Мене називають Червоний - Памук Орхан - Страница 91

— Обрізати ніздрі коням — одвічна традиція монголів, роблять це, щоб коні краще вдихали повітря й могли більше проїхати. Коли ординці хана Ґулаґу, які верхи на своїх конях завоювали всю Аравію, Персію й Китай, в'їхали до Багдада й стали там вирізати та грабувати населення, і тоді, коли всі книги покидали в Тиґр, Ібні Шакір, уславлений каліграф, а згодом і маляр, вирішив утекти з міста, щоб не опинитися під шаблями, але помандрував він не на південь, а на північ, звідки, як відомо, прибули монгольські вершники. В ту епоху книги не ілюстрували, адже Куран-и Керім забороняє малювати, тож і з художниками не рахувалися. Нашому піру,[201] нашому вчителю Ібні Шакірові, ми завдячуємо тим, що він подивився на світ з висоти мінарету, — таке бачення світу стало найбільшою таємницею малярського ремесла. Ми вдячні йому й за те, що першим створив зображення небокраю, яке довгий час не було визнаним, що малював усе, від хмарини до комахи, в звивистому китайському стилі, насиченому живими й оптимістичними кольорами. Я чув з оповідей інших, ніби Ібні Шакір під час своєї довгої легендарної подорожі до серця монгольських орд, аби досягти тієї півночі, розглядав кінські ніздрі, він-бо знав, що там їх обрізують. Якогось року, незважаючи на люті заметілі, маляр дістався до Самарканда, де, ілюструючи книжки, малював коней. Та, покладаючись на свій зір і відчуття, можу запевнити, що жоден з них не був з обрізаними ніздрями. Для Ібні Шакіра бездоганними скакунами були не міцні, витривалі монгольські коні-переможці, яких він бачив у зрілому віці, а витончені арабські скакуни його щасливої молодості; їх він із сумом залишив позаду на своєму шляху. Тому, на мою думку, дивні ніздрі коня, намальованого до книги Еніште, не можна ані віднести до монгольських коней, ані пов'язати з традицією обрізати ніздрі скакунів, яку монголи залишили по собі в Хорасані й Самарканді.

Розповідаючи, майстер Осман дивився то на мене, то на книгу, однак, здавалося, його погляд насправді спрямований у якісь уявні простори.

— Окрім обрізання кінських ніздрів та китайської мініатюри, від монгольських орд персам дістались у спадок і ці зображення шайтанів, а вже від персів вони перейшли до нас. Ви, мабуть, чули, що монголи — злі посланці темних підземних сил; вони відбирають у людей життя, коштовності та відправляють нас у підземелля пітьми й смерті. А в тому підземному світі все живе й неживе: хмари, дерева, собаки, речі, книги — мають душу й розмовляють.

— Так, — підтакнув старий карлик. — Аллах — свідок. Інколи, тільки вночі, коли мене тут замикають, душі цих рушниць і шабель, щитів і закривавлених шоломів збурюються й так починають розмовляти, що в глупій пітьмі скарбниця перетворюється на ратне поле, де зіткнулися стотисячні полки. Натомість від китайських блюдець та кришталевих чаш, які постійно дзвенять, — жодного звуку.

— Такі вірування занесли в перські краї, а згодом і до нас, у Стамбул, дервіші Календері, чиї зображення ми щойно розглядали, — провадив майстер Осман. — Коли султан Явуз Селім переміг шаха Ізмаїла та пограбував Тебріз і шахський палац Хешт Біхішт, Бедіюззаман Мірза з роду Тимура зрадив шаха й разом із дервішами Календері приєднався до Османів. Повелитель світу султан Явуз Селім, повернувшись сніжною зимою з Тебріза до Стамбула, окрім двох чарівних білошкірих красунь з розкосими мигдалевими очима, які належали розбитому під Чалдираном Ізмаїлу, привіз із собою й усі книги, що зберігалися в бібліотеці його тебрізького палацу Хешт Біхішт. То були видання, які залишилися від попередніх володарів Тебріза, монголів, їхніх ільханів, селаїрлійців, каракоюнців, а також правителів-тимуридів і народів, яких пограбував шах: узбеків, персів, туркменів. Я переглядатиму ті томи доти, доки наш падишах і головний скарбничий велять мені забиратися звідси.

