Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Пономаренко Любов - Страница 1

Любов Пономаренко

Синє яблуко для Ілонки

Новели та повість

Плач неперелітної птахи

Дерева нахиляються наді мною так низько, що, здається, падають. А будинки летять, розмахуючи антенами, і біле молоко туману розливається на авто. Я гублюся в осінньому лісі, падаю на гори листя, на білу-білісіньку траву, на мох і на трухле гілля, яке пахне опеньками. Тут я просто синиця, а статечна дама в темному капелюсі залишилася в місті між пострижених дерев. Статечна дама в шовкових рукавичках ходить торговими рядами, купує в кіоску газети і платить за телефон. Та дама ніколи собі не дозволить завести роман з одруженим чоловіком і ніколи, уявляєте, ніколи та дама не танцюватиме боса під осіннім дощем. Та дама бальзаківського віку не регоче й не плаче на людях, не п’є лікер «Старий Таллінн», не кохається серед ялин.

Та до біса статечних і правильних дам! Мені вогко на листі, але мені щемно так пахне грибами, круглими опецькуватими опеньками. Мені пахне лісниковою хатиною, загубленою десь у гущавині. Без-віконними рамами, між якими заплелося бадилля хмелю, вогким вітром, що виє в нетопленій грубі, і шипшиною на столі, і ось, серед висвистування дерев і потріскування гілля, я чую твої кроки. Я безпутна, загублена в лісі синиця, що ніколи не ходила в темному капелюшку, не брала в кіоску газет і не любила хатніх чоловіків. Чую твої кроки і лечу тобі назустріч, вся в опалому листі і білій траві. Лечу, як тоді, коли буря розгойдала верхівку вільхи і скинула гніздо. І ти кажеш:

— Люба, як добре, що сьогодні весна…

Листопад, листопад, листопад! А ти кажеш — весна. Авто пірнає в молоко туману, дурні неперелітні птахи плачуть над пустими полями. Про що ти думаєш? Про збори, наради, вечірки? Про тенісні ракетки і рахунки в банках? Чи про нашу безвіконну хатину в далекому лісі? Чи про місто? Де ти статечний чоловік і батько сімейства, і де ніхто не цвірінькає тобі щохвилини: «Хлопчику…»

Ми їдемо довго. Зустрічні вогні напливають і гаснуть, виринають назустріч із ночі зачаровані нелюди — стовпи. Аж ось чорніє ріка, ми виходимо на берег. Я, безпутна істота без імені й роду, і ти, тут нікому не відомий чоловік.

За п’ять кроків хатина з проваленим дахом і дверима наохляп. Через ті віконниці вогкими осінніми вечорами залазять у хату вужі. Падає сонце, і вони вилискують чорними спинами, пластично звиваються, піднімають краплисті голівки. Вужі зимують у хаті, їх не видно, зате вночі шарудять часом стіни, стогне долівка, сиплеться порохнява з проваленої стелі. А може, то й не вужі? Може, то невиліковна стара хвороба жере нашу хатину, по цурпалку, по скіпочці, по сантиметру? І одного разу ми приїдемо серед зими, а хатини не буде. Не буде під стінами сліпучого снігу, не буде звислої сірої павутини, схожої на рядна, не буде мокрих галузок хмелю між чорними рамами.

Ми йдемо до порога, і ти вкотре, о Боже, вкотре ж, навесні обіцяєш поправити дах і обкласти стіни. Ми знаємо, що це не так, що той чоловік, який лишився в місті, той строгий дядечко, що йде за дружиною, мов у кайданах, ніколи, ніколи, ніколи не зробить дурниць! У нього є гніздо — і воно дуже високо! Такі гнізда не бояться ураганів.

Ти легко відхиляєш двері, і раптом вони падають тобі на руки — у розпачі, у відчаї, у горі, важкі, як ціле життя, двері, вогкі й холодні. А в хаті — ніч. Шарудить навіяне листя. Пахне шишками хмелю. Високо в небі свистять, потріскують, голосно дихають дерева-велетні. Ти кидаєш у грубу дрова, мить стоїш, мовби думаєш: горітиме чи не горітиме? Жива ти ще, пічко, чи не жива? Дрова спочатку димлять, але потроху займаються. Ми сидимо на ялинових гілках і дивимося на вогонь. Полум’я більшає, росте, переливається в кольорах, висвічує твоє обличчя. Мій пустотливий смішливий хлопче! Станьмо на коліна і тут, перед Всесвітом, попросимо ще одного життя.

