Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Пономаренко Любов - Страница 10

А хто найбільше воювався серед похованих, так це брати Шурики, що жили в коморі. Вони служили контролерами по магазинах і дуже гнівались, їм заздалегідь не прислано відомості про надходження товару. Неподобство! І потім — є в них двірник чи немає, хто повинен розчистити стежку? Вони гарцювались і обкушували заїди, доки з нижнього поверху не обізвався Кріт:

— Що ви, понімаєш, розшумілися тут? У місті стихійне лихо. Мре народ.

— О-о-о! Як же нам буть?

— Робіть, понімаєш, свою роботу, і все. От я рив і рию, — Кріт показав у глині лапи.

— Е-е-е, наша робота не тут, — журилися Шурики.

— Хм. Тоді поки що плани складайте, а там воно покаже.

Брати заглибились у свої бамаги і тільки зрідка похрокували від задоволення.

Місто задихалося. Осипалися пуп’янки і змішувалися зі снігом. Усе кволіше ревла худоба, десь настирливо дзявулів собака. Чорні, як головешки, трупи валялися на порогах. Грудні діти, стомившись кричати, знесилівши, зітхали і кривились, розкидаючи холодні пелюшки.

Павук на прізвисько Стратилат нічого не думав і не страхався. Його дім під солом’яною стріхою, до весни вистачить сонних мух і комарів, а там іще налетить усякої нечисті. Повітря? Скільки йому треба того повітря? Затопить? Скільки там буде тії води.

…Кормило все ще сидів у сонному особняку, котрий славився підземною сауною, канами і лосиними шашликами. Він кислооко позирав на свою посмітюху, на фортепіано, до якого торкалися хіба що ганчіркою, на ведмежі шкури, розкидані замість килимів на підлозі, і все ще страждав: як у нього боліла душа за місто, за трудівників, а втім, хто це зрозуміє, хто оцінить? Перед Кормилом похитувались мальовані штори і нагадували ті золоті часи, коли… Та він не міг і думати про щось таке — перший у місті мужчина, перший сім’янин, перший начальник.

— Ольго, я тебе ніколи не кохав, ти знищила мене як особистість, зробила з мене потерть. Я міг би жити в столиці, займати достойну посаду.

— Вітю, загорни шарф.

Врешті Кормило всівся зручніше, заходився широченними лапами висмикувати ворсу зі шкури, що лежала біля дивану, і майже заспокоївся. Час від часу тільки чулося: «Оп-па! Оп-па!»

Тим часом міні-двигунець розстарався і дав струм.

— І як я міг одружитися з тобою? І тепер ця ідіотська яма, ця стихія. Як я звітуватиму перед начальством?

Ти, Саню, дурень. Вислужуєшся, підвищення закортіло? До лампочки твої «п’ятірки» в дипломі і твоя біганина. Ніхто їх не бачить. Буває, зайдеш у хату, а тебе ще й вихристять — не прибрано, а він лазить. Буває, й раді. Ти розкутаєш мале, над грубкою погрієш руки і станеш слухать. До твоїх щік торкаються пухкі, як пиріжки, п’ятки, ти вдихаєш кислуватий дух сорочечки, чуєш нормальне серце, хороші легені і тобі хочеться ні з того, ні з сього засміятись. А ти напускаєш поважності й проголошуєш: «Мамашо, прогулянки треба щодня робить». Потім, як віртуоз, хапаєш пелюшку, сповиваєш. На тебе дивляться з захватом: куди нам, жінкам! А тобі, маестро, просто пора бути батьком, і тоді б, може, щоденний моціон не здавався б таким жаданим.

Нещодавно ти заглянув до начмеда і на прощання сказав секретарці: «Не забудьте, мамашо, по три чайні ложки кип’яченої води на добу!» Тільки на вулиці збагнув її погляд, од якого мало не перетворився на мікроба.

От скажи по-чесному, чому так розмахався лопатою? Що душу пече за людей, це точно, а за кого найдужче? Авжеж, за Світочку. На горі магазин «Соки, води, тютюн» — і в тому магазинчику другий рік продавцем вона. Хоч би видрав собі очі, все одно бачив би, як Світочка збігає з гори в коричневій дублянці, мов сухоребра кізочка, а біле волосся розкидається по плечах. Нікому, нікому про те не розкажеш.

Руйнація в тебе. Не смів підступити, не смів на неї глянуть, а вона, святенниця, розпусниця, чорт би її побрав, привела дитину.

Якось Саня не вберігся, і Світочка з коляскою вийшла прямо на нього.

— Ви б навідались до нас, пітничка замучила.

— Якось навідаюся, — збрехав.

— Ви наче сердитесь?

— Ще чого?

— Або коли вдосвіта зайдіть, кину на карти, все майбутнє скажу.

