическая деятельность
- Деловая литература
- Делопроизводство
- Корпоративная культура
- Личные финансы
- Малый бизнес
- Маркетинг, PR, реклама
- О бизнесе популярно
- Поиск работы, карьера
- Торговля
- Управление, подбор персонала
- Ценные бумаги, инвестиции
- Экономика
Жанр не определен
Техника
Прочее
Драматургия
Фольклор
Военное дело
Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман - Страница 29
— Юрку... Юрочку... Постій, синку. Покажи мені свою долоню, може, я по ній відгадаю, де наша Гізя?..
У винниківській улоговині поблизу гуральні пана Залеського притулилася до жовтого горба така мізерна халабудка, — дивно, як її вітри не здули, але вибілена, під свіжим очеретом і всередині світла, вистелена по долівці пахучим шуваром. Марна, аж прозора, з великими темними очима жінка сидить у віконці, когось виглядає.. На білі хрусткі пальці впала прядка чорного волосся, погляд жінки втомлений і спокійний — неділя. Завтра вдосвіта знову на гуральню до гарячих котлів, у той чад, Що задурманює мозок і висушує кров. Пан Залеський такий добрий, до всіх усміхається і ніби й не знає, що економ у нього — мов скажений пес: і як то людина так довго, без упину може носити в собі стільки злості й не згорить...
Між Львовом і Винниками — гора, поросла густим лісом, а на вершині з-поміж сосон прозирає сіра голова Чортової скелі, і здається жінці, що теплий вітер доносить звідти густий запах материнки.
Із-за гори, з міста, долинає приглушений людський рев, чутно постріли; спокійного обличчя жінки торкається тривога, вона, згинаючись у низьких дверях, виходить з хати і хистка, мов коноплина, довго стоїть на подвір'ї, вдивляючись у бік Личакова, звідки повинен надійти нині—бо ж неділя — її Марко-школяр. Жура щораз густішою тінню лягає на лице, та враз воно прояснюється — чутно дрібний і лункий тупіт на горбі, жінка впізнає: ніхто так твердо й густо не біжить по землі, тільки її син.
— Марку!
— Я, мамо! — У хлопчика розхристане русяве волосся, сірі очі іскряться, в нього знову якась радість, — боже, скільки радості у тих дітей. — А ви чого такі?.. Там стріляли не по-справжньому, а тільки так, для забави. Такий замок горів! А за жовнірів переодягли простих, як нас у школі для різдвяної вистави... Мамо, а завтра в нас остання молитва, ректор сказав, і я вже буду дома ціле літо.
— Поможеш мені на гуральні, я така недужа...
— Поможу! Але мамо... я вам ще не казав. Ми як тоді билися з єзуїтами... Та ви не бійтеся, ми вічно б'ємося... То один з них не бився, я підскочив до нього, а він як не крикне по-нашому: «Не підступай, бо вб'ю!» А я кажу: «То якого ти дідька тут, коли єси русин?» Він відвернув голову, а потім наздогнав мене і мовить: «Я з Одеська, мій тато в старости служить, а я маю дикого коня». А потім ми потоваришували з Зіновієм, тільки йому не дозволяють до нас ходити, то ми потаємно. Я нині бачив його, він ішов з новіціями до колегії, я підбіг до нього, а він шепнув: «Поїдемо завтра до Одеська, тато бричкою за мною приїде». Мамо, я вам усеньке літо буду помагати, лише пустіть мене поглянути на дикого коня.
— Як ти торохтиш, Марку... І що там ти ще бачив, у городі?
— Таж кажу, замок з дощок горів... А спочатку здавався справжнім. І жовніри воювали, ніби в полі. Але то все забава... А потім пана Рогатинця, провізора нашої школи, бачив. Він стояв біля вікна Абрекової, розмовляв із старою...
— О боже, — прошепотіла жінка і зімкнула очі. — І про що?
— А я не слухав, стояв на другому боці вулиці... Та Абрекова завжди у вікні сидить, вона, кажуть, відьма — ворожить, нашіптує...
— Не вір тому, Марку... Нема відьом на Руській... А він, пан Рогатинець, який?
— А ви вже колись питали... Сивий, суворий, але ми його не боїмося. Він живе у шкільному будинку, одного разу завів нас із Зіновієм у свою кімнату, і таке сідло нам красне показав, і сагайдак, а Зіновій як скрикне: «Воно б моєму коневі пасувало!» Нічого не відказав на те пан провізор, лишень спохмурнів... А нині побачив мене і каже: «А чого ви з Зіновієм не заходите?» І пішов собі...
— Він добрий чоловік...
— Звідки ви знаєте?
— Мусить бути добрим, коли науку вам дає.
— Ну, мамо, то ви мене пустите з Зіновієм в Олесько? Він завтра вранці вільний, їхній ректор спудеїв відправляє, а його аж у обід. Після сніданку чекатиме на мене біля нашої школи. Мамо...
