Конрад, або Дитина з бляшанки - Нёстлингер Кристине - Страница 6

А як завела пісню про пана Маєра та його тітку і дійшла до слів: «Приплентався пан Маєр додому уночі», то помітила, що Конрад дедалі дужче блідне. Але подумала: «Наступний куплет іще смішніший, він його напевне розвеселить». Тому заспівала:

Конрад зблід, як стіна. Пані Бартолотті побачила, як він побілів, і, щоб розважити його, заспівала: «Сидить пан у туалеті, грає марші на кларнеті».

Тоді Конрад заплакав.

— Конраде, що сталося? — Пані Бартолотті схопилася з ослінчика, витягла свою хусточку з кишені штанів і витерла хлопцеві сльози.

Він, схлипуючи, мовив:

— Я плачу, бо не знаю, що мені робити. Семирічний хлопець повинен уважно слухати, коли його мати щось каже, розповідає чи співає. Але ж семирічний хлопець повинен негайно перестати слухати, коли кажуть, розповідають чи співають щось непристойне.

— Хіба я співаю щось непристойне? — перелякалась пані Бартолотті.

Конрад кивнув головою. Пані Бартолотті заприсяглася, що ніколи більше не казатиме й не співатиме нічого непристойного. І Конрад перестав плакати.

Раптом у двері подзвонили. Не так, як дзвонять носії грошових переказів чи пожежники, а легенько, тричі поспіль, як дзвонив аптекар Егон. І справді, була субота, день їхнього приятелювання.

— Ох, це Егон, я зовсім забула про нього! — вигукнула пані Бартолотті й кинулася до дверей. Дорогою вона вдарилась ліктем об шафу, що стояла в передпокої, і хотіла вилаятись, але стрималася, щоб Конрад знов не заплакав.

Пан Егон був у чорному костюмі й сірій краватці. В руці він тримав букетик фіалок.

— Я маю два чудові квитки в оперу, — сказав він.

— А я маю чудову дитину, — відповіла йому пані Бартолотті.

— Другий ряд, перший ярус, середина… — повів далі пан Егон, але раптом замовк, витріщив очі на пані Бартолотті й запитав:

— Як? Що?

Тієї миті до передпокою зайшов Конрад. Він підступив до пана Егона, вклонився йому, подав руку і привітався:

— Добрий вечір, пане!

— Це мій син, — мовила пані Бартолотті. — Йому сім років, і звати його Конрад.

Пан Егон зблід. Ще дужче, ніж Конрад від непристойних пісеньок. Пані Бартолотті відчула, що йому треба дати пояснення. Але не хотіла нічого пояснювати перед хлопцем, тому сказала:

— Конраде, серденько моє, мабуть, по телевізору показують дитячу програму!

— От добре! — мовив хлопчик і прудко рушив до вітальні.

Пані Бартолотті гукнула йому навздогін:

— Спершу витягни верхню кнопку, тоді натисни третю знизу, тоді…

— Дякую, я знаю! — гукнув Конрад з вітальні. — Нас учили, як користуватися телевізором!

Пані Бартолотті пішла з гостем до кухні, дала йому сигару, другу взяла собі, наставила води на каву й почала розповідати про свою пригоду. Поки вода закипіла, вона закінчила розповідь, але навіть як та вода вже вся перейшла через торбинку з кавою, пан Егон іще не повірив її словам. Переконала вона його аж тоді, коли показала порожню бляшанку, порожній пакуночок з-під живильного розчину, документи й листа.

— Яка прикра історія, — мовив пан Егон. — Страшенно прикра!

Пані Бартолотті кивнула головою. Її гість пильно дивився на чорні блискучі носаки своїх лакованих черевиків.

— Ви всі тут? — почувся у вітальні голос із телевізора.

— Та-ак, — нерішуче мовив Конрад, і щонайменше сто дитячих голосів із студії телебачення гукнуло: — Та-ак!

Пан Егон і далі не зводив очей зі своїх черевиків.

— Скажи ж бо щось, Егончику, — попросила пані Бартолотті.

— Відішли його назад, — тихо мовив пан Егон.

— Як тобі не соромно! — сказала пані Бартолотті ще тихіше, схопила його за руку, стягла з крісла й повела через кухню й передпокій до дверей вітальні. — Глянь, — прошепотіла вона.