А знаєш, як би ми жили? Як обережно брали б кожну відведену мить, як щасливо несли б кожний день! Як ми берегли б слова… Як любили б людей, як жаліли б травинку, пелюсточку й корінь. Як ми літали б між ялинами і збивали сніг крильми…

І доки горітиме в цій грубі, доки вітер виноситиме тепло, доки ти у відчаї втрат стогнатимеш «пташечко», доки вітер, мов слізка, тремтітиме на небесах, ми будемо разом.

А коли ти рушиш до дверей, вони знов упадуть тобі на руки, благаючи порятунку. Але ти не зупинишся, відштовхнеш їх у бік і з вистудженим серцем сядеш в авто.

А я на задньому сидінні згорнуся грудкою і заховаю голову в пір’я.

Наодинці з лисеням, у проваллі, засипаному листям

Бачиш, любий, тебе знову немає в місті. Десь ти поїхав на світанку. Закричала брама, колеса машини легко розітнули нічні калюжі. Ти вже був у кінці провулку, коли вимкнули світло в твоїй кімнаті. В машині стало темно, як у норі.

Я це відчула, бо стояла на балконі, долинув шурхіт тільки одних коліс. Твої велетні-руки лежали на кермі похмуро.

І я згадала, як ти ловиш мою долоню, наче пелюстку, у повітрі.

Машина сховалася в долинці. Потім стрімко злетіла на пагорб і зникла у гриві мосту. Я подумала, вперше подумала, що ми вже ніколи не побачимось. Не злись, любий. Знаю, ти зараз можеш зім’яти цей папір і вигукнути: «Маразм!»

Бо я вже виїздила. Ішла з валізкою на маленьку залізничну станцію, щоб нікого не зустріти. Брала квиток на перший потяг. Знаходила нову роботу. Нове житло і нових друзів. На новому місці можна було вжитися.

Але наставав той вечір, — очі вростали в шибку, а скло проломлювало темінь. Я хапалася за телефон. Коли людина переживе клінічну смерть, як вона цінує силу життя! Ти обзивався на тому кінці проводу. Спочатку говорив хрипло і тихо: «Алло…» Потім повторював голосніше, і зрештою тривожно кричав: «Алло, алло, не мовчіть! Говоріть же!»

Після довгої розлуки, мов після клінічної смерті, відчувала — нічого нема сильнішого за це почуття. Нічого ріднішого за цей голос. І я поверталася з Петербурга, Гурзуфа, Новгорода. Приходила до тієї ж школи, клала трудову перед тим же директором.

А за день чи два по тому ми випадково зустрічалися на вулиці. Як бентежно вищали гальма твоєї машини! Як ти вилітав з кабіни, як захлинаючись від гніву, образи чи несподіваної радості й горланив:

— Чого ти сюди приперлася?

А ось позавчора ти прямо на вулиці став мене цілувати, а потім затягнув у машину, і ми поїхали назустріч листопаду. Ліс був схожим на царські палати. Все сяяло міддю золотом і рубіном.

У полі гуляв вихор і розносив скирту соломи. Ми бігали посеред того буревію і раптом за кілька кроків побачили лисеня. Ти сказав:

— Давай заберемо, я одвезу його до матері. Хай підгодує, а потім випустимо.

Лисеня не підпустило нас на відстань простягнутої руки. Стрімко злетіло і сховалося в бур’янах. Неподалік ми побачили калюжу крові, напевне, хтось уполював стару лисицю.

Ми вийшли на польову дорогу, що металася між пагорбами, наче боялася майбутнього. Подумалося: от би рушити цією дорогою, куди вона приведе. А потім вийти на тому місці і поставити курінь на все життя.

Ти мовчав, а потім заговорив уривками, так, ніби між словами виривалося полум’я шаленої пристрасті.

Не знаю, що ти казав. Вітер розкидав мою зачіску, ти ловив губами пасма. Ми заплуталися в батогах хмелю, що вже осипався. Ми обплелися білою травою, що мов ієрогліфи розсипалася підгір’ям. І вивітрилась, і висохла, і що вона хотіла написати, один Бог відає.

А потім, а потім, а потім! Мене заповнювало неможливе, далеке, уявне материнство. А ти щось городив про несправжність кохання. Про те, що жінки, хочуть мати чоловіків під підбором. І коли зачиняв дверцята машини, вони так загарчали, мов хотіли тебе загризти.

Я лишилася на тій зляканій польовій дорозі, що боялася майбутнього. Захотілося негайно, в цю мить залізти в чиюсь теплу нору й облизатися.

Звернула на стежку в гущавину лісу. Десь же мучиться те лисеня, в якого застрелили матір! І коли знайшла затишне провалля та засипалася листям, неподалік розпачливо заголосила твоя машина.