Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман - Страница 26

«Цілуйте мене, Юрку, цілуйте, — шепотіла Гізя. — Мене ще ніхто не цілував і ви не будете. Цілуйте мене всю ніч, на все моє життя, бо більш ніхто ніколи мене не поцілує».

«Що ти говориш, Гiзю, я люблю тебе».

«Тихо, тихо... Ви вернетесь до своїх братів, щоб жити для мене, для моєї дитини... Вона буде така гарна, як наш поцілунок, а я житиму для вас. А коли розсвіне, не шукайте мене. І дужим будьте, бо ваших рук і розуму потребуватиме зачатий нині рід. Тут і там — у місті, у весях, по всій нашій землі починається нині новий рід. З дідівською силою, з батьківським просвітком...»

«Ти будеш зі мною жити...»

«Якби то... Хто нам дозволить разом жити? Нас уб'ють, нам душі повбивають. Не можна, Юрку... Але віднині вам ніколи не буде ні страшно, ні важко, я завжди буду біля вас».

Вони верталися, поєднані й тихі, коли почало світати. Ще трохи — і розлучаться, ще трохи — і розтане у вранішньому тумані Юркове видмо, а він іще не знає, що все життя шукатиме його, знаходячи весь час у собі лише слід Гізиної доброти, а її самої не знайде ніколи.

Сонце піднялося над обрієм, щоб освітити все красне й гидке на землі, і при першому промені зустрілося добро із злом: за Знесінням із Круп'ярської корчми вийшов Блазій. Юрко і Гізя саме минали корчму, а він, захмелений, протирав очі, не вірячи, що бачить Рогатинця, а коли усвідомив, що це таки він, його суддя, задріботів назад, але спинився, луда страху на обличчі змінилася злорадною посмішкою: Юрій не сам, з ним жінка — і не Грета, і не якась повія, а жива-живісінька Гізя Абрекової, його перелюбниця!

Тоді він масно засміявся і низько вклонився.

«Падаю до ніг шановному панству, падаю і вітаю праведника Рогатинця, який за законом братського статуту буде нині вимазаний із списків разом зі мною. Ха-ха!»

Вибухнула кров у Юркових грудях: треба вбити паскуду, що споганила світ і нинішній святий ранок... Він у нестямі кинувся на Блазія, і той, побачивши во-очію свою смерть, помчав, мов вепр, поміж кущами винограду; Блазій у смертельному переляку біг швидше вепра і зник з очей. А коли Рогатинець вернувся, Гізі не було...

Юрій різко висмикнув ліктя, за який тримався Барон, і пішов крізь юрбу, не оглядаючись, він ще чув за собою погрозливе хрипіння: «А пожалієш, пожалієш!», гидливо струсився, начеб на нього хтось вилив відро помиїв, і звернув з Ринку в безлюдні вулички.

Туга убогості, руйнації дихала в тісних, завалених сміттям і кінським послідом провулках; пишний патриціанський фасад раптом змінився брудною клоакою, і — диво: навіть у цьому содомі оптимістична й добра людська рука виліплювала то тут то там для радості танцюючих амурчиків на фризах, усміхнених сфінксів, маскаронів із спотвореними від реготу обличчями, п'яних кентаврів з кухлями в руках, і подумав Рогатинець, що коли насправді людство вічне і його не можуть винищити ні війни, ні чума, ані голод, то тільки завдяки силі людської радості, яка не набувається удачами, багатством, перемогами чи вином, а е споконвічною життєдайною силою — як опір смерті.

Він бачив проблиски радості в цьому похмурому світі всюди. В крамницях, де продавалися годинники з фігурами граційних ангелів і хижих левів на золотих футлярах, сікачі з ручками, оздобленими тонкою інкрустацією, папір з орнаментними філігранями; у заставних літерах, що їх карбували на металі братські формшнайдери[47] — колишні цехові малярі, котрих повиганяв з цеху Соліковський, щоб поляки не вчилися шанувати витвори, зроблені українськими руками; в білизні кривчицького полотна, яким у торгові дні на Ринку любуються чужоземні купці; у золотому пшеничному ядрі, що яріло у відкритих міхах, у маскароні п'яного лева, який пожирає гроно винограду над входом до пивниці Лисого Мацька, і в собі — коли після втоми і смутку сідав викінчувати чи то по-новому оздоблювати сідло і сагайдак. Бо тільки за цією роботою знаходив Юрій для себе спокій і тиху втіху, а ще й надію щемну: колись далекий вільний нащадок погляне на його витвори і скаже: «Хто зна, що вони там діяли за тої темряви в часи Зигмунта III, для нас це залишилося таємницею, та мрія в них була. Вони робили сідла й сагайдаки, щоб віддати їх звитяжцям, яких чекали, прагли, а можливо, й народжували».

