Конрад, або Дитина з бляшанки - Нёстлингер Кристине - Страница 9

— Ти зможеш приходити часто, — мовила пані Бартолотті. Голос у неї був не дуже веселий.

— Авжеж! — вигукнув пан Егон, і голос у нього був дуже веселий. — Ми тепер будемо разом кожної вільної хвилини. Звичайно, як Конрад не спить. Бо як він спить, батькові не обов’язково бути з ним.

Пані Бартолотті затягала гачком одну за одною торочки по краю товстого килима і від щирого серця бажала, щоб сон у Конрада був міцний, солодкий, а насамперед дуже довгий.

Тим часом пан Егон почав перевіряти, як хлопчик знає арифметику. І не тільки задачі з перших сторінок, а й найважчі, з останніх сторінок. Конрад розв’язував їх усі. Здебільшого навіть швидше за пана Егона. Читати він також умів, як дорослий, і писав без помилок.

— Цій дитині не місце ні в першому класі, ні в другому! — захоплено вигукнув пан Егон. — їй треба йти до третього або й до четвертого класу!

— Семирічний хлопчик не може ходити до четвертого класу, — заперечила пані Бартолотті й люто шарпнула вовняну нитку, що ніяк не затягалася в килим.

— Коли він такий здібний, як мій Конрад, то може!

Пані Бартолотті пустила нитку.

— Твій Конрад? Як це твій?

— Вибач, я хотів сказати: наш Конрад.

— А я кажу: мій Конрад! — крикнула пані Бартолотті. Голос у неї був сердитий.

— Не треба нам сперечатися, Берточко, та ще й при дитині, — мовив пан Егон.

Пані Бартолотті кивнула головою, схопила нитку й протягла її крізь край килима.

— А однаково навіть такий здібний семирічний хлопець не може ходити до четвертого класу. Його просто не приймуть!

— Тоді його треба водити на спеціальні лекції. Повинні десь давати такі лекції для особливо обдарованих дітей!

— Прошу вас, — втрутився в їхню суперечку Конрад, — прошу вас, не треба мені ніяких спеціальних лекцій. Так буде тільки гірше. Я певен, що в другому класі почуватиму себе добре. Адже в школі навчаються не лише читати, писати й рахувати, а й звикають до гурту, вчаться співати, малювати, робити гімнастичні вправи. Цього всього я ще не вмію. І залюбки вчитимусь.

— Ну, якщо ти так хочеш, — мовив пан Егон, — то нехай, про мене!

У читанці Конрад знайшов такі речі, про які не мав ніякого уявлення. Він не знав, що таке проліски, не знав, хто такі святий Миколай і маленький Ісус, які на вигляд троянди, а які гвоздики. Про церкву він також нічого не чув.

Пан Егон насамперед прочитав хлопцеві цілу лекцію про святого Миколая і про маленького Ісуса. Конрад уважно вислухав його. А коли пан Егон закінчив, він перебіг очима папірець, на якому весь час щось записував, і сказав:

— А тепер я прокажу те, що почув від вас. Маленький Ісус має крила, з’являється з неба, літає скрізь і обдаровує дітей. Багатим дітям дає багато, бідним мало, а дуже бідним не дає нічого. Святий Миколай не має крил, тільки має золоту патерицю. Він приходить на три тижні раніше за маленького Ісуса і всім роздає подарунки. Так?

Пані Бартолотті пирхнула, а пан Егон, затинаючись, мовив:

— Бачиш, Конраде, це… мабуть, я не так… не зовсім добре… бачиш, я…

— Не клей дурня, Егончику, — перебила його пані Бартолотті, а тоді звернулася до Конрада: — Все те, що він набалакав, — неправда, геть усе! Немає ніякого малого Ісуса, немає святого Миколая, і немає ніякого зайця, що передає дітям гостинці.

— Кого немає? — перепитав Конрад.

— Зайця! — вигукнула пані Бартолотті. — Все це вигадки, що їх батьки й бабусі розповідають своїм дітям та онукам.

— А навіщо?

Пані Бартолотті здвигнула плечима.

— Хіба я знаю! Мабуть, дорослим дуже приємно забивати дітям баки всілякою брехнею, їм тоді здається, що вони дуже дотепні й розумні…

— Ну, Берточко, я прошу тебе… — спробував був утрутитись пан Егон.

— Дай мені докінчити! — крикнула пані Бартолотті. — Я ж кажу правду. Дорослі весь час дурять дітей. Весь час торочать: дивіться лишень, які ми дужі, дотепні, які мудрі й добрі…

— Ну, Берточко, прошу тебе! Такого не кажуть перед дітьми, — прошепотів пан Егон. — Берті, прошу тебе, стримайся!

— Що правда, те правда! — сердито сказала пані Бартолотті. — І для дітей також правда!

