Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Пономаренко Любов - Страница 23

Коли йому траплялося вигравати, дарував барменові півсотні. Одного разу приїхали троє чужих. Заставили магазин. Жага заставив джип, потім пасіку і будинок. Часом він вискакував, запалював люльку, з якої валувало, наче з димаря. У нього падали сірники, він кашляв, аж ревіло в грудях. Словом, з картярської того дня Жага вийшов, як волоцюга. Без нічого.

Ті, кому він програв, приїхали за кілька днів і стали щосили гатити в браму. Він вийшов з дочкою, яка несла під рукою скрипку. Ті стояли збоку, немов отетеріли. Жага підійшов і простягнув їм ключі. Вони повернулися в кабіну, довго приглушено сперечалися.

Після паузи старший виступив наперед і мовив:

— Ми тут побалакали. Нам не треба твоєї конури, а тим більше шкарабанки. Ми беремо дівчину. Можеш піти зібратися, — буркнув до Вероніки. — А ти не сіпайся, рвань собача!

Жага скинувся, заревів, але ті схопили його за руки. А по тому Вероніка вийшла з валізкою і скрипкою. Сказала: «Не журіться, тату, нічого». І дверцята машини стукнули, як приклад.

Жага ліг там, де його залишили приїжджі. Йому було нікуди й ні до кого йти. Він згорнувся на землі, як згортаються раби, коли стомиться кожна клітина тіла. Було вже холодно, пролітав перемерзлий і пересохлий поодинокий лист. Небо розпростерлося низько над містечком, зачепившись за смужку лісу. Він хотів померти і вже відчував смак порятунку — холод від землі проймав усе єство.

Вероніка здалеку побачила той будинок. Стояв він під горою, немов обіперся об неї. Дах був покритий важким темним шифером, що взявся мохом. Над дахом вирував дуб. Він мов старий диригент виставив уперед сухі корчуваті руки. Неподалік росло кілька сосен, які затуляли сараї, комори, склади. Внизу розкинулося озеро. Дівчина подумала, що так можна було б змалювати рай. Оця кована брама, оці страуси, які ходять біля озера. Оця тиша і круглий вітер, який зривається з гілок і гладить обличчя.

Її залишили стояти у вітальні. За дверима збоку вона чула приглушені голоси. Старший чоловік, який її привіз і який погрожував зброєю, розпорядився приготувати кімнату. Він також наказав нікуди її не випускати і не давати телефона. Про інші розпорядження вона не чула, чоловік і жінка причинили двері і перейшли на сварку. Долітали обривки фраз, ніби клапті зотлілої матерії: «Я провалю тобі голову, суча дочко!»

Її повели на ліве крило будинку, потім дерев’яними сходами вгору. Доки йшли, дівчина чула стогони, крики і схлипування. Спитати боялася, лише зупинялась і прислухалась.

І ось вона залишилася в маленькій кімнатці під самим дахом наодинці з дубом, що дивився на неї двома чорними сучками та шарудів по склу. Дуб то свистав, то повискував, то гудів, то розмахував гілками, ніби збирався бігти. Вона зраділа, що була тут не самотньою і захотіла поговорити з рудим велетнем. Прочинила вікно, поторкала руде сухе листя і сказала: «Добрий день! Ти мене чуєш? Ти бачиш мене?» Але почувши кроки на сходах, швидко засунула штору.

Зайшла жінка з глибокими, мов колодязі, очима. Навкруг голови в неї була обмотана товста чорна хустка з торочками, так що голова здавалася дуже високою.

— Так ось ти яка. Тебе Веронікою звати? Знай, я була проти, щоб тебе сюди привозили, — сумно мовила господиня.

Жінка стояла біля дверей, наче боялася пройти далі. Немов боялася, що хтось її тут застукає. Раз по раз прислухалася та озиралася в коридор.

— У нас тут свого горя вистачає, а вони ще чужу дитину привезли, сироту. Я проти, але ж ці чоловіки, як вовки. Він дуже на твого батька розізлився, розумієш? Лягай відпочинеш. Відіспись. Бо ввечері на роботу.

Вийшла так тихо, наче прокотився листок. Вероніка не встигла нічого спитати. Але прилягла на ліжко і в верхньому одязі заснула поруч з валізкою. Їй приснилося, що вона вдома, що на терасі сидять у білому батько з матір’ю, а вона читає їм Джека Лондона. Потім Вероніка піднімає голову і каже:

— Мамо, а хіба ви живі?

