Лісова пісня - Украинка Леся - Страница 26

Чого боїшся? Дурня не боялась,

а мудрого боїшся?

К и л и н а

Лукашуню,

ходімо на село!

Л у к а ш

Я не піду.

Я з лісу не піду. Я в лісі буду.

К и л и н а

Та що ж ти тут робитимеш?

Л у к а ш

А треба

все щось робити?

К и л и н а

Як же маєм жити?

Л у к а ш

А треба жити?

К и л и н а

Пробі, чоловіче,

чи ти вже в голову зайшов, чи що?

То так тобі з переляку зробилось.

Ходімо на село, закличу бабу, -

тра вилляти переполох!

(Тягне його за руку).

Л у к а ш

(дивиться на неї з легковажною усмішкою)

А хто ж тут

недогарків отих глядіти буде?

(Показує на віз і начиння).

К и л и н а

(господарно)

Ой правда, правда, ще порозтягають!

Аби довідалися, що горіло,

то й набіжать з села людиська тії!

То вже хіба постій тут, Лукашуню.

Я побіжу десь коней попрошу, -

бо наші ж геть у стайні попеклися! -

то зберемо на віз та й завеземо

десь до родини твеї, може, пустять...

Ой горе! Якось треба рятуватись...

Останні слова промовляє, вже біжучи до лісу. Лукаш проводжає її тихим сміхом. Незабаром її не стає видко.

Від лісу наближається якась висока жіноча постать у білій додільній сорочці і в білій, зав'язаній по-старосвітському, намітці. Вона йде хитаючись, наче од вітру валиться, часом спиняється і низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче і спиняється біля ожинових кущів, що ростуть недалеко від пожарища, то випростується, і тоді видно її змарніле обличчя, подібне до Лукашевого.

Л у к а ш

Хто ти? Що ти тут робиш?

П о с т а т ь

Я - загублена Доля.

Завела мене в дебрі

нерозумна сваволя.

А тепер я блукаю,

наче морок по гаю,

низько припадаю, стежечки шукаю

до минулого раю.

Ой уже ж тая стежка

білим снігом припала...

Ой уже ж я в сих дебрях

десь навіки пропала!..

Л у к а ш

Уломи ж, моя Доле,

хоч отую ожину,

щоб собі промести, по снігу провести

хоч маленьку стежину!

Д о л я

Ой колись я навесні

тут по гаю ходила,

по стежках на признаку

дивоцвіти садила.

Ти стоптав дивоцвіти

без ваги попід ноги...

Скрізь терни-байраки, та й нема признаки,

де шукати дороги.

Л у к а ш

Прогорни, моя Доле,

хоч руками долинку,

чи не знайдеш під снігом

з дивоцвіту стеблинку.

Д о л я

Похололи вже руки,

що й пучками - не рушу...

Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу,

що загинути мушу.

(Застогнавши, рушає),

Л у к а ш

(простягаючи руки до неї)

Ой скажи, дай пораду,

як прожити без долі!

Д о л я

(показує на землю в нього під ногами)

Як одрізана гілка,

що валяється долі!

(Іде, хиляючись, і зникає в снігах).

Лукаш нахиляється до того місця, що показала Доля, знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези. Сідає під посивілим від снігу довгим віттям і крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись, як дитина. Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з'являється з-за берези і схиляється над Лукашем.

П о с т а т ь М а в к и

Заграй, заграй, дай голос мому серцю!

Воно ж одно лишилося від мене.

Л у к а ш

Се ти?.. Ти упирицею прийшла,

щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!

(Розкриває груди).

Живи моєю кров'ю! Так і треба,

бо я тебе занапастив...

М а в к а

Ні, милий,

ти душу дав мені, як гострий ніж

дає вербовій тихій гілці голос.

Л у к а ш

Я душу дав тобі? А тіло збавив!

Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!

(З невимовною тугою дивиться на неї).

М а в к а

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.