Біла фортеця - Памук Орхан - Страница 19

Я й досі сподівався, що зможу залишити це осоружне місце та повернуся на батьківщину. Для цього було достатньо грабувати будинки тих, хто мешкає на острові, через залишені відчиненими двері чи димарі я пробирався всередину й робив свою справу. Найперше, що кров з носа треба було зробити, — це забути про Ходжу. Згадуючи всі свої незвичайні пригоди та живучи майбутніми розповідями, які повідаю у себе на батьківщині, я відчував докори сумління через те, що по-зрадницьки підступно залишив помирати людину, надзвичайно на мене схожу. По правді, я дуже сумував за Ходжею; не міг второпати, чи справді ми з Ходжею настільки схожі, чи, може, я собі так навигадував. Здається, за одинадцять років, проведених разом, я жодного разу надовго не затримував погляд на його обличчі. Мені навіть нестерпно хотілося повернутися до Стамбула, щоб востаннє поглянути на мертвого Ходжу. Я розраджував себе, запевняючи, що схожість між нами — це не більше, ніж плід моєї уяви, тому про це слід забути.

Добре, що я так і не зміг забути про нашу схожість. Адже одного дня переді мною постав Ходжа! Я відпочивав у садку, гріючися на сонці, — заплющив очі і поринув у мрії. Збагнувши, що чиясь тінь упала на мене, я розплющив очі, — він стовбичив біля мене і посміхався без тріумфу переможця на обличчі, він приязно посміхався так, ніби щиро мене любить. Я відчував себе надзвичайно спокійно, і це мене дивувало, хоча безпідставний спокій лякав мене. Здавалося, я вже змирився з думкою, що наша зустріч неминуча, ба навіть підсвідомо прагнув цього, тому почувався ледачим невільником, який ховав очі, визнаючи свою провину. Поки збирав речі, намагався розібратися з почуттями, Ходжа був незвично поблаживим, натомість я зненавидів себе. Він розрахувався за мої борги з рибалкою. Потім домовився з двома чоловіками, і на чотирьох веслах ми швидко дісталися нашої оселі ще до темряви. Я скучив за духом помешкання. Дзеркала на стіні не було.

Ранком Ходжа покликав мене і мовив: провина моя велика, адже я не просто втік, а й підступно залишив його помирати, гадаючи, що він підхопив чуму. Ходжа зізнався, що мав намір суворо мене покарати, та часи змінилися. Він розповів, як тиждень тому його, нарешті, покликав падишах, якого непокоїла чума, тому він звернувся до Ходжі з запитанням, коли закінчиться ця напасть, скільки життів вона ще забере і чи загрожує його життю страшна хвороба. Мій двійник страшенно занепокоївся і розгубився, тому обмежився загальними відповідями, попросив дати йому трохи часу, щоб звернутися до зірок. Прожогом він кинувся додому, розуміючи, що доля винагородила неабияким шансом. Ходжа сушив собі голову, та не міг визначитися з відповіддю, яка б одночасно і задовольнила падишаха, і спрямувала його інтереси у правильному руслі. Власне, тому Ходжа й вирішив повернути мене.

Він, виявляється, давно знав, що я на острові; після моєї втечі він заслаб, однак вже через три дні почав шукати мене й натрапив на мій слід, кинув трохи грошенят балакучому рибалці, і той повідомив, що відвіз мене на Хейбелі. Ходжа знав, що з острова мені немає куди йти, тому й не поспішав повернути мене додому. Я погодився, що зараз настав важливий момент у відновленні стосунків Ходжі з падишахом. Він щиро зізнався, що потребує моєї допомоги, моїх знань.

