Мене називають Червоний - Памук Орхан - Страница 99

Погром у кав'ярні, звіряче вбивство майстерного меддаха і страхітлива темрява ночі, як ніколи, зблизили нас із Карою, тому між нами й запала мовчанка, гадав я. Ми минули дві вулиці, Кара віддав мені світильника і враз дістав свого кинджала та приставив його до мого горла.

— Ми підемо до тебе додому, — сказав він. — Дещо в тебе там пошукаю, щоб на душі було спокійніше.

— Вже шукали, — відповів я й замовк.

Я не відчував люті, лиш — зневагу до нього. Якщо Кара вірить підлим пліткам про мене, то хто він тоді, як не заздрісник? Та й кинджала він тримав не надто впевнено.

Мій дім був у зовсім протилежному напрямі. Аби не наткнутися на ватагу ерзурумійців, ми петляли туди й сюди різними махаллє, минали садки з самотніми деревами, від яких ішов сумний запах, — одне слово, намотали чималий круг: кав'ярню, з якої досі чувся гамір, обминули стороною. Чули, як за ерзурумійцями ганяються яничари, сторожі махаллє, всілякі молодики. Ми були на півдорозі до мене, як раптом Кара заговорив:

— Впродовж двох днів ми з майстром Османом розглядали дивовижні мініатюри древніх малярів у скарбниці султана.

Я довго не відповідав, а потім чомусь як закричу:

— Якщо маляр сидітиме за тією ж підставкою для книг, що й Бехзат, то побачене тільки тішитиме йому око, й збентежить, і заспокоїть його душу, але хисту не додасть! Художник-бо працює не оком, а рукою, руці важко вчитися, не те що в літа майстра Османа, а навіть у мої!

Та, насправді, я кричав не тому, що сприймав усерйоз цього нещасного самозакоханого дурня, а тому, що хотів подати знак своїй чарівній дружині, яка чекала на мене вдома: я не сам, тож сховайся, аби не зустрічатися з Карою.

Коли минали подвір'я мого дому, мені здалося, наче побачив у вікні мерехтливу свічку, однак, дякувати Аллаху, всередині повсюди було темно, хоч око виколи. Ввесь час і всі дні я проводив у своєму райському домі в пошуках пам'яті Аллаха, в праці над малюнками, а коли втомлювались очі, кохався зі своєю найріднішою мені та найпрекраснішою в світі дружиною. Кара ж увійшов сюди з кинджалом, повівсь наче тварюка, безжально вдерся в мій інтимний світ, — мені було так досадно, що я поклявся відімстити йому.

Він перекидав мої папери, розглядав мініатюру, яку я вже завершував, — то було зображення засуджених за борги в'язнів, які молили в падишаха прощення, і той їм його дарував, — придивлявся до фарб, пюпітрів, ножів, пензлів, оглянув речі, що валялися довкола письмової дошки: знову-таки папери, прилади для глянсування паперу, ножі для заточування очеретяних калямів, длубався в скриньках, скринях, у стінній шафі, під подушками, для чогось крутив у руках ножиці, заглядав під червону подушечку, а потім — під килим, знову й знову повертався до тих речей, крутився, підносив до них світильника й укотре розглядав. Та обшукував він не дім, як обіцяв, приставивши до горла кинджала, а тільки малярську кімнату. Чи йому не спадало на думку, що будь-яку річ я міг заховати в тій кімнаті, звідки за нами зараз спостерігала моя дружина?

— Я шукаю останню ілюстрацію до книги мого дядька, — озвався він. — Той, хто вбив Еніште, вкрав і малюнок.

— Ця ілюстрація особлива, — миттю зреагував я. — На замовлення твого дядька-небіжчика я намалював дерево в одному з кутків тієї мініатюри. На задньому плані… А посередині, на передньому плані, мало бути чиєсь зображення; вочевидь — падишаха. Для нього була заготована найбільша частина аркушу, але так там нічого й не намалювали. Дерево я зобразив невеличким, оскільки на ілюстрації всі тіла на задньому плані потрібно було зменшувати, як це роблять європейці. Коли дивитися в глибину малюнка, то складається враження, що бачиш світ з вікна, а не зображення перед собою. Отоді я й збагнув, що зображення, яке творилося з використанням європейського методу перспективи, заставка малюнка, займатиме місце вікна.

— Рамку й заставку малював Заріф-ефенді.

— Якщо ти так ставиш питання, то відповім тобі, що я його не вбивав.

