Мене називають Червоний - Памук Орхан - Страница 51

— Добре.

— Гаразд. Якщо ці всі перешкоди на нашому шляху зникнуть, то ми незабаром одружимося.

— Одружимось, але не спатимемо в одному ліжку.

— Найголовніше — побратися, — відповіла я. — Давай спершу владнаємо з цим. Кохання прийде після шлюбу. Не забувай: полум'я любові, яке палало до шлюбу, потім згасає, залишається лиш попіл, холодний і сумний. Звичайно, часом помирає й любов, що зродилася після шлюбу, але натомість з'являється щастя. Деякі ж квапливі дурні, закохавшись, перегоряють і розтринькують свої почуття ще до одруження. Чому? Бо гадають, ніби кохання — найвища мета життя.

— А що насправді є найвищою метою?

— Насправді — щастя. Й любов, і одруження допомагають його завоювати: чоловік, дім, діти, якась книга. Я втратила чоловіка, батька, та незважаючи на це моє становище краще, аніж твоя виснажлива самотність, хіба ти не розумієш? Я померла б, якби в мене не було моїх хлопчаків, з якими щодня сміюся, борюкаюсь і яких так люблю. Ти прагнеш, щоб я поділилася з тобою своєю долею: нехай ми не спатимемо вночі разом, але в душі ти ладен віддати півжиття, аби провести ту ніч під одним дахом із тілом мого тата й моїми дітьми. Що ж, тоді ти уважно вислухаєш мене…

— Я слухаю.

— Існують найрізноманітніші варіанти домогтися мого розлучення. Підставні свідки можуть заприсягти, ніби перед походом мій чоловік узгодив зі мною умови нашого розлучення, наприклад, що він дав слово: моя жінка має бути вільною, якщо я не повернуся через два роки. Або ж вони можуть заприсягти, що бачили труп мого мужа на полі бою, ще й докладно в усіх барвах описати це. Та врахуй, що свекор і дівер відразу запротестують, а в моєму домі лежить мертве тіло, тому лжесвідчення — занадто непевний вибір, і розумний, завбачливий кадій ніколи на таке не погодиться. Кадії-ханефіти, як і ми, знаючи, що чоловік покинув мене без засобів для прожиття й не повертається вже чотири роки, теж не дадуть мені розлучення. Але через перські війни кількість жінок у такому ж становищі, як моє, збільшується щодня. Тож, аби дати їм змогу розлучитися, кадій Ускюдара, з мовчазної згоди падишаха та шейхул-іслама, іноді залишає розбиратися з ними свого заступника-шафіїта. А той хутко дає нам розлучення й присуджує аліменти. Якщо ти просто зараз знайдеш двох людей, які погодяться дати правдиві свідчення про мою скруту, підкинеш їм трохи грошей, ви разом підете в Ускюдар, там домовишся, аби вами зайнявся не кадій, а його заступник, якщо доб'єшся мого розлучення (щоб заступник кадія обов'язково позначив це в своєму зошиті), тут-таки візьмеш у нього свідоцтво про розрив шлюбу й відразу за цим, не тупцюючись на місці, змусиш виписати документ про моє право на нове заміжжя, — якщо ти впораєшся з цим усім до вечора й прийдеш сюди, то нам увечері залишиться лиш знайти імама, який би нас одружив, — а це вже без клопоту. Тоді ти, як мій законний чоловік, зможеш провести цю ніч під одним дахом зі мною й моїми дітьми, звільниш нас від страху перед тим іблісом і ми не будемо здригатися цілу ніч, чуючи рипи знадвору. А коли вранці ми з тобою заявимо про смерть батька, то завдяки тобі я буду врятована й не стану нещасною жінкою без опікуна.

— Авжеж! — з дитячим оптимізмом у голосі відповів Кара. — Авжеж, я беру тебе.

Я нещодавно говорила, що не знаю, чому розмовляю з Карою зверхньо й нещиро. Тепер збагнула: з дитинства мені відома млявість Кари, тому я відчувала, що лише так зможу переконати його здійснити те, в що сама ледве вірила.

— Нам ще треба вжити багато заходів проти наших ворогів, тих, котрі перешкоджатимуть закінчити батькову книгу й кричатимуть про незаконність нашого шлюбу, який, дасть Бог, візьмемо вже сьогодні. Але я не хочу більше морочити собі голову — вона й без того важка.

— Ні, в тебе світла голова.

— Тому, що це не мимолітні думки, а те, що я обговорювала з батьком роками, — відповіла я. Нехай ніхто не гадає, ніби все сказане — жіночі видумки, нехай вірять мені!

Кара сказав те, що говорили всі чоловіки, помітивши, яка я розумна:

— Ти неперевершена!

