Вождь справедливих - Лісковацький Ришард - Страница 34

Ягелло намагався всіх переконати, що це саме він розпалив у серці Ліпки полум’яну любов до рідної літератури:

— Адже я був у нього кілька разів; ви ж знаєте — я вроджений педагог, незважаючи на моє письменницьке покликання. Коли я розповідав Богданові про фрашки, я бачив у його очах дивні вогники. От саме з цих вогників і спалахнуло полум’я…

Кальош перервав цю натхненну розповідь грубим хихотінням, а Ластатий сказав переконливо:

— Ти, Ягелле, обережніше з цим полум’ям… Тобі мало Казикової трагедії? Тепер хочеш нам і Ліпку спалити?

Отже, ніхто не міг здогадатися, чому Богдан так раптово змінився. Бо не було Справедливих при тій розмові, з якої, власне, все й почалося.

Богдан відвідав Довгоноса аж тоді, коли зовсім заспокоївся після невдалої подорожі до Щеціна. Довгоніс запросив гостя в садок, почастував насінням і, випльовуючи лушпиння, іронічно сказав:

— Недовго ти пробув у Америці. Не сподобалось тобі там, чи тебе вигнали?

Ліпка почав розповідати про свої злигодні, про втечу від кондукторів і товаришів, а Довгоніс весь час усміхався.

— Чого зуби щириш? — Богдан уже був ситий по зав’язку цими іронічними усмішками.

— Бо ти збрехати нормально і то не можеш…

— Не можу й не хочу. Я правду тобі кажу.

Довгоніс знову виплюнув лушпиння, витер долонею рот, підвівся з лавки й виголосив коротке, але вельми різке звинувачення:

— Я знав, що ти зламаєшся. Був певен — вернешся з півдороги. Батько мені казав, що Америка для сміливих. А ти злякався… Ну й розкошуй тепер у цьому чудовому місті, де чекає на тебе кілька автомобілів, мішок доларів і пані Бродзіцька, власниця фабрики, на якій виготовляються гарненькі двійки… А що тебе чекає? Працюватимеш у шевця, або вирядять тебе на село. Мені батько казав…

Проте Богдана вже не цікавило, що казав батько Довгоноса. Богдан відчував — у ньому зростає якась дика впертість. І він заговорив із злістю:

— Авжеж… твоя правда: ніхто за мною не гнався. Я роздумав, вернувся з півдороги. Перехотілось мені їхати в Америку. Чхав я на автомобіль! Краще буду із своїми друзями й нікуди від них не тікатиму. Що ти, Довгоносе, можеш знати про дружбу? У тебе ж немає друзів… Ніхто не приходить до тебе… Бо ти дереш носа, бо тобі здається, що ти наймудріший, що ти — пуп землі!

Він пішов був до хвіртки, але за мить обернувся:

— І не забудь спитати свого батька, чому він приїхав з тієї багатої Америки назад у Красностав, маленьке містечко, де навіть воду розвозять у бочках! Спитай його… Він стільки років пробув у Америці… А де ж ваші багатства? Купили півсадка та будиночок, який через кілька років завалиться від старості… А Бродзіцьку не чіпай! Я сам знаю, що мені робити. Ще покажу тобі, як складають екзамени. З блиском, без будь-яких поблажок! Ти підеш до шевця, а не я! Я вступлю до університету! Зрозумів, Довгоносе?

— Зрозумів…— пробелькотів Довгоніс, ураз збагнувши, що кожна спроба протесту закінчиться розмовою на кулаках. А в цьому рівних Богданові не було.

Мандрівка в підвали була призначена на п’ятницю, але в четвер уранці сталася катастрофа. Адам пішов до комірчини по дрова і раптом побачив — скобу на дверях зірвано, комірчина відчинена. Досить було десяти секунд, щоб перевірити, з якою метою це зроблено. В кутку, де було складено воєнні трофеї, лежала тільки стара ковдра. Зникли рюкзаки, мотузки й лампи.

— Кінець усьому! — прошепотів Адам у розпачі.

Через півгодини в комірчині відбулась надзвичайна нарада. Прибули всі, крім Казика. Навіть Богдан оцінив серйозність моменту і відірвався від історії польської мови, щоб познайомитися з історією рюкзаків, які або повернулися до своїх власників, або стали здобиччю якоїсь злодійської зграї.

— Якщо наша нічна здобич повернулася до капітана Антося, то в нас буде з біса клопоту, — міркував Качур. — Якщо ж рюкзаки потрапили в інші руки, то клопоту буде ще більше.