Пан Егон зазирнув до вітальні й побачив на екрані пластмасового крокодила з зеленою лускою, червоними блискучими очима і синім хвостом, що підкрадався до невинного, безтурботного хлопчика в червоній шапочці. Хлопчик мав дерев’яну голову.

А на стільці перед телевізором пан Егон побачив Конрада в блакитній шапочці з золотим дзвоником. Очі в нього були широко розплющені, рот розтулений, вуха червоні, мов буряк, русяве волосся, що вибилося з-під шапочки, розкуйовджене, а вказівний палець правої руки притиснутий до кінчика носа. Надзвичайно вродлива, мила, беззахисна дитина.

— Ну? — запитала пані Бартолотті.

— Ні, — промурмотів пан Егон і скрушно похитав головою, — цього хлопчика не можна відсилати назад!

— Отож-бо! — мовила пані Бартолотті.

На екрані хлопчик з дерев’яною головою в червоній шапочці, що виявився не таким безтурботним, саме вбив пластмасового крокодила, і сто дітей на телестудії заверещали, як мавпи. Конрад відвів пальця від носа і сказав:

— Бідний крокодиле, біднесенький, як мені тебе шкода!

Потім підвівся й вимкнув телевізор. Ще не встиг крокодил випростати всі чотири лапи, як зображення зникло.

— Тобі таке не подобається? — запитав Пан Егон. (Він у дитинстві теж не любив таких вистав.)

— Треба мати співчуття до тварин! — відповів Конрад.

— Але ж це крокодил, Конраде! — вигукнула пані Бартолотті. — Крокодил — погана тварина, він їсть людей з усіма кісточками й тельбухами!

— Цей крокодил у телевізорі хотів лише спати, — заперечив Конрад. — А той у червоній шапці збудив його, бо репетував на все горло.

— Але ж крокодил підступно підійшов іззаду! — вигукнула пані Бартолотті. (Вона в дитинстві дуже любила такі вистави.)

— По-моєму, тварини не знають, що означає підступно підійти ззаду, — мовив Конрад.

— Так, але… — промурмотіла пані Бартолотті.

— По місцевості, де живуть хижі звірі, той у червоній шапці взагалі повинен їздити тільки в закритій машині, — сказав Конрад. — Так набагато безпечніше і для крокодила, і для нього самого.

— Так, але… — знов промурмотіла пані Бартолотті.

— Ніяких «але»! — вигукнув пан Егон, і в голосі його забриніла бурхлива радість. — Ніякісіньких «але»! Хлопець правду каже! Взагалі він, як на свій вік, надзвичайно розумний!

Пан Егон дивився на Конрада з величезною прихильністю. Раніше він ніколи не дивився на дітей з величезною прихильністю; не дивився навіть просто з прихильністю.

Та прихильність переросла в захват, коли хлопчик запитав:

— Скажіть, будь ласка, чи не пора вже йти спати?

— Ти стомився? — запитала пані Бартолотті.

— Справа не в тому, — відповів Конрад. — Діти рідко бувають стомлені, коли їм пора спати.

Про те, коли дітям пора спати, пані Бартолотті знала так само погано, як і про те, коли їм можна їсти морозиво. Вона лише пам’ятала, як дитиною голосила, мов несамовита, коли її відсилали спати, а потім ще довго хлипала в ліжку. Тому сказала Конрадові:

— Сиди, скільки тобі заманеться. Ти сам помітиш, коли захочеш спати! — На цьому слові пані Бартолотті згадала, що дитяче ліжко, яке вона купила, ще не привезли, й додала: — З тобою все ясно. Ти підеш спати, як привезуть ліжко.

І Конрад погодився на це.

Конрадові й досі ще не хотілося по-справжньому їсти.

— Може, з’їси цукерок? — запитала пані Бартолотті.

— Солодощі ввечері, перед сном, дуже-дуже шкідливі, — відповів він.

Та пані Бартолотті однаково простягла йому до рота шоколадний цукерок із малиновою начинкою і мигдалем. Вона тримала його в Конрада перед губами доти, доки той розтулив їх, тоді швидко засунула цукерок йому в рот.