У цих тісних провулках Рогатинець наче відшукав себе самого — втраченого нині зранку, коли натовп валив на Ринок дивитися на магістратське видовище, глупу комедію, під час якої кожен став іншим, ніж є, або ж знеособився зовсім. Юрій віднайшов спокій: одна лише скульптурна групка танцюючих амурів повернула його обличчям до того невидимого, але, певно, усміхненого за роботою майстра, і він думкою уздрів добру людину. І подумав: чому це так? Адже серед цього багатотисячного натовпу — лише жменька лихих людей, а решта — піддаються злу і регочуть, і горлають замість того, щоб навалитися на дощані замки і змести їх, знищити символ, який прославляє розбій. Чому один Мнішек, один Соліковський, один Барон уміють заразити бузувірством і підлістю сотні людей, які народилися для добра?

Рогатинцеві згадалося: він якось попросив Гануша Альнпека провести його до колонії прокажених на Калічу гору — туди потрапив один із братчиків. Це було страшне видиво: колишні люди, і той братчик, у гнояках, струпах, безвії, сльозині, каправі бігли до загорожі, товпилися і вигукували радісно: «Докторе, докторе, нового привели?» Вони тішилися, скакали, раділи, качалися від сміху по землі, простягали крізь загорожу руки, а прокажений братчик, вчорашній папірник з Брюхович, лебедів: «Пане Юрію, пане Юрію, як добре, що ви прийшли, я для вас прічу свою відступлю...» Юрій стояв приголомшений такою неймовірною жорстокістю, адже донині знав, що хвора людина стає чутливою, бажає здоров'я іншим, він спитав у Альнпека:

«Чому вони такі?»

«Ця страшна хвороба, — відказав лікар, — вбиває не тільки тіло, а й психіку, жорстока бацила прокази вражає злобою свідомість, хворий жадає, щоб усі були такі, як він, щоб увесь світ став прокаженим. Огидне бажання рівності...»

Барон теж хотів рівності. Блазій так мало жадав від Рогатинця — тільки випити з ним на людях. То чому це так: поспільство відокремлюється від людей, тіло яких вразила проказа, а не ізолює себе від прокажених духом? Їх же вбивати треба, мов скажених собак!

Гріх мій згадав... Пізно, Бароне. Так пізно, що аж страшно: ти ніколи вже не зможеш відімстити мені. Гізі нема...

Так тоскно, так боляче стало Рогатинцеві, що завив би; сивий головатий камінь на горі, легка, мов очеретина, дівчина на руках і слово, яке дістало плоть і кров, — і нема, нема нікого, де ж ви ділись, де живете всі ці довгі шістнадцять літ?

...Після братського суду Юрій зайшов до Абрекової. І не тільки тому, що сподівався побачити Гізю, — привело його сюди ще й почуття провини перед матір'ю. Не бував тут ніколи, не мав чого сюди заходити і не помислював, що спотребиться колись, тож з острахом відчинив рипучі двері й у сутінках тісної клітки, надиханій густим горілчаним перегаром, змішаним із сопухом плісняви, уздрів спочатку янголя, що сиділо на лавиці біля вікна і баламкало ніжками, у янголяти було довге золоте волосся і великі сині очі, воно скрикнуло: «Мамо, пан зі школи!»; тоді Юрко розгледів профіль сивої худої жінки, яка стояла біля печі й помішувала кописткою чир у горшку; потім в очі впала синя пляма чоловічого обличчя, притуленого боком до чорної подушки на тапчані, а більш нікого не побачив Рогатинець і стояв мовчки посеред кімнати, поки худа сива жінка не повернула до нього голову.

«Нема Гізі, — тихо сказала Абрекова, і ковтнув спазму Юрій, бо ж цього не повинна була говорити Гізина мама, звідки їй знати, що він до її дочки прийшов; Рогатинець щулився в душі, чекаючи крику, — знав-бо, як уміють перекупки розмовляти, але Абрекова, повернувшись до печі, проказала ніби до себе самої: — Нащо було панові сеньйорові таку кривду нам чинити? Знавєсь, жесьмо бідні, а купець Балтазар подарунки їй носив і мав до себе забрати, то й ми якось би... он Льонця підростає. А пан сеньйор, як той пес, що сукно стереже, сам же у ньому не ходить, приворожив дитину, хіба я не виділа, як вона у церкві, немов ваша тінь, клячала біля вас і вставала, коли вставали ви, і виходила... А позавчора прийшла вранці, а вже як дівчина прийшла з ночі, то з чим вона піде до жениха? Я спитала Балтазара, чи не з ним була, а він як закричить і подарунки почав забирати, я допомагала шукати, щоб чого не залишилося в нас чужого, на те надійшла Гізя і все, що Дістала від нього, вифуркала за двері, а він ще погрожував, що в суд подасть. Голий грабунку не боїться, — глипнула Абрекова на Рогатинця, — суд нам не страшний, але Гізі нічого вже не світить, а нам і паче...»