Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Москалець Костянтин

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Москалець Костянтин - Страница 3

Изменить размер шрифта:

* * *

Коли о п’ятій ранку сніг паде,

досліджуючи зими кам’яні,

сягаючи святинь і змінюючи їх

на ряд понять, цілком алгебраїчних;

коли без батька п’ю своє вино,

дописуючи вірш, нікому не потрібний,

домислюючи ніч, як долю своєрідну, —

тоді приходить Бог. І вибива вікно.

* * *

Порятунку мені не треба

дай тільки дай тільки

дай помаранч

зимовий

у візерунках як скло

дай мені цю венецію

помаранч

ущерть повний алкоголями світла

і усамітнення і тендітності рук

що простягають помаранч

замість порятунку

Вальс

Мої надії стали прахом,

тривоги Ваші стали сном.

А стиглі яблука над дахом

перемінилися вином.

А білі клавіші в розлуку

пішли — я зовсім не тримав,

бо їх торкались Ваші руки,

а я ті руки цілував.

Усі тривоги стали прахом,

усі надії стали сном.

На брудершафт жоржини пахнуть

із вечором. Перед вікном.

* * *

Галинці

Кличу тебе з далини, де трамваї

так-таки просто бруківкою котять.

Тіло, згоріле в званні ненастанному,

кличе тебе з далини.

Кличе тебе з далини, де узвози,

камінь, замерзлий у кризі мережаній,

друзі, застиглі на фото за кавою,

і передзвін, як урожай Лаври.

Із далини, де немає дітей,

де пишуться книги, сумирні, як нетлі,

де є повітря, прозоре і мертве,

і у ньому літає нехрещене листя каштанів.

Товпляться столики у переходах підземних,

топляться ружі у зморшках своїх квітникарок,

томляться губи у пошуках вуст,

точиться чорне вино у келішки без дна.

— Помер? — Помер. Виноград нависає із хмари,

в’ються стебла зелені і кам’яні.

— Помер? — Помер. Шутри сонячні

розсипають робітники по узбіччях.

Ця безбожна рефлексія згодом натягнеться,

як чай чи тятива, стане міцнішою.

На паперах лиш відсвіт зловісний

вісті, гостя з галузкою, кого треба…

Гнізда радості

За шклом старенькі привиди і сніг

нічна година борзо втіче з ними

ще можна грати в шахи con sordino

із відображенням у темному вікні

і вірний пес пантрує карим оком

як дзиґар вибирає цілу ніч

між гніздами що високо у горах

і тими що є глибоко в мені

* * *

Розмовляти вночі по-слов’янському тихо зітхати

про джерела грибів про ікони з хрещатим барвінком

і чекати на жінку нестриману сіру і сарну

каву скороминущу у трунок гіркий підливати

а гітара за ксьондза а свічка за велену радість

хвиля хoроше б’є видноколо як свіжа рілля

жінка чиста як сіль і не прийде вона і не нaдійсь

і не треба мовчати вночі і не треба вночі розмовлять

* * *

Надійці Дроган

люби мене коли уже не любиш

коли вже вдосталь сиґарет маєш

коли щодня розцвітає твій кактус

із наколотими на голки монетами

що й досі перебувають в обігу у країні Дроган

країні волосся каштанового

сірих очей і ночей

де маленька Ізольда приміряє чи личить

маленьке імено надії

де Трістан потрісканими як камінь вустами

ще раз повторює: люби мене

і виходить з крихітної кімнати

коли уже не любиш

одну із сиґарет тобі лишивши одну собі забравши

тобі все до лиця Надійко

Вісім тьмяних сонетів

I. Реставрація зими

З руїн зими дими дбайливо виростають,

погойдуючись, зустрічаються одне з одним,

погоджуються: «Так-так, мандрагора,

так-так, білий сік, і трохи дитячої крові із горла,

і трохи гліциній легеньких на цеглу стару,

на тяжкі фоліанти без заголовків — коли поодинці

та цегла, а вкупі вона розсипається — так, на жарини,

а от кров, і гора, й довгі мандри — єднають її».

Зупиняє машину водій серед темного лісу,

руки прозорі йому не здригнуться,

доторкнуті димом нічного віддиху сивіл.

Іншу машину інший водій серед темного міста

спиняє, на узбіччі дитини з пухнастою кров’ю, —

а вранці вже нова зима і гліцинії нові.

II. Nevermore

Тлін усе виправдовує — вежі, вигнанців,

мапи і мзду, в одному сувої загорнені,

лиш обітницю, дану колись королівні

малим горбанем з поржавілим дзвіночком, —

лиш злиденну її не торкається тлін,

і в колчан повертаються хвилі його,

сакраменту позбавлені першого, другого,

злотого, срібного, потай вдоволені цим.

…Швидше вежі обернуться на вигнанців,

радше мзда порідниться із картами,

яже вість принесуть королю вістуни:

«О, Жаданий, труну струхлявілу

принесло нині море до берега Твого —

лиш кістки та волосся злочинців знайшли там».