Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій - Страница 37

Оля підходить до письмового столу, бере аркуш, списаний моїм почерком, потім торкається розгорнутої книги Кассірера, на сторінках якої мої помітки, зроблені олівцем. Оглядає томик Канта, гортає за моїми закладками, вирізаними зі звичайних газет.

— Ти зацікавився Кантом?

— Мене ним зацікавили.

— Не розумію.

— Я виконую роботу, але не зі своєї волі.

— Чому?

— Відчуваю, що неготовий і що поводжуся, як вискочка. Мабуть, відмовлюся.

— Дурниці говориш, — усміхається вона.

— Олю, навіщо тобі Кант, якщо у тебе є свій kant?[6]

Обертаючись, вона пирскає «дурник», підходить, сідає мені на коліна, цілує в губи й каже, що тільки не відступати, а навпаки — рухатися вперед, і спробувати свої можливості. Зізнаюся, що про це не думав. Повільно обціловує моє обличчя й шепоче, що все вийде, що треба лише бути впевненим у собі, що вона завжди допомагатиме; чому ти так брикався, нечемний? чому? я ж ніколи тобі не бажала й не бажатиму зла, я завжди на твоєму боці; нечемний, чого ти так зі мною поводився? я з першої нашої зустрічі все зрозуміла — ти будеш моїм, бо я без тебе не можу; я знала, що рано чи пізно візьму тебе всього, на блюдечку; нечемний.

Вона права: взяла мене всього, на блюдечку. Я кажу їй, жартуючи, що жінки наприкінці XX століття є сильнішими від чоловіків, що саме вони визначають подальший хід людства, переломивши хребта «чоловічій історії». Оля усміхається й каже: попри те, що не є феміністкою, ця теорія їй подобається.

— Хочеш, я поживу у тебе тиждень?

— А як же твоя мати?

— А я скажу їй потім, що тільки-но прилетіла з Брюсселю. Вона думає, що я зараз там.

— Ризикована ти людина, — гладжу пальцями її вушка, вона горнеться головою до моєї долоні і з лукавою усмішкою шепоче:

— Я така.

Вдихаю свіжий, трішки солодкуватий після шампуню запах її шкіри, і думаю: життя — штука хитра, мабуть, завжди бере своє, без моїх розумувань і планів. Нерозсудливий, навіть тоді, коли поводжуся занадто розсудливо; непослідовний, хоча намагався дотримуватися послідовності; повний дурень, хоча корчив із себе не знати що.

Не знаю, як ти ставишся до Олі, але мені це дуже кортить знати. Я взагалі не знаю, як ти усе це сприймаєш. Чи знайду у своєму житті коли-небудь жінку, яка постійно перейматиметься мною й захоче бути поруч? Чи потрібно це мені? Невже Оля стане моєю дружиною? — я аж здригаюся від цього запитання.

Як ти гадаєш?

Мій голос: не уявляю, коли він правдивий: коли я на самоті чи коли спілкуюся з іншими, таке враження, що ним користаються різні істоти, що співіснують у мені.

Вони настільки виснажують мене, що я не здатний бути самим собою, бо не знаю хто я. Інколи дивлюся на себе в дзеркало і: бачу самовпевненого нахабу який упертий як локомотив і безцеремонний як люмпен інколи ж бачу розгублену розпачливу істоту яка боїться підвести погляд і жалюгідний вираз якої полохливі очі та обвисле від страхів обличчя викликає жаль інколи ж взагалі не впізнаю себе бо на мене зирить відсторонений від буття чужинець який завжди думає лише про смерть і народження смерть і народження і думки якого не стосуються речей цього світу. Може, це мав на увазі Сковорода, коли стверджував, що людське серце непостійне і що в ньому є безодні?

Не знаю, коли мій голос є моїм.

Це вже занадто: стільки смертей за останній календарний рік! Після того, як похоронна процесія з тілом Мельника прибула попрощатися з університетом і зігнали близько чотирьох груп студентів, я мимоволі почув, як лекційні години померлого вже хотіло роздерибанити між собою двоє наших колег. Закон природи — грифи першими злітаються на падлятину. Коли ми поминали Мельника в невеликому кафе на Голосіївському проспекті, мене покликав на перекур завідувач кафедри і прямо сказав, що пора думати про докторську, Павле, нам потрібен наш молодий доктор наук, а не якийсь засранець-варяг, який прийде, щоб битися за кафедру.