— Пущу, синку, пущу. Тобі ж треба подивитися на вільного коня. Аякже...
... — Не сходиться лінія серця з лінією натуральною, пане Юрію, — похитала головою Абрекова. — Не світить вам любов, не віднайдете її... — Вона притулилася лицем до підвіконня і прошепотіла ледь чутно: — О, скажіть мені, люди добрі, де моя Гізя?
Розділ восьмий
СКОРБНА П'ЯТНИЦЯ
Кгди ж зась русинські посполиті супроти костьолу стали, а не мали свого казнодія, подався старий Іван Красовськнй на Афон і ревно благав мніха Йвана, аби не замикався в пустині, потребно ж бо йому стати в ряди братів своїх, которі суть загрожені від поляків і від русинських відступників. І прибув мніх Іван року божого 1605-го і в мене був, купив п'ять Псалтирів, а я, уздрівши його, зрозумів много такого, чого не розумів дотоле, і вигнав лотрів з корчми, які, бувши мудрими на злое, не знали іще істини, щоб розуміти добро.
З манускрипта
Шевця Пилипа Дратву колись знали у Львові всї, а нині тільки дехто. Він продавав на Ринку цвяхи, смолу, шевські ножі та інше причандалля, і мало хто пізнавав у ньому колишнього сеньйора цеху, славного майстра, який робив найкращі сап'янці, і якби мав сто рук, то був би взув, напевно, ціле місто. Знав його добре лише Лисий Мацько: Пилип у всі неділі й свята заходив до його пивниці, сідав за столик у темному кутку, однак ніколи не пив, ні з ким не розмовляв і все думав, думав. А про що — те нікого не обходило, він залишав на столі гроша за посидне, і Мацько був з того вдоволений, хоча й задумувався інколи: чого приходить Дратва до корчми, коли й кухля ніколи до губ не піднесе, і їсти не замовить.
У великодну ж неділю він дав про себе гучно знати, а двома роками пізніше так прославився на весь Львів, що шевці про нього навіть пісні склали.
А почалося все з того, що цієї ж таки провесни потрапила Дратві до рук книжечка «Гармонія», — польською мовою написана, а він, яко чоловік письменний, почав її читати, не глянувши, хто написав, і, дійшовши до слів: «...противники унії — не духовні особи, а ремесний люд, которий, покинувши дратву й шило і привласнивши собі уряд пастирський, письмо боже шельмують, справжніх пастирів соромотять», — вельми обурився, тоді ж подивився на обкладинку і геть отетерів: автором книжки був Іпатій Потій. Мало того, що цього русина-відступника проклинали всі православні й Дратва — теж, додалася в цю мить до посполитої ненависті ще й своя особиста: поганцю, нас же примусили покинути дратву й шило, а ти іще й ганьбиш, і плюгавиш мене — майстра, до якого колись, будучи берестейським каштеляном, слугу присилав з просьбою пошити для «свого» пана сап'янові чоботи руського крою з витяжними халявами.
Тож сидів Пилип Дратва на Ринку за скринькою, з шевським крамом, думав про оту погану книжицю і додумався до такого, що аж самому моторошно стало: хто більше винен у русинській біді — польські пани чи таки свої?
І ось у цей мент з подвір'я архієпископської резиденції вихопилися коні, запряжені у фаетон, у фаетоні — цибатий священик у чорній сутані, і хтось сказав до Пилипа:
— Он як жене, занюхав, що Балабан помирає...
— Хто — занюхав? — запитав Дратва у сусіда.
— А ти не чув? Новий митрополит київський, Потій, приїхав на єпископство наше уніата ставити.
Пилип мерщій замкнув скриньку, побіг на Руську і, мов оглашенннй, бігав з двора у двір, волаючи:
— На Юрську гору! На Юрську гору! Церкву рятувати!
...Високий довгобразий Іпатій Потій зігнувся дугою над ложем, на якому під сніжно-білою периною згасав львівський владика і екзарх Гедеон Балабан. Тяжкі корчі в животі вже більше тижня зводили його тіло, лікарі були безпорадними, хвороба висмоктала колись рум'яне, мов у м'ясника, обличчя, і тепер воно, худеньке й вутле, визирало з-під перини, геть закрите сивою густою бородою, і тільки очі, вперті й великі, не змінилися. Гедеон мав ще ясний розум, він передумував усі свої діла і вчинки, важив їх на шальках совісті — покоробленої, скрученої, перетертої, але ще не зовсім утраченої, і відчував, що вона мовби очищається від накипу злості, заздрості, честолюбства, стає тією первісною, з якою він колись, сповнений благочестивих і для України потрібних намірів, займав єпископський престол на святоюрській горі.
- Предыдущая
- 29/53
- Следующая