Вождь справедливих - Лісковацький Ришард - Страница 19

Згодом почали шукати ретельніше. Вилізли на горище старого кам’яного будинку — володіння Здіся-заїки, найкращого голуб’ятника Красностава та околиць.

— Л-ліпка? Ні-ні, не-не б-бач-ч-чив… ти-тиждень його вже х-тут н-не б-було.

Постукали в квартиру до вчительки Навецької, яка вчила їх у початковій школі. Богдан іноді брав у неї книжки.

— Авжеж, мав прийти, ми умовились сьогодні, але його досі ще не було. Може, щось сталося?

Побігли на другий кінець міста до садівника Пшибили, який мав велику плантацію полуниць і великий клопіт з її охороною. Серед численних любителів цих смачних дарунків природи, любителів, що вважають, ніби полуниці, куплені на базарі, втрачають усі вітаміни, був і Богдан. Хлопці уважно розглядалися довкола, встигли навіть занепокоїти своєю присутністю власника плантації, але Ліпки так і не знайшли.

Побували ще в кількох місцях, розпитували, гукали — все марно. Ліпка як крізь землю провалився. Час минав дуже швидко, треба було подумати про повернення додому, про рюкзаки, дорогу до вокзалу. І ось вони їдуть у далекий світ, радіють і… водночас їм прикро та ніяково. Покинули Ліпку, навіть не сказавши йому: до скорої зустрічі.

Щоб хоча б на якийсь час забути про цю неприємну історію, хлопці починають згадувати ратні подвиги, записані в хроніці Спілки Справедливих.

— А пам’ятаєте, як ми натрапили на слід отих злодіїв, що вкрали в крамниці три сувої краму? Це було, здається, три роки тому.

— Або отой похід у супроводі підозріливого міліціонера… він витяг нас із того нашого підвалу і приставив у відділення. Але поручик почастував нас тоді добрим обідом…

— А я ніколи не забуду, як Казик бився з Худяком… бився, як лев… бо той хотів забрати в нього книжку… здається, то були «Хлопці з майдану Зброї».

— А наша битва за острів… пам’ятаєте?

І знову вони необережно порушили тему, яку делікатно обминали, бо ж у цій битві найбільше відзначився Богдан Ліпка… Ех, Богдан… на нього можна було покластися в будь-якій ситуації.

Коли поїзд, постоявши кілька хвилин, прощався з маленькою станцією Рейовець, у купе завітав кондуктор. Учитель Микула вручив йому квитки, кондуктор дуже уважно перевірив їх, полічив пасажирів і запитав, не приховуючи здивування:

— А де ще один квіток?

— Не розумію! Я ж дав вісім квитків! — обурено вигукнув учитель.

— Отож-бо, тільки вісім.

— І нас восьмеро. Ви полічіть краще.

— Я вмію лічити до восьми, — образився кондуктор. — Але мене цікавить дев’ятий.

— Дев’ятий? — здивувався учитель.

— Який дев’ятий? — зчудувався і Качур.

— Той, що сидить у сусідньому вагоні. Сказав, що їде разом з вами і що його квиток у вас, — одним духом випалив кондуктор, переможно дивлячись на Микулу.

Учитель почервонів, але не від сорому, а від обурення. Він промовисто пояснив, що не збирається дбати про квиток для якогось волоцюги з сусіднього вагона, що йому довірили опіку над ось цими сімома хлопцями, які не їдуть безплатно, і що взагалі він не хоче слухати безпідставних звинувачень…

Достойний представник Польської державної залізниці вже, напевне, встиг збагнути, що той молодий пасажир явно поглузував із залізничного мундира. А таку ж мав невинну міну, так спокійно говорив про квиток, що лежить у кишені «високого пана, який керує шкільною екскурсією…» Отже, він усе-таки знав про цю екскурсію… Щось у цьому є підозріле.

До такого висновку дійшов тим часом і вчитель Минула. Гнів гнівом, протест протестом, але звідки, в біса, незнайомий хлопець мав відомості про групу екскурсантів, що сидять у цьому купе?

— Хотів би я побачити того хлопця, — каже вчитель, підводячись з лави.

— Я теж хотів би його побачити. — В голосі кондуктора чути неприховану погрозу.

Вагони поїзда, в якому їдуть Справедливі, інакше, як цінною музейною рідкістю, не назвеш. Щоб дістатись до купе, де їде зайцем неповнолітній пасажир, треба зачекати, поки поїзд зупиниться на станції.

— Зараз будуть Травники, — повідомляє кондуктор. — Стоянка чотири хвилини. Ви підете зі мною?

— Загалом-то це не моє діло, — ще раз підкреслює свою непричетність учитель, — але мене трохи зацікавив цей дотепний хлопець, який поклав мені в кишеню свій квиток.