— Годі, Берточко, не треба нам сваритися, — благально мовив пан Егон.

— Ти мене нервуєш! — гримнула на нього пані Бартолотті.

Пан Егон зітхнув і вирішив краще піти з Конрадом погуляти.

— Спершу ми подивимось на церкву, а тоді підемо на квітковий ринок; може, знайдемо там троянди, гвоздики й проліски. Біжи, Конраде, бери шапку, й ходімо. Мама сьогодні трохи не в гуморі!

Конрад узяв шапку.

— Я готовий, тату, — мовив він, тоді звернувся до пані Бартолотті: — До побачення, мамо.

І вийшов разом з паном Егоном. Пані Бартолотті дивилася їм услід, і обличчя в неї аж кривилося з гніву. Коли двері за ними зачинилися, вона сказала:

— Ну добре, якщо вже та дитина є, то нехай буде. Проти неї я нічого не маю. Але батько мене дратує. Він мені зовсім ні до чого. І я його не замовляла!

Того дня майже нічого більше не сталося. Кіті Рузіка прийшла по свої підручники й дуже розчарувалась, коли почула від пані Бартолотті, що її син подався з батьком гуляти. Дівчинка пробула в неї півгодини, сподіваючись, що, може, той син скоро повернеться. А коли вона просиділа ті півгодини у вітальні біля пані Бартолотті, читаючи й розглядаючи Конрадову книжку з малюнками, розчісуючи коси чудовій ляльці, у двері знов подзвонили. Цього разу прийшла пані Рузіка.

— Вибачте, що моя дочка так довго вам заважає, — звернулася вона до пані Бартолотті солодким як мед голосом. — Ми дозволили їй тільки піти по свої книжки!

А потім сказала дочці іншим голосом, гірким, як жовч:

— Ходи вже, Кіті, обід захолов. Так довго не сидять у гостях, коли приходять непрохані!

Пані Бартолотті почала її запевняти, що в неї кожен може сидіти скільки завгодно, навіть коли прийшов непроханий.

— Ні, ні, це нечемно, — мовила пані Рузіка, знов солодким як мед голосом.

Пані Бартолотті хотіла подарувати Кіті ляльку, але пані Рузіка заявила, що таких дорогих подарунків брати не можна.

— Про це не може бути й мови! — крикнула вона дочці, що вже простягла була руки до ляльки.

— Та вона ж нам не потрібна, — сказала пані Бартолотті.

Кіті благально вигукнула:

— Мамо, дозвольте мені взяти її!

Але пані Рузіка стояла на своєму:

— Так не можна. Ну чого б я мала її брати! Ні, справді, так не можна.

Вони довго торгувалися: разів із тридцять одна пропонувала ляльку, а друга відмовлялася. Нарешті в пані Бартолотті урвався терпець:

— Та не ви ж її маєте брати, а ваша дочка. А вона хоче ляльки!

Кіті радісно підхопила:

— Так! Хочу! Справді!

Вона схопила ляльку й так міцно притисла до себе, що пані Рузіка побачила: Кіті не віддасть її назад. Тому вона мовила солодким як мед голосом:

— Ну, то гарненько подякуй, Кіті.

І Кіті сказала:

— Красно дякую.

Після цього пані Рузіка підштовхнула дочку до дверей. Спускаючись сходами, вона ще тричі буркнула:

— Справді, без цього можна було обійтися!

Пані Бартолотті зачинила за гістьми двері й подумала, що з людьми дійсно-таки буває дуже важко, всі нерви з тебе висотають. Тоді похопилася, що треба готувати вечерю, а її, властиво, нема з чого готувати, бо нічого не куплено. Потім їй спало на думку, що повечеряти можна й не вдома — замовити печеню з солодким перцем і грибами, а до неї смажену картоплю. Далі вона згадала, що нічого з цього не вийде. Бо ні в течці, ні в шкіряній сумці, ні в пластмасовій коробці, ні в гаманці не залишилося грошей. До такого пані Бартолотті звикла й зовсім не журилась, як часом залишалася без вечері. Але тепер вона згадала сто тисяч Егонових слів і мовила сама до себе:

— Дитино моя, ти повинна приготувати Конрадові порядну, тривну і смачну вечерю.

Пані Бартолотті сіла у вітальні в крісло-гойдалку й запалила сигару. Після того, як вона три рази по три затягнеться димом, їй напевне спаде щось на думку. Так завжди було, треба тільки почекати. Вона палила, гойдалася в кріслі й чекала. І аж коли затяглася димом п’ять разів по три, нарешті надумала, де взяти гроші. «Сердешний Егон, — міркувала пані Бартолотті, — водно хоче бути батьком. Що ж, він тепер Конрадів батько. А батько повинен платити аліменти, й сьогодні ж таки. Тоді я матиму за що піти з Конрадом кудись повечеряти».