— Вбивця ніколи не зізнається, що він убивця, — швидко відповів Кара й запитав, що я робив біля кав'ярні під час погрому.

Щоб бачити моє лице, він поставив світильника недалеко від подушки, на якій я сидів, посеред паперів та сторінок, над котрими я працював. Сам же, наче тінь, метався в темряві кімнатою.

Я сказав йому те саме, що кажу й вам: до кав'ярні навідуюся дуже рідко, а сьогодні проходив повз неї випадково. Окрім того, розповів Карі, що два малюнки, які вішають на стіну, зробив я, проте мені ніколи не подобалося те, що відбувається в кав'ярні.

— Адже, — провадив я, — якщо маляр черпає силу для своїх творінь не з власного хисту, не з любові до мистецтва й не з прагнення досягти Аллаха, а з бажання принизити та покарати зло життя, то врешті принижує й карає самого себе. І не має значення: принижує він ваїза Ерзурумійця чи самого шайтана. І якби в тій кав'ярні не нападалися на ерзурумійців, то, можливо, сьогодні вночі не було б ніякого погрому.

— Але ж ти таки приходив туди, — напосідав на мене мерзотник.

— Приходив, бо розважався там. — Чи він бодай здогадується, наскільки я відвертий з ним? — Ми, сини Адама, навіть якщо знаємо, що те й те огидне, неприйнятне для совісті й розуму, однак можемо не втриматись і насолоджуватися забороненим. Я водночас і соромився, і втішався тими дешевими малюнками, їхнім копіюванням, пригодами шайтана, монети, пса, які розповідалися без усякого римування, взагалі, без натяку на аруз.[203]

— Гаразд. Чому ж ти тоді відвідував кав'ярню безбожників?

— Що ж, — відповів я, дослухаючись до свого внутрішнього голосу, — іноді мою душу теж, немов хробак, точить один сумнів, розповім тобі про нього: не тільки майстер Осман, а й падишах визнали мене найобдарованішим і наймайстернішим серед малярів нашого цеху, тож мене почав переслідувати страх перед заздрощами інших художників. Аби вони не втопили мене в склянці води, я стараюся бодай вряди-годи навідуватись у місця, де збираються наші маляри, спілкуватися з ними, бути схожим на них. Розумієш? Я навідуюся в ту кав'ярню мерзенних безбожників відтоді, як про мене розпустили плітки, нібито я прибічник Ерзурумійця. Приходжу, щоб не вірили тим наклепам.

— Майстер Осман стверджує, що визнав тебе майстерним і обдарованим, аби багато хто багато чого пробачив тобі.

— Що він ще сказав про мене?

— Він говорив, що ти можеш створити нікому не потрібне, крихітне зображення на крупинці рису чи нігтеві, тільки б усі повірили, що Келебек заради живопису готовий пожертвувати життям. Ти соромишся власного хисту, дарованого тобі Аллахом, і тому всякчас силкуєшся сподобатись кожному.

— Майстер Осман не менш видатний, аніж Бехзат, — щиро промовив я. — Що він ще казав?

— Розповів мені про твої вади.

— Ну, і які мої вади?

— Як стверджує майстер Осман, незважаючи на свій дар, ти малюєш не тому, що любиш мистецтво, а заради любові інших до тебе. Малюючи, мрієш, як насолоджуватимуться твоєю роботою ті, хто її розглядатиме, й це тебе найбільше радує, коли працюєш. Отож ти повинен навчитися творити так, щоб праця приносила задоволення тобі самому.

Те, що майстер Осман так нахабно поділився своїми думками про мене з людиною, яка може присвятити своє життя виключно роботі секретаря чи діловода, отакому підлабузництву, а не живопису, прикро вразило мене до глибини душі. Кара вів своєї:

— Ще він розповідав, як великі майстри древності героїчно самі себе осліплювали, щоб не догоджати моді нового часу, смакам нових султаничів, не плазувати перед могутніми шахами-завойовниками. Відмовляючись од стилю й методів, які творили й освоювали роками, вони отемняли себе, аби їх не силували змінювати власні одвічні стиль і форму. Ви ж, прикриваючись волею падишаха, охоплені лихими пристрастями, безчесно наслідували європейських майстрів, розмальовуючи сторінки до книги мого дядька.

— Я переконаний, що головний маляр Осман не мав на оці нічого поганого, — відповів я, а тоді докинув: — Заварю-но своєму гостеві липового чаю.