Ще кілька хвилин — і поїзд стишує хід. У вікні майнула біла вивіска з великим чорним написом: «Травники». До вчителя приєдналися Адам і Качур. Треба поспішати, бо стоянка не дуже довга. Першим біжить кондуктор, за ним — вчитель, за вчителем — хлопці. Мета щораз ближче, хлопці фінішують, наздогнавши кондуктора, який, відсапуючись, відчиняє купе. Симпатичний дідок крає складаним ножиком кусень старого жовтого сала. Біля нього дрімає товстощокий капрал. Сидять тут іще молода жінка, що зосереджено читає пошарпану книжку, і товста селянка, яка обережно тримає на колінах здоровенний кошик з яйцями. Та, на жаль, немає серед цих доброчесних пасажирів хлопця, що примазується до Справедливих. Тепер учитель Микула дуже підозріливо дивиться на збентеженого кондуктора.

— Він же ось тут сидів! — вигукує кондуктор. — Отут, на цьому місці! Я не п’яний. Я з ним розмовляв. Де дівся хлопець, що сидів біля вас?

Селянка — бо саме до неї адресовано питання, — нерішуче знизує плечима:

— Звідки мені знати? Що я йому мати чи рідня якась? Взяв та й вийшов… Либонь, далі їхати йому не треба.

— А що сталося? — підводить голову молода жінка. Долі героїв книжки неабияк захопили її, вона ще не зовсім повернулась із книжного світу до дійсності, — Хтось утік? А де міліція? Завжди, коли треба, її нема.

Дідок кладе в рот шматочок сала, повільно жує і, шепелявлячи, пояснює:

— Коли поїзд зупинився, хлопець вийшов. Дуже квапився…

До свого вагона хлопці та вчитель Микула повернулись на наступній станції.

— Ну як там той заєць? — зустрів їх запитанням Ластатий. — Спіймали його? Що з ним кондуктор зробив? Що то за спритник такий?

Розповіли в деталях усе, як було: хлопець утік, певне, зійшов у Травниках. А в кондуктора була така міна, як у рибалки, коли в нього за півметра від берега зривається двокілограмовий щупак.

Вибухнула коротка, але дуже жвава дискусія. Кальош був просто в захваті від сміливого вчинку пасажира-зайця. Його підтримав Ягелло, авторитетно заявивши, що з цього не знайомого йому хлопця виросте славний чоловік. Як приклад він навів найцікавіші фрагменти з біографії Джека Лондона. Теж їздив у поїзді зайцем, від кондукторів відбивався, а будь ласка, які чудові книжки згодом писав…

У цьому місці Казик Врубель дозволив собі делікатно заперечити. Почав він з того, що книжки Лондона справді дуже цікаві, але Лондон жив у зовсім інші часи й тому не можна беззастережно використовувати його досвід і наслідувати його вчинки.

— Взяти хоча б ці ж таки залізниці! — з професорським виглядом заявив Казик. — То були капіталістичні часи, і подорожувати залізницями могли тільки буржуї. Людина праці не мала грошей на квиток і мусила їхати на даху, більше того, мусила відбиватися від кондукторів.

— Але ж кондуктори — це теж люди праці, — лукаво докинув Чорний, і Казик знітився. Доказів для дальшої дискусії в нього забракло, тож він тільки мовив стиха:

— В кожному разі, за проїзд у поїзді слід, мабуть-таки, платити. — І замовк, незважаючи на шпильки, які щедро відпускав на його адресу Ягелло.

Адам не втручався в розмову. Від думок у нього аж голова заболіла. Заплющивши очі, він намагався деталь за деталлю простежити перебіг усієї події, що скінчилася втечею незнайомого хлопця. Ще на самому початку, коли кондуктор заявив про дев’ятий квиток і сказав: «Він сидить у сусідньому вагоні. Каже, що їде разом із вами», — Адам відчув якийсь дивний неспокій. Закружляли в нього над головою чорні зловісні птахи… а потім з них почали складатися великі й теж чорні літери: «Б-О-Г-Д-А-Н…»

«Все може бути, — думав Адам, розтираючи скроні, — ми не застали його вдома, не знайшли в місті. Добре заховався. Для нього дуже важливо було не зустрітися з нами. Щось у цьому має бути. Останнім часом він і поводився загадково. Все допитувався про точний час виїзду, а ми гадали, що це — від заздрості. А що коли в тому вагоні справді сидів Богдан? Як мені тепер повестися? Я знаю його велику таємницю. Правда, ми не їдемо в Щецін, але якщо Богдан зважився на таку божевільну подорож — до Варшави, то в його розпаленій уяві може народитися думка ще божевільніша. Коли один важкий крок зроблено, то ступити другий — набагато легше. Що ж мені робити? Я дав слово честі, що мовчатиму… А раптом моє мовчання спричиниться до якогось лиха? Може, Богдан злякався кондуктора й зійшов у Травниках? Це було б найкраще… почекав би на станції, а потім першим-ліпшим поїздом вернувся б додому. А може, це все-таки не Ліпка? Може, вся ця історія — кумедне непорозуміння? Треба ще трохи почекати, треба впевнитись».