Мене називають Червоний - Памук Орхан - Страница 11

Подорослішав, змужнів, позбувся юнацької незграбності, перетворився на справжнього красеня. Поглянь, Шекюре, говорило мені серце, Кара не просто гарний, його душа чиста й самотня, немов у дитини. Виходь за нього. Проте я передала йому листа, де написала зовсім протилежне.

Кара — старший за мене на дванадцять років, однак у свої дванадцять я почувалася дорослішою за нього. В ту нору Кара, тільки-но помітивши мене, відразу пірнав з головою в книги та малюнки, бо соромився встати як справжній чоловік, підійти й упевнено поговорити про те й те. Згодом він закохався в мене й освідчився через власноручний малюнок. Зараз ми вже обоє дорослі. Та коли мені було дванадцять, я відчувала, як Кара боїться підвести на мене очі, щоб я не здогадалася про його почуття. «Подай мені отого ножа з колодочкою зі слонової кістки», — звертався він до мене не дивлячись, а потім, не наважуючись глянути в мій бік, закочував догори очі. Або я запитувала: «Правда, смачний вишневий шербет?», проте він ніколи не усміхавсь у відповідь, як це роблять нормальні люди з напханим ротом. Він кричав щосили: «Так!», ніби я глуха, бо з переляку боявся глянути на мене. Дванадцять років тому моя краса була неймовірною. Нехай я була на порозі чи за фіранками вікна, нехай далеко — чоловікам вистачало одного погляду на мене, щоб вони ходили, мов зачаровані. Я не хизуюся перед вами, просто ділюсь пережитим.

У відомій кожному оповіді про Хосрова та Ширін є один епізод. Я часто обговорювала його з Карою. Шапур прагне возз'єднати серця Хосрова та Ширін. Якось Ширін виходить зі своєю подругою на прогулянку в садок, а Шапур непомітно вішає на гілку дерева, під яким вони відпочивають, малюнок із зображенням Хосрова. Так Ширін закохується в Хосрова. До цього епізоду, або, як кажуть художники, сцени, було створено безліч ілюстрацій, що передають зачудований, вражений погляд Ширін. Кара, працюючи з моїм батьком, кілька разів робив точну копію одного з таких малюнків. Згодом, закохавшись у мене, він ще раз відтворив для себе цю сцену на папері. Але, замість Хосрова й Ширін, зобразив себе й мене, Кару та Шекюре. Якби внизу він ще й не поставив підпис, то тільки б я могла зрозуміти, хто такі ці юнак з дівчиною на рисунку, бо іноді він жартома малював нас в одному й тому самому кольорі, однаковими обрисами: мене — в синьому одязі, себе — в червоному. Та цього йому було замало, тож він підписав своїх Хосрова й Ширін нашими іменами. Потім тайкома підкинув малюнок мені. Пам'ятаю, як він підглядав, коли я роздивлялася малюнок, як стежив за мною, вичікуючи якихось дій у відповідь.

Та я не була безтямно закохана в нього, як ота Ширін, і не подавала жодним чином виду, буцім щось таке сталося. А того літнього вечора сім'я освіжалася вишневим соком із льдом, доставленим із самого Улудагу.[60] Кара пішов додому. Я ж розповіла батькові про його освідчення в коханні. На той час Кара щойно закінчив медресе, викладав у бідних кварталах і стараннями мого батька намагався влаштуватися на службу до дуже впливового, високоповажного Наїма-паші. Батько переживав, чи потрапить той в оточення Наїма-паші, чи призначать його бодай секретарем, а Кара тим часом — вважав тато — замість старатися виконати найнеобхідніше задля своєї мети, витав десь у хмарах і переймався дурницями. Того вечора тато промовив до мами, навіть не обертаючись до неї: «Виявляється, твій злиденний небіж наклав оком на ласий шматок. Він таки кмітливіший, ніж ми думали».

Мені гірко згадувати, як учинив мій батько наступного дня, як я стала недосяжною для Кари, як він спершу перестав приходити до нас, опісля ж узагалі не з'являвся в нашому кварталі, однак я не хочу вам це все розповідати, а то ще незлюбите мене й тата. Повірте моєму слову: іншого виходу в нас не було. В таких випадках розумні люди зазвичай коротко відрубують «нареченому»: «Ми — не рівня». Вони чудово розуміють, що безнадійна любов є безнадійною, що той, хто ламає закони життя, обов'язково обпечеться. Пам'ятаю, як мама кілька разів просила: «Ви хоча б серце дитині не розбивайте». Дитиною вона називала свого двадцятичотирирічного небожа, тоді як я була вдвічі молодшою за нього. Батько, вважаючи любовне зізнання Кари нечуваним нахабством, цілком імовірно, зумисне не виконав прохання мами.