— Жива, але тепер я знову маленька і живу разом зі своєю мамою. Тут усі повернулися до своїх мам.

— А я буду з тобою?

У двері постукали. Принесли вечерю, шматок сиру, мед і чай. Господиня поставила тацю на столик, наказала переодягатися і зійти вниз. «Та скрипку не забудьте. Музику візьміть, обов’язково».

Вероніка боялася темних сходів, що скрипіли і прогиналися. Здавалося, от-от вона відірветься і полетить разом з перилами за вікно. Внизу на неї чекав чоловік, який привіз її сюди. Вона вже знала, що він господар, і що йому ніколи ніхто не перечить. Щось не так — хапається за ніж або за пістолет. Високий, сутулий, кошлаті брови і зморшки видають суворий характер і непохитність. Справжній яструб! Дівчина відступила до самої стіни і причаїлася.

— Ти відроблятимеш батьків борг, — мовив господар. — Інакше мені доведеться вас обох… прибрати. Будеш грати в моєму ресторані. Ясно тобі? Почула чи ні?

Чоловік гарчав, Вероніка злякалася, і тому поспішно видушила з себе: «Як скажете…»

Вероніка навчалася в музичній школі з шести років, брала участь концертах на районній сцені. Її пальці бігали легко, а смичок торкався струн з юним трепетом. Коли вона виконувала Бетховена «Місячну сонату», дехто казав, що класика у неї звучить надто меланхолійно. Для концертів їй давали стареньку скрипку з музичної школи. Але їй більше подобалася своя, що попискувала, немов бавилася з нею.

Яструб в останній момент придумав забрати це дівча. Жага був гострий, твердий, здавалося, не жалів ні будинку, ні машини, ні пасіки. Попихкував люлькою, що застилала все димом, дивився собі під ноги: «Я сказав — беріть. Все ваше». Ясно, в нього є гроші і він завтра купить новий будинок. Але в якусь мить Яструб відчув запах бензину, побачив, що від воріт до хати тягнеться темна смуга під вибіленою травою. Цей гад хотів усе спалити! Цей виродок думає, що знову виграє! Яструб скинувся. Коли вже він когось ненавидів, то з нього рвався вогонь. «Беру твою дівчину. Не віддаси, — обох покладу». Він зламав Жагу. А потім кинув сірника на темну стежку.

Коли машина зняла куряву, Яструб побачив, що Жага лежить на дорозі згорнений, ніби мрець. А вогонь піднімається сходами до дверей. Промимрив: «От то-то». І натиснув на газ.

…Ресторан стояв на горі. Зелений ламаний дах і вузькі продовгуваті вікна, які вивершував сонячний знак, видавали цю споруду загадковою, а масивна брама і важкі двері — похмурою. Вероніка стала біля порогу, і побачила хлопців у білих сорочках, що лагодили інструменти. Побачила старшого офіціанта, який вибіг назустріч господареві. Її ніхто не помічав, чи тому, що вона в свої дванадцять літ була, як третьокласниця, чи тому, що тут накривали столи й метушилися. Дівчина сіла біля дверей, поклала на коліна скрипку і прошепотіла молитву, якої колись навчила її мати: «Діво Маріє, радуйся». Згодом прийшов охоронець і зчинив галас, мовляв, чия це дитина і чому вона зайняла його місце.

Тоді Яструб вийшов, перевалюючись і широко розставляючи ноги, взяв її за плече, вивів на середину зали.

— Це моя племінниця, Вероніка. Вона гратиме на скрипці, в перерві.

— Але ми в перерві крутимо шансон! — заперечив один із хлопців.

— Я сказав — гратиме!

Яструб скочив у машину й поїхав, а дівчина лишилася стояти ні в сих, ні в тих. Щоб нікому не заважати й не привертати уваги, вона сховалася за штору збоку балкона. І там простояла весь вечір. Інколи виходила, здивовано дивилася на оркестр, що гримів і вибухав, але ніхто не згадав про неї так, мов би її не було на світі.

Після півночі зала спустіла. Вероніка вийшла, побачила перевернуті стільці, почула брязкіт посуду і знову сховалася. Яструб згадав про неї другого дня. Вона дрімала на трьох стільцях, поклавши скрипку під голову.

А коли повернулася в маленьку кімнату під дахом, проспала майже добу.

Прокинулася від того, що дуб пильно дивився на неї знадвору.