Ми відразу взялися до роботи. Ходжа дивував рішучістю людини, яка достеменно знає, чого вона хоче; мені подобалася така впевненість, риса, яку я вперше помітив у ньому. Ми знали, що вже завтра маємо бути у падишаха, тому не стали гаяти часу. Зійшлися ми на тому, що не варто багато вибовкувати, а ліпше обґрунтувати та аргументувати те, про що ведемо мову. Кмітливість Ходжевого розуму, яку я завжди шанував, швидко допомогла визначити наше гасло: «Пророцтво — це маскарад, який є дієвим засобом, щоб впливати на дурнів-шахраїв». Слухаючи мої пояснення та аргументи, Ходжа, здавалося, погоджувався з моїми переконаннями, що від чуми можна врятуватися, лише вдавшись до медичних заходів. Він, як і я, врешті, не заперечував, що біда не могла трапитися без волі Аллаха, проте, ми, смертні, маємо засукати рукава і діяти; це, в свою чергу, не кине й тіні на велич Аллаха. Хіба святий Омер не покликав Абу Убейде із Сирії до Медіни, щоб урятувати військо від чуми? Для того, щоб урятувати падишаха від чуми, Ходжа проситиме максимально уникати спілкування з іншими. Треба зізнатися, що нам навіть спадало на думку настрахати падишаха очевидною можливістю смерті, щоб переконати його у всій серйозності ситуації та змусити вдатися до необхідних заходів, однак, учинивши так, ми б ризикували. Поетичні описи смерті злякали б не лише падишаха. Існувало кляте, тупоголове оточення, яке кожну хвилину могло звинуватити Ходжу у безбожжі через такі сміливі закиди. Тому ми завдяки моїй обізнаності з літературою написали оповідання.

Найважливішим для Ходжі було зрозуміти, коли закінчиться нашестя чуми. Я інтуїтивно відчував, що нам слід аналізувати дані про померлих кожного дня, сказав це Ходжі, та він і вусом не повів, я наполягав, і він погодився звернутися до падишаха по допомогу.

Наступного ранку Ходжа попрямував до палацу, я ж у місто — лігвище чуми. Як і раніше, було моторошно вже від думки про цю хворобу, однак бажання хоча б трохи побачити світу запаморочувало голову. То був прохолодний літній день, коли з моря дме вітер. Скрізь мене оточували мерці, я ж думав про те, що ще ніколи життя не здавалося мені настільки принадним, як тепер. Заходив у дворики мечеті, щоб записати, скільки є трун, вештався районами міста, підраховуючи небіжчиків і роблячи порівняння. А відповісти у такій ситуації на питання, що є життя, радість, смуток, горе, людина, натовп, було нелегко. До того ж, я звертав увагу на дрібниці, мене цікавило буденне життя людей, які зі своїми близькими жили у великому домі, на їх гаразди чи безвихідь, яка переростає у байдужість.

Наближалася обідня година, як я опинився на протилежному березі протоки, у Галаті, сп'янілий від юрбиська небіжчиків; мені закортіло пройтись кав'ярнями, насмалитися цигарок та пообідати в ашеві,[33] і не тому, що був голодний, мене пойняла жага пізнати життя, випробувати його. Потім я довго блукав базарами, навідувався до крамниць. Шукав відповіді, а в голові роїлося безліч думок. Пізнього вечора, коли все оповила густа темрява, я, прийшовши додому, від утоми валився з ніг, але все ж вислухав Ходжу, який повернувся з палацу.

Усе йшло за планом — вигадане оповідання припало падишахові до душі. Йому стало лячно, що чума, як і нечистий, може перекинутися на людину, щоб заволодіти тілом; він наказав не пускати сторонніх до палацу, а вхід до нього був під пильним наглядом. Щойно Ходжа розпустив свого язика, аби відповісти, коли відступить чума, падишах зізнався, що перед його очима ожила картина, як крокує містом Азраїль і вже націлився на нього. Падишах злякався і схопив Ходжу за руку. Мій двійник не на жарт розхвилювався і, щоб заспокоїти падишаха, сказав, що то не Азраїль, а шайтан. І як було задумано, повідомив, що необхідно боротися з шайтаном. А щоб зрозуміти, коли чума полишить місто, потрібно прослідкувати, де вона вирує. Звичайно, оточення падишаха переконувало його, що зв'язуватися із чумою — робити виклик Аллахові, однак він уже й чути цього не хотів. Наостанок падишах запитав про своїх тварин: невже шайтан чуми прийде й до них — мавп, соколів, левів? Ходжа відразу відповів, що до людей чума приходить у людській подобі, а до тварин — як миша. Врешті, падишах наказав привезти п'ять сотень кішок з віддаленого міста, куди не сягнула чума, а Ходжі надати стільки людей, скільки той вимагав.

Дванадцять чоловіків, яких нам було виділено, ми розіслали в різні райони Стамбула, щоб вони підраховували кількість померлих та збирали інформацію про хворобу. На стіл ми перенесли схематичне зображення мапи Стамбула, яке я скопіював зі своїх книжок. Уночі, коли отримували нову інформацію про хворобу, з азартом та, певно що, з острахом переносили на мапу маршрут чумного шабашу, паралельно вигадуючи те, про що варто розповісти падишахові.