— Так. Мені подобається, коли мене хвалять за кмітливість. У дитинстві це часто робив тато.

Я збиралася поремствувати, що коли подорослішала, тато перестав мене хвалити, й раптом розплакалася. Плачучи, відчувала себе якоюсь іншою жінкою, котра неначе існувала поза мною, вилетівши звідкілясь із глибини душі. Я бачила своє життя зі сторони, ніби читач, який сумує, розглядаючи печальний малюнок у книжці, й мені стало себе шкода. Слізьми людина повідує про свої біди, і коли вони ллються, то є щось у тому чисте и світле, — тільки-но Кара обійняв мене, як мою душу оповило відчуття добра. Однак цього разу, коли ми обіймалися, добро панувало лише поміж нами, воно не проникало у ворожий нам світ.

33. Моє ім'я — Кара

Моя скорботна Шекюре, моя сиротина й удова, пішла, ступаючи м'якими, ніби вовна, кроками, а я лишився в тиші дому повішеного єврея наодинці з її мигдалевим запахом та своїми мріями про весілля. Голова йшла обертом, але незважаючи на це шалено працювала — аж боліла. Не встигши й посумувати за померлим дядьком, я побіг додому. З одного боку, моє серце точив хробак сумніву, що Шекюре дурить мене, використовує як знаряддя в своїх руках, а з другого — з-перед моїх очей ні на мить не зникали картини мрій про щастя подружнього життя.

На порозі дому господиня влаштувала мені допит, щоб вивідати, куди ходив, звідки повернувся в таку ранню пору. Відкараскавшись од неї, я вбіг у свою кімнату й дістав із підкладки пояса, захованого в матраці, двадцять дві золоті венеційські монети, тремтячими руками висипав їх у гаманець. Знову опинившись на вулиці, я зрозумів, що сумні й вологі карі очі Шекюре переслідуватимуть мене цілий день.

Насамперед я розміняв п'ять венеційських левів у єврея, який безперестанку всміхався. Потім у задумі звернув у квартал, чию назву вам ніколи не говорив — не подобається вона мені (тепер скажу — Якутлар[147]), вийшов на вулицю, де стоїть дім, у якому на мене чекають Шекюре з дітьми та мертвий Еніште. Я підтюпцем біг їхнею вулицею, високий чинар з презирством дивився, як я підскакую від радості, мріючи про казкове весілля в той день, коли дядько спить вічним сном. Але струмок, що бурхливо сичав, аби скресла крига, підбадьорив мене: «Не зважай на нього, роби своє й будь щасливим!» А чорний зловісний котяра, облизуючись у своєму закутку, немов шкрябонув мене по голові: «Правильно. Та вона всіх підозрює в смерті твого дядька, й тебе теж».

Кіт перестав облизуватись, і я зустрівся з його магічним поглядом. Ви тільки гляньте, як знахабнів стамбульський котяра, це поріддя геть розбестили.

Повіки велетенських карих очей імама-ефенді постійно були напівопущені, від чого він здавався вічно сонним. Заставши його в дворі мечеті нашого махаллє, я поставив імаму дуже поширене правове запитання: коли в суді свідчити обов'язково, а коли ні; і з високо піднятими бровами вислухав дану чудернацьким тоном відповідь, наче чув її вперше. Якщо, окрім тебе, є інші свідки, то свідчити необов'язково, — просвітив мене імам, — але якщо ти єдиний свідок, то даги свідчення — це виконати волю Аллаха.

— Розумієте, проблема ось у чому, — почав я. — Коли судова справа всім відома, то кожен свідок прикривається цією необов'язковістю й лінується сходити до кадія, а в людей, яким я свого часу допомагав, виявилося безліч невідкладних справ.

— Ех! — зітхнув імам-ефенді. — А ну розсупонь-но трохи свого капшука.

Я розсупонив капшук і дав глипнути йому на венеційське золото. Величезний двір мечеті, обличчя імама, усіх нас на мить осліпило сяйво золота.

— В якій ти справі? — запитав він.

Я розповів йому про себе, і виклав усе начистоту:

— Еніште-ефенді тяжко хворий. Перед смертю він хоче, аби його дочці дали законне розлучення й присудили аліменти.

Мені вже й не треба було натякати на заступника кадія Ускюдара. Імам-ефенді все зрозумів. Нещасній Шекюре-ханим стільки часу співчуває все махаллє, ви навіть затягли з розлученням, сказав він. Тут-таки знайшовся й другий свідок — імам-ефенді залучить свого брата. Йому теж треба віддячити — дати золотого; він знає про біду Шекюре — живе-бо в тому самому кварталі. І я запевнив імама-ефенді, що два золотих дам йому, а один — другому свідку. Ми порозумілися без зайвих слів, отож імам-ефенді пішов по брата.