Мене називають Червоний - Памук Орхан - Страница 110

В очах тьмяніло, вони втрачали силу, але — слава Аллаху! — я ще міг бачити так само, як розуміти, що моє запитання посіяло в їхніх душах великі сумніви.

— Ви не можете відповісти? — зловтішався я. — Навіть якби потайки припускали, що наші малюнки несуть якісь туманні гріховні ідеї, що в них мелькає тінь безбожності, однаково ви не змогли б змиритися й визнати це вголос. Адже тоді б визнали правоту отих софтів,[212] своїх ворогів ерзурумійців, котрі звинувачують вас. З іншого боку, ви не можете й упевнено заявити, що ні в чому не винні, наче божі ягнята, бо це означає відмовитись од хизування, солодких гордощів, яких наснажує ваша причетність до чогось таємничого, загадкового, забороненого. Знаєте, коли я збагнув, що так само, як і ви, занадто високої думки про себе? Коли опівночі привів бідолаху Заріфа-ефенді до цього текке, в якому ми зараз! Привів його сюди, бо ми, петляючи вулицями, померзли, як собаки. Мені подобалося, що він вражений руїнами текке Календері та ще й моїм сховком тут. Здавалося б, нещасний Заріф-ефенді, побачивши, що я — останній подорожній[213] дервішського ордену, який перед тим, як розпастись, уславився педерастією, курінням гашишу, бродяжництвом та іншим, яке тільки є в світі безчестям, злякається мене ще дужче, перейметься великою повагою й, можливо, таки прикусить від страху язика. Та, звісно, все сталося навпаки. Анітрохи не задоволений місцем нашої зустрічі, мій приятель учнівських літ відразу вирішив, що буде дуже доречно викласти звинувачення нашого гурту в безбожності так, як його навчив Еніште. Отож мій улюблений товариш дитинства, який спершу благав: «Поможи, переконай мене, що не горітимемо в пеклі, нехай я спокійно засну сьогодні вночі», — тут почав торочити, що «наш кінець буде жахливим». Він говорив: остання ілюстрація немає нічого спільного з повеліннями падишаха; султан нам не простить, а плітки про нас невдовзі докотяться до вух ваїза-ходжі з Ерзурума. Переконати його, що наші справи йдуть на добре, немов ми в райських садах, чомусь було неможливо. Тоді я зрозумів, що він переказуватиме нісенітниці Еніште, байки про зганьблену віру та зображення привабливого шайтана своїм безголовим друзям, одурілим від проповідей ваїза з Ерзурума, робитиме з мухи слона, а ті віритимуть кожному його брехливому слову. Ми вдостоїлися поваги з боку падишаха, і вам відомо, що нам заздрили не тільки недолугі майстри з нашого кола, а взагалі, чи не кожен ремісник. Зараз вони б усі в один голос з насолодою кричали: МАЛЯРИ — БОГОХУЛЬНИКИ. І завдяки союзу Еніште та Заріфа-ефенді такий наклеп вважався б правдою. Я кажу «наклеп», бо зовсім не вірив розповідям свого побратима Заріфа про книгу й останню ілюстрацію. Тоді я ще не смів і подумати щось погане про Еніште. Я навіть вважав справедливим те, що падишах більш прихильний до нього, аніж до майстра Османа. Можливо, не так самовіддано, як сам Еніште, але я вірив усьому, що він розповідав про європейських майстрів та їхні картини. Я наївно думав, що ми османські художники, не йдучи на угоду з шайтаном, можемо перейняти європейські стилі за покликом серця, наслідуючи те, що бачили в подорожах, і це не завдасть нам ніякої шкоди. Моє життя не було обтяжене труднощами, і в тому легкому житті твій покійний дядько був мені другим батьком після майстра Османа.

— Не забігай наперед, — звелів Кара, — спочатку розповіси, як ти вбив Заріфа.

— Зробив це… — почав я, відчуваючи, що не зможу вимовити слово «вбив», — зробив це не тільки заради нас, щоб урятуватись — я старався вберегти від біди ввесь малярський цех. Заріф-ефенді зрозумів, що в його руках — небезпечна зброя. Я благав Аллаха просвітлити мої очі, показати, яким же покидьком був той негідник. Аллах почув мої молитви й відкрив мені, що Заріф — мерзотник з мерзотників. Я запропонував йому гроші. Спершу мені на думку спало золото, яке ви знайшли, але, натхнений Аллахом, я вигадав дещо інше. Золото — не в текке, я зберігаю монети в іншому місці, — сказав йому тоді. Ми вийшли надвір, простували безлюдними вулицями закинутих махаллє невідомо куди, я не знав, що робитиму, страшенно боявся. Наприкінці наших нескінченних блукань ми вийшли на вулицю, котру вже раз були минули. Тоді наш брат Заріф-ефенді, майстер заставок, який усе життя мав запам'ятовувати, що малює, дуже рознервувавсь. Але Аллах вивів нас на згарище, неподалік від якого й був отой колодязь.