— Мерці у відпустці.

— Що?

— Я розумію, — ніяковіло бормочу.

— Ну й добре, значить, розумієш, — плескає він мене по плечу і йде до професора Голована, але знову обертається й голосно каже, що про мене високої думки наш проректор із наукової роботи.

Я знову почуваюся незручно, бо кілька колег із кафедри пильно за нами стежать і, певно, все чують.

Вже на тролейбусній зупинці Пампушка безперестану базікає, він жаліється на болі у животі з правового боку, підозрює, що це жовчний і, мабуть, печінка, і раптом запитує, що від мене хотів шеф.

— Та нічого особливого.

— Але ж ви про щось говорили?

— Про зимове рибальство.

— Та ти що! Ніколи б не подумав, ніколи… я сам люблю ходити на лід, треба буде його при нагоді запросити на плотву.

— Запроси, — ліниво кажу і прощаюся.

Повертаючись до свого помешкання, несподівано думаю про химерні і моторошні смерті шістдесятилітнього та семидесятилітнього покоління професури. Воскобойніков, Гончаровський, Охрімчук… скільки їх ще було за останні роки? Раптом мене вражає несподівана думка, що таким чином невпинно йде на дно іржавий і старий корабель цілої епохи, відторгнутої складними процесами сучасного світу, що саме так — банально і непомітно, тихо, без галасу й зойку, у побутовій плісняві й павутинні, невпинно і щоденно відмирає популяція, окремий біологічний вид на планеті — вчені, які жили й формувалися в раніше звичному темпі своїх пошуків, на пустирищі розкладання і гниття великих ідей, глобальних проектів, фундаментальних істин і гіпотез, і що саме так настає апокаліпсис для інтелектуальних і навколоінтелектуальних дрозофіл. Мені стає настільки прикро за них, повільних і нудних черепах у пожмаканих дешевих костюмах, за цих останніх могікан із начитаними й непорушними поглядами, в яких криються глибини нікому непотрібних знань, — що я вирішую стати на їхній бік і поповнити собою, своїми мріями й думками, волею та свідомістю їхні ряди: ряди поки ще нездохлої популяції, яка невпинно скорочується від інсультів, інфарктів, алкоголізму та інших бичів теперішньої цивілізації.

Чи потрібна мені для цього цілковита самотність, про яку я так мріяв раніше? Навряд чи. Я обов’язково мушу поєднати свою долю з Олею, бо вона, здається, сама цього прагне — жити з дрозофілою, яка завжди кружляє над книгами, над пустирищем непорушних знань, спиває гнилі соки розпаду і щодня про це розводиться в нудних бесідах із іншими дрозофілами.

Я — дрозофіла, я не маю права просто так зникнути з лиця землі. Кант — це добре, але я дрозофіла, можу лише кружляти над ним.

Як ти жила останні роки, що непомітно минали, поступаючись місцем одне одному? Відходили у вічну даль і про них усе менше пам’яталося; лише скупі фраґменти радості чи смутку інколи оживали; як ти жила весь цей час?

Інколи люди, оглядаючись на власне життя, кисло усміхаються, бо не можуть вірити, що це відбувалося з ними. Років збирається так багато, що в пам’яті вони стають схожими на химерну, невиразну запону, за якою метушаться ледь помітні, нетривкі фраґменти картинок із дитинства, юності чи зрілості, фраґменти, які важко поєднати в єдину лінію, в єдиний ланцюг подій, які насправді були, існували, тривали, перетікали в інші події. Інколи так і не помічаємо, як минає десятиліття, а то навіть і півстоліття. Інколи, коли важкий клубок підкрадається до горла, а внутрішній голос шепоче, що так і не вдалося пожити, нормально, тихо, як інші люди, що так багато хотілося — не мати, а відчувати, — і нічого не виправдалося, нічого не відбулося, бо з нічого нічого не народиться.

Як ти жила всі ці роки — до нашої зустрічі і до своєї смерті? Я перед тобою в такому великому боргу, що не можу навіть про це спокійно говорити. Інколи я думаю — ні! — я в цьому просто переконаний, — що від моєї волі могло багато що залежати.