Кара покинув Стамбул, і якщо ми зовсім не змогли забути про нього, то принаймні повністю викинули його зі своїх сердець. Ми роками не отримували від нього жодних звісток, тому я потайки берегла його малюнок, як спогад про наше дитинство, нашу дружбу. А щоб тато чи чоловік не розгнівалися, знайшовши малюнок, я накапала на слова «Шекюре» й «Кара» батькового чорнила й старанно вивела ним квіточки. Все вийшло дуже природно. Нехай буде соромно тим серед вас, хто в думках лихословить про мене за те, що я з'явилася перед Карою у вікні, повернувши перед тим малюнок.

За дванадцять років я постала перед ним у червоних променях вечірнього сонця; він поїхав, а я, доки змерзла, заворожено дивилася туди, де він стояв, на садок, що наливався спершу ледь багряним, а далі помаранчевим кольором. Вітру не було. Хто-небудь з вулиці, навіть батько, могли застати мене біля відчиненого вікна, або й сам Кара, якби повернувся, та мене не обходило, що подумають.

Щотиждень я відвідую лазню з дочками Зівера-паші, аби посміятися, подуріти. Одна з них, Месруре, завжди весела, завжди радіє й ще з юності верзе всяку дивину. Якось мені сказала, що ніколи ніхто достеменно не знає, про що думає інший, а людина часом і сама гадки не має про те, що коїться в її голові. Я погоджуюся з нею: буває, говориш, здається, те, що думаєш, а, насправді, на умі — зовсім протилежне.

Мене охопив сум: як і мій чоловік, безслідно зник бідолаха Заріф-ефенді, один із тих малярів, що приходили до батька. Я не приховуватиму від вас, що стежила за ними. Заріф-ефенді був найогидніший і найубогіший духом.

Я зачинила віконниці, вийшла з кімнати й спустилася на кухню.

— Мамо, Шевкет не слухається тебе, — промовив Орхан, — тільки-но Кара вивів коня зі стайні, він утік із кухні й почав підглядати за ним у шпарину.

— Велике діло! — загорланив Шевкет, вертячи в руках товкачика, — мама теж підглядає крізь шпарину в шафі.

— Хайріє, — сказала я, — підсмажиш на вечір отим двом лобурам хліба з товченим мигдалем і цукром. Олії давай небагато.

Орхан аж підскочив од радості, а Шевкет не випустив ані пари з уст. Я пішла нагору, а вони з галасом полетіли за мною. Коли хлопчаки, весело штовхаючись, випереджали мене на сходах, я засміялася: «Тихше! Хай вам абищо!» — й легко штурхнула кожного поміж ніжні плечі.

Господи! Як чудово, коли ввечері біля тебе товчуться діти!

Тато присвятив вільний час книжці.

— Ваш гість уже пішов? — обізвалася я. — Сподіваюся, він вас не потривожив?

— Ні. Радше порадував. Він уважний до свого дядька, як і колись.

— Це добре.

— Проте обережний та обачний, — сказав батько у відповідь на мою реакцію, щоб принизити Кару й закрити цю тему.

Іншого разу, гостра на язик, я б не забарилася з відповіддю. Але мені досі чулося тупотіння білого коня Кари. Одна думка про цю людину обдавала моє тіло морозом.

Навіть не уявляю, як ми потім опинилися в кімнаті зі стінними шафами. Орхан кинувсь мені на шию, Шевкет теж притулився. Хлопчаки заходились борюкатися, та так, що ми всі гуртом повалились на софу. Вони тішили мене, як цуценята; я поцілувала їх у голівки і притисла до грудей, навіть пиптиками відчуваючи, яка моя малеча тяжкенька.

— Фу…у…у…у, — сказала я, — у вас брудне волосся. Завтра підете з Хайріє до лазні.

— Я більше не хочу ходити до лазні з Хайріє, — запротестував Шевкет.

— А ти вже в нас такий дорослий, — відповіла я.

— Мамо, а чого ти вдягла цю гарну фіолетову сорочку? — спитав Шевкет.

Я пішла в іншу кімнату й змінила фіолетову сорочку на полинялу зелену, яку ношу щодня. Перевдягаючись, змерзла, проте тіло було гарячим, мов жар, і в моїх жилах закипала кров. Після дурощів із дітьми на моїх щоках зостався лише слід від рум'ян, але і його я старанно розтерла долонями.