Врешті-решт дійшли висновку, що це таки діло рук Антося. Він дізнався про все, напав на слід, або йому хтось сказав. Виходить, зрада? Але хто ж тоді зрадник?

Хлопці міряли один одного підозріливими поглядами. Зрадника неодмінно треба викрити й покарати! Замкнути його в цій комірчині щонайменше на тиждень. Посадити на хліб і воду. А може, зрадника нема? Може, капітан сам усе пронюхав? Але як?..

— Слухайте, а може, це Казик? — раптом вихопилось у Ластатого. — Всі прийшли на нараду, а його нема. Може, не сміє нам у вічі глянути?

Запала могильна тиша. І так і сяк підходили до цього звинувачення, з усіх боків прикладали його до Врубеля. Але багато що говорило на користь Казика: адже він ніколи не зраджував, і хоч м’язи в нього не міцніші за комарині, проте вдача тверда. В різних побував він бувальцях, рідко вертався з бою зі щитом, але слова ще ніколи не ламав.

Проте був аргумент, який досить дошкульно бив по хирлявій постаті Врубеля. Якось Адам, Ягелло і Качур зустріли капітана Антося. Ягелло хотів довести Адамові, що Казик добряче передав куті меду, розповідаючи про трагедію в «Мавпячому гаю». Либонь, і була якась засідка, либонь, дійшло і до якоїсь сутички, але мотузки, кропива, середньовічне вогнище — то вже, мабуть, Казикова вигадка. Правда, сторож Миколай усе підтвердив, та чи можна йому вірити? Від Миколая ще й не такі казочки можна почути…

Приблизно так коментував розповідь Врубеля Ягелло. Проте коментар цей годилося підтвердити якимсь незаперечним фактом. І ось вони зіткнулись віч-на-віч з головним інквізитором, капітаном Антосем. Ягелло наскочив на капітана, як задерикуватий півень:

— Слухай, рудий капітане… якщо це правда, що наш вірний товариш, Казик Врубель, був прив’язаний до дерева твоєю варварською бандою, якщо це правда, що нашого найсердечнішого друга, Казика Врубеля, відшмагали кропивою твої холуї, якщо це правда, що наш найулюбленіший брат, Казик Врубель, мав бути спалений на вогнищі твоїми дикунами, то недовго тобі лишилося топтати землю. Це я тобі кажу, а в моєму довгому житті ще не траплялось такого, щоб я порушив клятву. А я клянуся помститися тобі…

Капітан Антось нервово закліпав повіками, але швидко заспокоївся і навіть зневажливо знизав плечима, що вийшло в нього надзвичайно невимушено.

— Дуже гарно говориш, зразу видно, що в літературі мастак, тільки я не дуже розумію, про що йдеться? Гаєвський, може, ти мені поясниш, бо твій товариш намолов сім мішків гречаної вовни? Про яке дерево мова? Що за кропива? Звідки ви висмоктали це вогнище? Не забивайте мені баки дурницями… мене на ваші дитячі хитрощі не купиш. Краще про рюкзаки поговоримо.

— Про які рюкзаки? — здивовано спитав Адам.

— Про звичайні, тобто про наші. П’ять рюкзаків… Три лампи… сокирка… шістдесят метрів мотузки…

— Ти хочеш усе це продати? — зацікавився Адам, а Качур, якого хлібом не годуй, тільки дай поторгуватися, навіть запитав про ціну пропонованого товару.

— Все продам, ще й з вигодою для вас, — буркнув капітан, — тільки спершу поверніть.

Після цієї розмови Ягелло тріумфував.

— От бачите… капітан навіть не зустрічався з Казиком… ви переконались, що я мав рацію… Мотузка, вогнище, кропива — і треба ж було нашому Врубелькові таке понавигадувати!

І ось тепер, коли Ластатий кинув серйозне звинувачення, всі подумали про ту розмову з капітаном. Якщо Казик тоді збрехав, якщо хотів так дешево похизуватися своїм геройством, то, може, й тепер… атож… може, й тепер сумління його не чисте? Може, він хотів помститися за глузування й під’юджування, на які не скупилися Ягелло і Кальош? Чому він сьогодні не прийшов? Знав, що сталося, знав про їхню біду… в такій ситуації всі особисті претензії треба викинути через вікно.

Адам був певен: вчинити таке паскудство Врубель ніколи не зміг би. Він вірив, що рано чи пізно ця неприємна справа остаточно з’ясується. Тож вирішив не нападати надто енергійно на Ягелла, Кальоша і Ластатого, щоб не поглиблювати конфлікту. Адже завтра вся Спілка Справедливих мала з’явитись в погребі Качура, де був тільки їм відомий хід у підвали.