Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій - Страница 34

— Ага, я уже.

Вона каже подрузі, аби зайнялася мною, а сама знову біжить на кухню. Мене посадили в м’яке крісло поруч із увімкнутим абажуром, легке світло надає тьмяному приміщенню загадковості та інтимності. На журнальному столикові пляшка вина, невеличка таця з фруктами, попільничка, відкрита пачка «жетан», в якій лише одна цигарка. Приходить Ілона, перепрошує, що не встигла переодягнутися з домашнього халату, кладе на стіл тарілку з бутербродами. Я запитую подругу Ілони, як її звати, вона знову сміється (чого їй так весело?) і називається Даною. Дана — гарне ім’я. Щоб подолати незручну мовчанку, я ставлю на стіл пляшку коньяку і розглядаю етикетку вина. Кримське — гарне пійло. Дурна ситуація. Я ще ніколи в таких ситуаціях не бував. Дана сідає в інше крісло, а Ілона безцеремонно на бильце мого, злегка навалившись на мене тілом. Я відкорковую вино, спершу в мене виходить незґрабно, але потім корок легко піддається.

Дана звертається до мене по-батькові.

— Можна просто — Паша.

— Я поставлю легку музику.

Втрьох ми говоримо про всілякі дурниці. Після вина, п’ємо коньяк, який виявляється підробленим, але на це ніхто не зважає. Перша чарка, друга, третя. Я відчуваю, як важчає голова і неприємно болить у потилиці. Дана каже, що сходить у кіоск за цигарками, Ілона киває. Розстебнувши ґудзики на блузці, дівчина перебирається до мене на коліна. Я запускаю під чашечку бюстгальтера руку, звільняю груди й злегка покусую їй соски. Від її тіла пахне душем, але й трішки кухнею і стравами. Вона каже, що не зараз, може повернутися Дана, потім, коли будемо самі. Я не відпускаю її, заводжуся ще дужче, яка в дупі Дана, вона ж знала, навіщо мене запрошувала. Ілона підводиться з моїх колін, каже, що з духовки має достати перепілки. Біжить на кухню, вовтузиться там хвилин п’ять, грюкаючи посудом. Врешті заходить із великою тарілкою печених перепілок. Їхні маленькі рожево-коричневі тільця виглядають апетитно. Весела Дана повертається з новою пачкою «жетану» і дивно зиркає на мене, в її змовницькому погляді я помічаю лукавий блиск, ніби вона знає про мене таке, чого не знають інші. Ілона знову демонстративно всідається мені на коліна, але побачивши, як я тягнуся за перепілкою, підводиться і переміщається на диван. Перепілки дуже смачні, я обглоджую крильця, найдрібніші кісточки. Дана тримає келих із коньяком і несподівано запитує, як у нас справи.

Що вона має на увазі? В мене виникає підозра, що все це дешевий і задуманий фарс, що мене запросили за умови певного «парі» — щоб насміятися наді мною.

Нічого не кажучи, одягаю пальто, взуваюся (дівчата оторопіло стоять у дверях вітальні) і покидаю цю кляту квартиру. Не хочу йти додому. Не знаю куди подітися. Виходжу на Васильківську, прямую метрів двадцять до рогу на Стельмаха і вирішую йти в Голосіївський парк. Біля невеликого гастроному до мене підходить старший чоловік і просить прикурити, простягаю йому запальничку і, не чекаючи, коли він її віддасть, прямую далі. Вулиця поволі спадає вниз, і перед собою бачу темний, осиротілий масив чорних зимових дерев. У мені прокидається схоласт, метафізик і мораліст одночасно: до себе я ставлюся, як інквізитор до своєї жертви. Зенон Китійський правду казав, що хтивість — це нерозумний і противний природі рух душі, або надмірний потяг. Я піддався йому й потерпів поразку, бо тепер не можу змиритися з тим, що трапилося зі мною в тій клятій квартирі.

З іншого боку, чому я так розхвилювався? І через що? Через двох шмаркачок, які навіть не знають, хто такий Зенон? Нарешті до мене приходить полегшення. Я набираю пригорщі снігу і розтираю обличчя, холод тверезить від ідіотських думок.

Юра телефонує, коли ще сплю, і збудженим голосом пропонує йти вечором у Консерваторію, де він має читати на публіку уривок із поеми «Махно» Сосюри. В мене ще злипаються очі, а він оповідає, що текст дуже безграмотний, що він би на місці Сосюри так примітивно не писав і що взагалі вирішив шматок поеми трішки «підредаґувати».

— Я не можу читати безграмотний текст перед авдиторією.

— Юра, в тебе що — дах їде? Це Сосюра!

