Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Пономаренко Любов - Страница 7

А потім надійшли грудневі морози, і машини майже не спинялися на трасі. Пані Логвин зажурилася, а служниця вийняла з рюкзака скрипочку завбільшки з пенал, стала на ґанку і заграла. Вона була пластична і пружна, мов ласка, довге густе волосся здіймалося вгору, захоплене віхолою. Хіба повз таке пройдеш?

Водії знову почали зупинятися, несли до ресторану запах бензину і степу, пом’яті гаманці і гучно розмовляли. Це не будинок, а колодязь, казали вони. Що тут під підлогою, ріка чи нечиста сила? Лягали долі, прикладали вуха. Дехто навіть поривався зірвати дошки, але сувора вдова не допустила.

Вечорами господиня з Половинкою вмикали електросторожів, піднімалися до флігеля й співали. Пані Логвин розчісувала й заплітала волосся Половинки, що важіло, мов пісок. Половинка встигала бути скрізь, встигала робити все і заміняла їй усіх. При цьому небагато їла і недорого брала.

Якось пані Логвин вийшла на терасу, залишивши Половинку біля телевізора. Але Половинка зустріла її на терасі. Господиня зайшла у вітальню, але Половинка вже була там, подала їй пальто. Пані Логвин відмахнулася рукою від думок — останнім часом мігрень доводила її до божевілля.

Однієї ночі вдова прокинулася від світла в саду. Вона стрепенулася, підійшла до вікна. Вікна чоловікової спальні на першому поверсі світилися. Туди ніхто не ходив з дня його смерті. Яке вона має право, чого їй треба?

Сходи дихнули сирістю і пусткою, вусібіч ринули з-під ніг миші. Вона, мов у лихоманці, подумала про капкани — скільки ж це їх треба, де їх узяти? Гидливо ступала на підлогу, боячись придавити довгі й тонкі хвости. Рвонула до себе двері кімнати. Блимав нічник. На ліжку лежав її чоловік, а навколо поралися вісім Половинок. Намагалися стягти черевики, прикладали голови до серця, бризкали на нього водою. А одна стояла на вікні у повний зріст і тихо грала на скрипці.

У передпокої заверещав телефон. Пані Логвин вискочила, мов ошпарена, схопила трубку. У всіх вікнах навколо сміялися голови Половинок.

Навпроти, по той бік вулиці

Зі мною твориться щось неймовірне. Повертаюся з роботи і на розі Каштанової вулиці чую, як хтось кричить. Оглядаюсь — нікого. Іду далі — воно знов. Тоді зупиняюсь і довго стою посеред вулиці.

Тут і там, немов холостяцькі штани, теліпаються ліхтарі. Древні підсліпуваті будиночки поприсідали за огорожами і чекають, що буде. А може, й нічого, може, це привиділось?

— Е-ег-хх-х! Е-ег-хх!

Що воно? Хто це міг? Асфальт після дощу аж мигтить, дерева тихо колихають сповиточок місяця.

Щоб людина — так ні. Але ж позавчора Савенкового Миколая гадюка вкусила за ногу. До вечора зробився весь пухлий, наче торба, і гекав так тужно, аж сусіди сходили з дому.

Діло ж як було. Миколай подався по опеньки, хотів черевики взувать, а мати ні в яку — тільки чоботи. Кирзаки йому ноги понадирали, а тут іще опеньки, як решета, лежать. Він чоботи під кущ, а сам хапає (знай душа міру!). Наглимачив кошика, а тоді ще майку з себе та в майку. Такий радий, у чоботи шуг, а в чоботі гадюка, щоб ти пощезла. Бідний Миколай, десь повіз його батько по лікарях, другу ніч не ночують удома. Чи буде з нього діло, чи ні. Так я ото стою й думаю, чи не Миколая привезли помирать і він кричить. Так де ж, не поверталися, машина біля двору не стоїть.

Рушаю знову, оглядаюся, але вже ніхто не гукає. Стара, як світ, дуплиста тополя, здається, ось-ось полетить сторчака, надушить будинки, сади і гаражі. І навіть пісочницю, де нічийний ґумовий ведмедик захляло дивиться всім у вічі. Є ж, врешті, вуличком, є ж і міськрада, а чому ніхто не подумає, як нам загрожує тополя? Найстаріше дерево в місті? Ну й що, всьому свій вік.

— А що воно таке, бабусю, — питаю перегодя, — коли вчувається стогін?

— То дуже погано, — не зразу каже моя довгоборода Зоя Митрофанівна, на ходу запинає хустку й ховає жовте лисиння в голові. — То на вмируще. Та не бійся, воно не проти тебе. Тобі ще й тридцяти не стукнуло, ти ще й заміж не ходила.

