Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій - Страница 21

Оля також дуже розхвилювалася і наша розмова швидко переросла в її монолог, у якому вона здебільшого звинувачувала себе, аналізуючи свої вчинки. Я добре знав, що причина не в ній і що її самобичування — даремне. Але не перебивав, бо глибоко в душі це страждальне зізнання в любові мене притягувало, ніби магніт. Я помітив, що жінки, втрачаючи ґрунт під ногами, більш схильні до божевілля, алогічності, ніж тоді, коли у них все гаразд. Хриплим, пригніченим голосом Оля сказала, що готова «зробити мене щасливим» і «бути зі мною завжди». Мені було прикро її вислуховувати, бо вона геть забула про себе, про свою свободу. Найбільше мене жахало, що вона хотіла пожертвувати собою заради такого нікчеми, як я. Водночас у бажанні «зробити мене щасливим» я відчув тотальну небезпеку. Я зрозумів, наскільки Оля небезпечна у прагненні володіти мною. Я завжди уникаю таких жінок, бо вони, через свої розладнані почуття, через свої бурхливі емоції та пристрасті, навіть не помічають, як брутально й грубо зазіхають на іншу «приватну територію», де їхнє ніби-добро може обернутися ніби-злом для того, хто їм небайдужий і з ким вони хочуть поєднати своє життя.

Оля повідомила, що через тиждень буде в Києві і що прийде в гості, навіть без запрошення. Я з острахом уявив, як повертаюся з роботи і біля під’їзду її побачу. До мене закралася думка, що вона поволі божеволіє, що в неї серйозні вади з психікою, якщо вона так затято може переслідувати людину. Я збрехав:

— Мене в цей час не буде в Києві, їду до колишнього однокурсника в Житомир.

Вона психанула:

— Ти знову мене уникаєш!

Я відповів:

— Було б добре, якби ми більше не бачилися.

Вона розревілася в слухавку:

— Що тут доброго? Не вже ти нічого не розумієш?

Я кидаю слухавку, бо все це стає нестерпним.

«Що я маю розуміти? — здивовано запитую у свого відображення у дзеркалі, яке має кислий і втомлений вигляд, темні кола під червоними очима. — Як будеш, друже, жити далі?» — даю щигля в лоба, звук від удару пальця об скло одразу пропадає. В квартирі тиша, лише чути невиразний шум сусідів за стінами хрущовки. Я падаю на диван, довго дивлюся в стелю й починаю реготати як ненормальний.

Дні по-нудному уповільнені, затишні, врівноважені. Будь-які незначні зміни відчуваються навіть у найменших порухах, таке враження, ніби ти — велетенська черепаха, яку викинула хвиля на берег, і якій нічого не залишається, як тільки мляво спостерігати за поривами вітру, скрипом дерев чи скупчуванням темних, густих хмар на небі. Тепер я розумію: по-справжньому самотнім можу бути не тільки перебуваючи в чотирьох стінах своєї квартири; заходячи в галасливу студентську аудиторію, бачачи десятки радісних облич і живих, відкритих очей, на мене несподівано може найти журба, бо я не можу позбутися своєї тиші, яку слухаю навіть тоді, коли навколо нуртує шум, збуджені розмови і викрики.

На ТВ — захекані спортсмени з «Євроспорту», спітнілі, втомлені, з маніакальною впертістю змагаються між собою. Не люблю телебачення, однак не можу працювати, якщо телевізор вимкнутий. Я повністю скручую звук, щоб лише миготіло зображення. Інколи перемкну на іспанський чи французький канал, іронізуючи з незвичних для мого слуху мов і зміни м’язів під час мовлення на обличчі ведучих, шкіра й м’язи так кумедно рухаються під час репортажів, що виникає враження, наче всі частини обличчя — брови, зморшки, очі, повіки, губи, підборіддя, ніс, ніздрі — живуть власним життям, перебувають у власному темпі, незалежно від емоцій та свідомості людини. Хочеться розреготатися. І дійсно, деколи, глибокої темної ночі, я качався по підлозі, захлинаючись від непогамовного реготу. А іноземні диктори цього навіть не підозрювали.