— Та хай навіть Овідій. Текст безграмотний, у кількох місцях злипається до 4 приголосних. Українська мова — не казахська. Коли пишеш — треба думати.

Мені настільки ліньки його вислуховувати, сонним, невмитим, не випивши ранкового чаю, що я позіхаю:

— Роби що хочеш. Не боїшся, що це помітять?

Юра сміється, що сьогодні навряд чи є спеціалісти, які достеменно можуть знати всю редакцію класичних творів, він додає, що його редаґування шматків поеми «Махно» навпаки зробить текст стрункішим і милозвучнішим. Не знаю чому — я йому вірю, бо Юркова звихненість на класичній і неокласичній формотворчій довершеності вже відома усім нашим знайомим. Над Юриними поезіями інколи жартують інші поети, закидаючи автору, чому це у твоїх римах збігається лише шість букв, а не десять.

Після 16.00 ми здибаємося на розі Пушкінської та Прорізної, біля «літературного» гастроному, в якому, як кажуть постійні клієнти літератори-алкоголіки, «любив пити каву Василь Стус». Випиваємо пляшку коньяку, закусуючи голландським сиром, і валимо в Консерваторію. Там — метушня, шум, штовханина. Коридори за сценою заповнені пузатими дядьками у святковій військовій формі. Вони переміщаються табунами до двадцяти чоловік, змушуючи інших людей буквально прилипати до стін. На них кумедні погони, на яких намальовані арфи. Поруч мене з металевої кишенькової фляги бухають коньяк письменники. Юра вітається з ними, і вони пропонують випивку і нам.

— Ці вояки схожі на генерал-лейтенантів, — сміється один із них, показуючи на погони з арфами. І справді — здалеку така арфа схожа на зірку генерал-лейтенанта.

— Це всеукраїнський з’їзд генерал-лейтенантів! — вигукує інший.

З’являється сердита жіночка, яка наказує усім звільнити прохід. Ми штовхаємося крізь товщу «генерал-лейтенантів», жіночок в українських національних костюмах і дівчат у святкових сукнях, поки не опиняємося на порожній сцені. З глибини темного залу до нас лунає грімкий голос:

— Покиньте сцену! Зараз розпочнеться репетиція!

Ми розгублено кліпаємо і нічого не розуміємо, дехто з нас задкує до куліс.

— Я сказав: забирайтесь під три чорти зі сцени!

Придивляємося до темряви і бачимо масивну постать патлатого режисера Архипчука.

Юра погрожує йому кулаком:

— Теж мені — розкомандувався.

Після репетиції, коли починаються виступи і ведучий викликає по черзі представників влади, чиновників культури, представників творчих установ, артистів, письменників, Юра довго порпається у своїй чорній шкіряній сумці і ніяк не може знайти «підредаґований» на свій розсуд фраґмент поеми Сосюри «Махно».

— Ось — знайшов, — каже з полегшенням і довго вчитується очима у свої правки. Потім перепитує в мене, чи так звучатиме краще — зачитує фраґмент — я кажу «краще» — і Юра виходить на сцену.

Від ржачки я мало не падаю на підлогу: перед наповненою залою письменників, літературознавців, артистів, чинуш, політиків, журналістів Юра патетично і натхненно читає фраґмент «підредаґованої» поеми Сосюри «Махно». Зал вибухає гучними оплесками, і Юра йди зі сцени сповнений самоповаги й гордині. Він іронічно мені підморгує і каже, що пора продовжувати бухати. З іншими письменниками, задіяними в урочистостях, ми знову повертаємося в «літературний гастроном» на Пушкінській. Дорогою приколюємося з цього заходу, присвяченого Сосюрі. Юра додає, що непогані бабки відбило, мабуть, міністерство культури на Вові Сосюрі.

— Це точно, — погоджуються всі.

Я більше не можу так жити. Лише через дві години приходжу до тями. Повзу в Інтернет-клуб. Раптом — приходить повідомлення, Таня мені відписала! Вона звернула на мене увагу! Я читаю поспіхом, хвилююся, Господи, Таня не проти зустрітися, вибачається за таке тривале запізнення, але я на це не зважаю, бо все ж таки є бог на світі… Вона просить їй зателефонувати, від хвилювання в мене трусяться руки. Я переписую номер, який починається з п’ятірки, значить вона проживає десь на Лівому березі Києва. Набираю. Дивний незвичний голос, не можу розібрати чи то жіночий, чи чоловічий, каже «алло», я мабуть говорю схвильовано й невпевнено, бо голос мене радісно перебиває й одразу пропонує зустрітися, можна сьогодні, скажімо, біля Головпоштамту. Сьогодні! Так!