Ставить на стіл самовар, а я ріжу тоненькими скибками батон, виставляю чашки, жовті й вухаті, як бабуся. Вона, як завжди, сідає до вікна, раз по раз ворушить ліктем фіранку. Дратує мене. Сьогодні все дратує: і оце її кахкання, і плаття з ґувернантськими зборками, і звичка двиготіти ногою під столом, і присьорбування.

Це не моя бабуся, моя була Марта, мамина мама. Жили ми з нею в селі на березі малої річки, яку ніхто ніяк не звав: просто вода або болото, а навесні, коли розливалась і вилизувала городи, — п’явушник.

Моя бабуся пекла по неділях пиріжки з капустою і, коли я прокидалася, ставила біля ліжка миску зі сметаною, приносила жаровню й казала: «Вставай, храмувать будем!»

Щомісяця поштар приносив їй пенсію, дванадцять карбованців і скількись копійок. Бабуся зав’язувала гроші в носовичок, а ввечері підкликала мене й казала: на, піди купи щось таке. Та відчепіться, сердилась я. Купи, гримала бабуся, тобі скоро заміж, а з чим ти підеш? Люди думають, як сирота, так і гола. Ми їм покажемо. Купи, купи щось таке. А я насіннячка продам — та й ще копійка буде.

Так ми жили. Восени копали картоплю, зносили гарбузи, обставляли очеретом хату. Взимку били очерет і топили піч. А потім лягали вдвох на теплій черені, співали всяких-усяких пісень — «Стоїть гора високая», «Ой, на горі та й женці жнуть». Часом бабуся замовкала й казала:

— А я думаю, тебе повинен узяти такий… не лестивий, але добрий, як Толя Сербинівський. І хазяйновитий, щоб на цім місці величезну хату поставив.

— Щоб у город не рвався, а після жнив півмашини зерна біля комор одержував…

— Тобі смішки. А Толя хлопець для тебе.

Я дуріла: не хочу, поганий! А насправді він накивав од мене п’ятами.

У день Толикового весілля бабуся перестріла його на дорозі, тихенько сказала: «Маня згодна за тебе, одстав, чуєш, це весілля». — «Чхав я на її згоду», — сказав Толик.

Бабуся прийшла додому, вибрала помідори, а тоді прилягла на обніжку відпочити і вже не встала. Її покручені, як гудиння, руки лежали на чужому городі і тримали суху, як каменюка, грудку.

Хату я не продала, але жити сама там не змогла. Вже другий рік у Чернігові. Це мене Зоя Митрофанівна зманила, батькова мати. Приїжджай, каже, мо’, скоріше заміж вийдеш. Покинула свою швальню в селі — тепер працюю в ательє. Втомлююсь, приходжу, зігнута в рубчик, і не завжди пристаю до чаю, як тепер.

— Бач, деренчить у шибку, — бурчить вона, — а ти чого як надкопана?

Це місто відставників і самотніх жінок. Тут частіше розлучаються, ніж одружуються.

— Усе думаєш про ТЕ. Пий.

Захрумкала цукром, умочила булочку і стала висмоктувати з неї чай. «Не думай, лице почорніє, — все чіпляється Зоя Митрофанівна, — от як я служила у Вишневецьких…»

Краплі шелестять по дикому винограду, десь там мокне й осувається моя хата. А тут усе чуже: оцей столітній дім, у якому не скрипить підлога, оці кімнати з етажерками й полицями, високими ліжками — наче птахоферма. І склянки, що пахнуть еліксиром, і фортепіано, оце старе, на вишуканих лапах фортепіано, і навіть вугільний самовар. А що вже говорити про Зоїні манери — про комірці та воланчики, про її «ах», що виходить чомусь, як «ках».

Думаю про бабусину хату. Про знавіснілих куниць на горищі (оце, дитинко моя, встережу я її, ох, устережу, пошиємо тобі ватянку, а комірець пухнастий, дай мені тільки вила нові з кузні принести), про домоткані фіранки і про скриню з посагом. І про латаття, що цвіте так, аж очі одбира.

Там по вихідних ми з бабусею ставили ятері або сапували город, а тут я їду в кінотеатр «Дружба», п’ю коктейлі, їм морозиво і шурую на всі боки очима, чи не встрелю якогось дефективного — нормальні давно розібрані. Часом Зоя Митрофанівна одягає чепчика, виношене до луски пальто, і ми пливемо з нею в кіно. Вона аж надто ініціативна, атакує капітаників.

Мене хилить на сон. Допиваю чашку, кажу пісне «добраніч», іду до своєї кімнати. Ліжко холодне. Простирадло обгортає, як хвиля, а потім звикаю до нього, вгріваюсь.