Тепер Саня проб’ється крізь гори снігу, зайде до Світочки як переможець. Він давно не розгинається, не думає про сніг і про воду. В ту останню зустріч вона подивилась, мов погладила віями. З ким гріха не трапляється, люба? Тільки б жива.

Ось і тополя. Обіперся, вхопив губами снігу. Хтозна, скільки часу минуло. Нарешті лопата вдарилась об дерев’яні сходи. Саня випростався і помітив, що тут, біля шпиля, снігу менше, він ледве сягає до середини вікон. Вітер потрудився на славу.

Саня боявся стукать, боявся, що ніхто не обізветься. Обтрусився (увесь хоч викрути), підважив лопатою двері, і вони легко піддалися. Кімната дихнула холодом, вологістю, давно не грітою грубою. Стіни повіддувалися, мов повилазили з них потвори. Біля вікна на столі карти, а далі, у високому зеленому ліжку спить Світочка.

— Ой, — розчахнула очі на його погляд, — а я ще не вставала.

— Як — не вставали? Містечко під снігом, люди мерзнуть, мруть, хворіють!

— Сьогодні не сходило сонце. І чомусь я така слаба. Ой! Ви б не могли подивитися, що з моїми ногами?

— Якщо дозволите.

— Ради Бога, лікарю, я вже думала, чи не гангрена.

Він оглянув її, накинув ковдру. І знову відкрив, не вірячи очам і рукам. Нервово шарпонув рюкзак, добув хлороформ, скальпель, бинти, йод. Врешті запхав усе те назад. Минуло з півгодини. Світоччині ноги були холодні і майже не відчували дотику. Ступні зійшлися докупи, пальці зрослись і навколо них утворилась рожева раковинка. Така ніжна, що лячно й торкать. Крізь неї ще виднілися нігті й сині жилки.

Спробував роз’єднати ступні, але хвора закричала. Зсунувся на підлогу.

До тями Саню повернув голос, що шелестів, мов очерет:

— Скажіть що-небудь.

— Н-нічого страшного, але це рідкісний випадок, я сьогодні ж викличу…

Нащо брехав, кого він міг викликати? Звівся, наче вимолочений, перед очима світились яскраві каганці.

— Хочу пити, — знову прошелестіла.

Саня постояв якусь хвилю, перш ніж утямив, що треба. Поправив їй ковдру, спіткнувся об іграшку, вдарився плечем об шафу. Враз ним оволоділа звіряча лють — став збивати ногами брязкальця, зривати пелюшки, садити носаками на всі боки. Звідкись упала пляшечка з соскою і, цвіркаючи молоком, ударилась об табуретку.

Так усе перевернулося. Світочка — вже не Світочка, нічим не годен він їй допомогти. Розтрощити бридку шкаралущу, підняти дівчину, струснути і заглянути в очі: догралась, доворожилась? А стрівся з очима Світочки і зчах.

Назбирав мотлоху по хаті, щоб запалити грубу, розтопити відро з кригою. Підніс чашку — хвора схопила, пересмикнулася всім тілом. Вода загогкала їй у горлі. Нарешті допила, чудно вібрала голову в плечі і зникла під ковдрою. «Равлик-павлик, вистав ріжки», — зненацька згадав і розпачливо реготнув.

Поволі склав і зашнурував рюкзак, одягнув куртку.

— Ну, я пішов.

Почув, як унизу щось плющить, озирнувся. Світочка витяглася всім тілом із постелі і влізла головою у відро. Калюжі розтікались на всі боки. Відчула, що він дивиться, вистромилась і винувато усміхненою щокою потерлась об його валянок.

— Мабуть, холодна, — бовкнув ошелешено і, щоб не турбувати, одвернувся, підійшов до коляски. Розгорнув конверт — ураз відсмикнув руку. Там лежала велика дитяча голова і, не відриваючись, дивилася на нього.

— Що ти… ви тут робите?

— Думаю, — зітхнула голова, — хтось же повинен у цьому місті думати.

Саня заточився і, як потайний пес, одним ривком опинився біля дверей. Тікати! Бігти, летіти од проклятого місця. Лізти рачки, дряпатись геть. А що попереду? Снігова пустеля, рівна, хоч облизуй, долина.

І що буде з ним, із оцими і з усіма…

Земляне серце

Висока, як розчахнута груша, стара жінка давно одержувала свої сорок п’ять пенсії, але промишляла зіллям, виливала переляк, шептала од золотухи, зубів, бородавок. У неї в городі, крім картоплі, цибулі, соняхів, ще росло мільйон грибів, грибків і грибочків. Грибниці переплелися дерном, розсадник більшав, але ніхто ще не здогадувався, що робить жінка за кукурудзою, повзаючи навколішках. І росли ті гриби не до сонця, а в землю.