Тут я зрозумів, що далі нічого не говоритиму, й сказав їм про це, а потім хоробро докинув:

— Бувши мною, ви теж би задумалися над долею решти побратимів-малярів і вчинили б так само, як і я.

Почувши, що вони визнають мою правоту, я мало не заплакав — і сказав би чому, та сам не знаю. Може, співчуття, якого я не заслуговував, розтопило моє серце. Ні. Може, тому, що знову почув, як гупнуло об дно колодязя тіло Заріфа-ефенді. Ні. А може, хотів плакати, бо згадав, яким щасливим був, доки став убивцею, був таким, як усі. Ні. В мене перед очима постав один сліпий, який проходив нашим убогим махаллє, ще коли я був дитиною: біля квартального водограю він дістав зі свого брудного лахміття ще бруднішу мідну чашку і запитав у нас, малих, що стояли й дивилися на нього віддалік: «Дітки, хто з вас набере незрячому води в чашку?» Коли ж ніхто до нього не підійшов, він сказав: «Благе діло, малята, благе діло!» Його очні яблука вицвіли й немов випарувалися, своїм кольором вони зливалися з білками.

Збентежений думками, що сам став схожим на того сліпця, я поспіхом, без усякої зловтіхи розповів їм, як забив до смерті Еніште-ефенді. Я не зовсім збрехав, але і не відкрив усієї правди. Знайшовши зручну для себе позу, в якій ті двоє не надто давили мені на серце, я зауважив, що вони з Карою зрозуміли: я не прийшов до Еніште-ефенді з метою вбити його, отож не виношував перед тим лихих намірів. А якщо таких намірів людина не мала, то не потрапить до пекла, — нагадав їм, і вони здогадалися, що я вишукую собі виправдання.

— Після того як я передав Заріфа-ефенді Аллаховим янголам, — задумливо продовжував я, — слова, сказані небіжчиком наприкінці нашої розмови, перетворилися на хробаків і почали гризти мою душу. Остання ж ілюстрація стала для мене чимось надзвичайним, через неї ж я заплямив руки кров'ю. Тому й пішов до Еніште, який нікого вже з нас не кликав додому працювати над книжкою. Хотів, аби він показав той малюнок. Та він не дістав його зі своєї схованки і поводився зі мною так, наче все прекрасно. Еніште твердив, що немає ніякого таємничого малюнка чи ще чогось, заради чого можна було б підступно вбити людину. Тоді я й признався йому, що відправив на той світ Заріфа-ефенді й скинув його тіло в колодязь. Хай Еніште не принижує мене й поважає, думав я. Й він почав поважати, однак не перестав принижувати. Той, хто дошкуляє синові, не може бути йому батьком! Великий майстер Осман часто на нас гнівався, люто бив, але ніколи не принижував. Браття, ми допустилися помилки, зрадивши його.

Я усміхнувся до своїх побратимів, вони слухали мене так, наче ловили останні слова людини, яка лежить на смертному одрі, не відривали поглядів од моїх очей. І я, ніби помирущий, котрий відчуває все, що робиться довкола, бачив, як їх мучить неспокій, а постаті трійки вже розпливалися в мене перед очима.

— Я вбив Еніште з двох причин. За те, що він примусив великого майстра Османа, ніби мавпу, наслідувати європейського маляра Себастьяна. А другою причиною було те, що я проявив слабкість і запитав твого дядька: чи є в мене стиль?

— Що він відповів?

— Сказав: є. Але, звісно, він вважав, що це — не образа, а похвала. Пригадую, що я тоді засоромлено подумав: цікаво, чи хвалить він мене? З одного боку, стиль для мене — ницість, безчестя, та з іншого — я сумніваюся. Волів би, щоб краще в мене не було стилю, і водночас він мене цікавить, адже шайтан не спить.

— Кожен тайкома прагне бути володарем стилю, — відповів Кара, напускаючи на себе мудрий вигляд. — І кожен, як і падишах, хоче мати власний портрет.