Однак в очах майстра вже мерехтіла та неспроможність виконати задумане, яку можна вгледіти в поглядах сліпих, і окуляр з інкрустованою перламутром ручкою він тримав тільки тому, що звик до нього, — більше через нього не бачив. Ми хвильку помовчали.

Карлик слухав оповідь майстра Османа, мов трагічну легенду. Потім детально описав йому ще якусь книгу, а майстер попросив її принести. Тільки-но карлик потьопав, як я простодушно запитав свого вчителя:

— Хто ж тоді зобразив коня до книги Еніште?

— У двох скакунів ніздрі обрізані. Проте цей кінь зображений у китайській манері, незалежно від того, створено малюнок у Самарканді чи, як я говорив, у Маваюннехірі. А чарівного коня до книги Еніште намальовано в перському стилі, так само, як неперевершених коней древніх ґератських майстрів. Кінь — просто казковий, але схожого на нього рідко зустрінеш у нашому світі! Це не монгольський кінь, він — особливий.

— Однак його ніздрі обрізані, як у монгольського, — прошепотів я.

— Немає чому дивуватися. Коли монголи зникли й настала епоха Тимура та його синів, якийсь із древніх майстрів, що творив у Ґераті двісті літ тому, працюючи над зображенням коня, або згадав монгольських скакунів, яких бачив, або зазнав впливу мініатюр якогось іншого художника, що малював коней з обрізаними ніздрями. Ось так і вийшов незвичний малюнок — зображення коня без ніздрів. А для якого шаха воно було створене, якій книзі належало — нікому невідомо. Та я переконаний, що колись та книга й ця мініатюра були живою легендою в чиємусь палаці. Хтозна, чи не захоплювалася малюнком і не вихваляла його якась гаремна фаворитка шаха? Тому прості маляри, охоплені заздрощами й ревнощами, копіювали скакуна з обрізаними ніздрями, і таких зображень більшало — тут у мене не виникає жодних сумнівів. Обрізані ніздрі скакуна, як і він сам, стали взірцем для наслідування, і художники того малярського цеху завчили зображення напам'ять. Минули літа, володарі тих майстрів програли війни, й художники, наче зажурені жінки, що потрапили до чужого гарему, опинилися на службі в нових шахів, нових принців, переїхали в інші міста, держави, а туди принесли з собою і зображення коней з обрізаними ніздрями. Згодом, здавалося б, наші художники мали забути про це обрізування, адже змінили цех, стиль, змішалися з іншими майстрами. Однак деякі з них, хоча й перестали малювати незвичних скакунів, улившись у новий малярський цех, проте передали знання про обрізані кінські ніздрі своїм учням — бо «так малювали древні маляри». Отож, настав час, і монголи разом зі своїми дужими кіньми зникли з перських, арабських країв; у спалених, зруйнованих містах відродилося життя, але навіть через сотні років після навали ординців з'являються художники, які й далі зображують коней з обрізаними ніздрями, вірячи, що наслідують взірці. Їм нічого не відомо ані про монгольських завойовників, ані про тих північних коней, але я впевнений: вони малюють скакунів так само, як і наш майстер-убивця, гадаючи, що дотримують усталених форм.

— Майстре, мій ефенді! — схвильовано вигукнув я. — Ваш метод «недіме» таки приніс результати, як ви й сподівались. Отже, в кожного маляра є свій таємний підпис.

— Не в маляра, а в малярського цеху, — погордливо відповів майстер Осман. — Щоправда, й не в кожного цеху. В деяких занепалих цехах, як і в деяких пропащих сім'ях, кожне тягне своєї пісні, і ніхто не розуміє, що щастя народжується завдяки гармонії, а гармонія і є щастя. Роками художники гризуться, наче горопашні чоловік із жінкою; хтось намагається наслідувати китайців, хтось — туркменів, хтось — ширазців, а як наслідок — у них немає спільного стилю.

Тепер майстер Осман напоказ надавав своєму обличчю гордого виразу, а погляд його був сердитим. Він перетворився на бідолаху, який силкується зібрати в кулак усі свої сили, тільки б не здаватися сумним, згорьованим старцем — таким він був для мене ввесь цей час.

— Учителю мій, — промовив я, — тут, у Стамбулі, за двадцять років свого життя ви зібрали довкола себе найрізноманітніших малярів з далеких і близьких країв, кожен з яких має власний характер, норов. Ви об'єднали їх і примирили між собою, отож створили османський стиль.