Деколи серед ночі я люблю увімкнути свій старенький магнітофон і поставити звуки скандинавських шаманів, їхнє нявкання, вигукування, що викликає в мене особливий настрій, однак одразу змушений прибрати звук, оскільки по батареї сусіди зверху нещадно б’ють металевою ложкою або молотком — через жахливий гуркіт визначити це не можливо. Я лягаю на ліжко, магнітофон ставлю біля самісінького вуха й слухаю. Одного разу я збагнув, що музика — це насправді в’язка матеріальна речовина, яка здатна існувати тільки в уяві. Заплющую очі, входжу в неї і через хвилину-другу я раптом стаю дельфіном, який пірнає в марево звуків, летить у ньому, як вільний птах, виривається на поверхню, роблячи оберт тілом і знову повертається; мені здається, що повітря, яким дихаю, моя шкіра — настільки все це рідне за своєю природою, що я майже не відчуваю межі між своїм тілом і тим, що існує поза ним. Музика — прекрасний засіб позбутися власної реальності, що сковує існування людини, позбутися отієї тілесності, яка карає нас щодня потребами, болем, втомою чи бажаннями, яка є нескінченною та недостатньою для того, щоб вирватися зі світу — за межі власних візуальних можливостей.

Мене ніхто не розумів вдома, вбачаючи у моїй любові до різноманітної музики — класичної, фольклорної, рокерської, авторської — лише юнацьку розбещеність і легковажність, що відчужує мене від праці й робить повним нікчемою та ледарем.

Згадую розлюченого батька, котрий приходив надвечір під мухою й одразу накидався спершу на матір, яка дозволяє мені вмикати «патлатих придурків», а потім на мене.

— Я тебе попереджав, що зафутболю всім оцим через балкон? Попереджав? — дивився він на мене, налитими кров’ю очима, а через кілька важких секунд, гнівно згрібав рукою усі касети з мого письмового столика й нещадно товкся по них ногами у важких й брудних черевиках. Заціпенілий від жаху, я довго стояв і дивився на понівечені корпуси касет і на пожмакані плівки, мало не плачучи від того, що кілька років наполегливих пошуків рідкісних записів пішли коту під хвіст.

Як би мені не було важко від цих спогадів, у них, проте, є невгамовна сила надії, яка пройшла сувору школу гартування у важких умовах, які лише скріпили мою любов до музики, до цієї прекрасної свободи проти буденності та нестерпності усвідомлювати своє непримітне життя в комунальній квартирі з набридливими сіренькими сусідами, що гризуться між собою за будь-якої побутової дрібнички, зчиняють нестерпний галас замість того, щоб сісти на самоті й послухати прекрасну музичну композицію давнього автора. Я приходив до своїх приятелів, у яких були новітні прибалтійські бобінні магнітофони першого класу зі стоватовими колонками — найкрутіше з аудіотехніки кінця 80-х, — на яких був найчистіший, найактивніший звук, і мені ставало прикро від того, яку муру слухали їхні власники: жалюгідну радянську естраду, набридливі народні ансамблі, а ще блатняки найнижчого ґатунку, всіляку дебільну вульгарщину. Якби на такий аґреґат поставити Баха, середньовічні хорали чи музичну скорботу Еріка Клептона за загиблим сином, то можна вилетіти з вікна — в широкий-широкий всесвіт і більше ніколи не повернутися. Я взагалі хотів би, щоб музика супроводжувала мене без перестану, навіть у сні, щоправда, аби вона була різноманітною і змінювалася в залежності від мого внутрішнього самопочування, в залежності від мого настрою.

Юра останнім часом помітно віддалився від мене. Виснажлива робота на посаді літературного редактора в газеті «Столиця» і його закоханість у чарівну студентку з Педагогічного університету ім. Драгоманова значно обмежують його вільний час, який він раніше витрачав лише на друзів, переклади і поезію. За два останні роки він змінив біля півтора десятка робіт, умудрившись працювати науковим співробітником в академічному інституті, викладати в Театралці, опісля ж працювати літературним редактором у кількох газетах і навіть на телебаченні, не кажучи про інші місця, де він довго не засиджувався через дрібну зарплатню. Радий, що його життя набуло нового сенсу й помітно змінило річище, бо раніше, спостерігаючи за ним, бачив тільки неґативні ознаки від його холостякування (хоча вірші писав він блискучі, а ще сів за роман): Юра частіше почав заглядати у пляшку і це виробилося майже в ритуал.