Біла фортеця - Памук Орхан - Страница 15

Мої слова лише підбурювали Ходжу. Він, ніби граючись, розповідав, як минулого дня був у школі й торкався мало не кожного з дітлахів, при цьому його руки вже простягалися до мене. Зважаючи на мій острах бодай ненароком торкнутися його, Ходжа наблизився і з неймовірною насолодою міцно мене обійняв. Я хотів кричати, та голос закляк у горлі, ніби я був уві сні. Ходжа ж з іронією, значення якої мені судилося зрозуміти не зразу, пообіцяв навчити мене відваги.

Розділ 6

Чума швидко розповсюджувалася, а я так і не збагнув, що мав на увазі Ходжа, коли говорив про сміливість перед хворобою. Треба зізнатися, що паніки, як у перші дні, вже не було, однак я все ж поводився досить розважливо. Набридло сидіти в чотирьох стінах, ніби немічний, дивитися на вулицю крізь вікно. Інколи я, як той навіжений від хмелю, вискакував надвір, щоб розвіятися, розглядав жінок, які скуповувалися на базарі, жвавих крамарів у крамницях, чоловіків, які, поховавши свою рідню, збиралися в кав'ярнях, і намагався забути про страшну хворобу. Можливо, мені б і вдалося звикнутися з хворобою, та Ходжа не давав мені спокою.

Приходячи ввечері, він протягував до мене руки, наголошуючи, що впродовж дня торкався сотні людей. Мене проймав жах, я навіть боявся поворухнутися. Напевне, я нагадував людину, що прокинулася від лоскоту скорпіона, що повзав по череву. Бридкі пальці Ходжі, не схожі на мої й холодні як лід, обмацували моє тіло, і в нього ще повертався язик запитувати при цьому: «Ну що, лячно?» Я не міг навіть поворухнутися. «Ти боїшся, і чого?» Іноді мені так хотілося луснути його по руці, штовхнути, та я стримувався, бо знав, що це лише більше його розгнівить. «Сказати, чому ти тремтиш? Ти боїшся, бо відчуваєш свою провину. Ти в кайданах гріха. Ти нажаханий, бо віриш мені більше, ніж я тобі».

Нарешті, Ходжа сказав, що нам треба сісти за стіл і щось написати. Саме зараз час писати: чому ми — це ми? Однак він і знову писав про інших, виставляючи їх дурнями. Чи не вперше з великою гордістю він показував мені свою писанину. Ходжа думав, що я буду соромитися написаних історій, я ж не міг стримати свого презирства і випалив, що він ставить себе в один ряд з невігласами та й помре він раніше за мене.

Лише зараз я зрозумів, що слово виявилося найдієвішою зброєю. Тому я почав нагадувати Ходжі, чого варті його праці за останні десять років; я пригадав йому, скільки зусиль та часу він витратив на написання космографії, зіпсував собі зір внаслідок довгих спостережень за небом, говорив я і про безсонні ночі, а далі й дні, проведені за книжками, я заводив його своїми нападами, казав, що це безглуздя — марнувати своє життя, якщо є можливість урятуватися від чуми. Звісно, мої слова, разом із сумнівами, які все ж зароджувалися у ньому, викликали й шквал агресії, він почав вигадувати покарання. Я знову відчував, що Ходжа, читаючи мої рукописи, проймається повагою до мене, хоча й боїться у цьому собі зізнатися.

Щоб забути свої неприємності, я вирішив записувати рожеві сни, які почав бачити не тільки вночі, а й удень під час післяобіднього відпочинку. Ці сни, у яких все було до ладу, я старанно переносив на папір, як тільки прокидався. Так, у лісі, що зразу за нашим помешканням, жили люди, вони знали всі таємниці, які ми впродовж довгих років намагалися пізнати, і коли нам ставало духу піти до тієї дрімучо-темної гущавини, то вдавалося з ними потоваришувати, або раптом у снах я бачив, що наші тіні не зникають навіть після заходу сонця. Люди, які ввижались мені уві сні, ніби виходили з віртуального світу й починали жити поміж нас: і ось я вже з батьком складаю якийсь металевий пристрій, що має полегшити нашу роботу…

Звісно, Ходжа збагнув, що ці сни — та диявольська пастка, яка затягне запоною всі його безсмертні знання, і все ж він не вгавав запитувати мене, хоча й усвідомлював, що з кожним новим запитанням втрачає упевненість у собі: що означають ці безглузді сни? Чи справді я бачу уві сні все те, про що веду мову. Відтак, ми з Ходжею почали тлумачити сни, до речі, пізніше до цієї практики вже з падишахом я повернуся знову. Це ж очевидно, пристрасть до оволодіння новими знаннями подібна до інфекційного захворювання, чуми наприклад, спалахує враз, і зупинити процес — марна праця. Спрогнозувати зі снів, що Ходжа захворіє на чуму, було дріб'язковою справою, але мені кортіло знати нічні марення двійника! Мої балачки він слухав скептично, однак не наважувався сперечатися, бо гординя його вже й так була підбита тим, що він наважувався на запитання, адресовані мені. Від мого пильного ока не вислизнула зацікавленість у його очах, коли я провадив свою оповідь. Я бачив, що порушив його удаваний спокій з часу, коли смертельним поступом увійшла чума до міста, звичайно, страх перед смертю від того не меншав, та мені ставало легше від усвідомлення, що я не один у своїх судомних помислах. Власне, я довгими вечорами сторицею сплачував за це своїми муками та втішався думкою, що боротьба моя не на марне: коли Ходжа протягував до мене руки, прагнучи обійняти, я нагадував йому, що помре він раніше за мене, як ті невігласи, що не остерігаються чуми, бо не відають про її небезпеку; нагадував йому, що він не закінчив писати свої трактати або читати опис моїх недавніх дивовижних снів.

Однак не мої слова переповнили чашу терпіння Ходжі, а зовсім інше. Якось до нас завітав батько одного з його учнів, який мешкав у нашому кварталі. Він виглядав збентеженим. Я ж, як лінивий кіт, сів у кутку кімнати і терпляче слухав їхню нудну балаканину ні про що. Нарешті гість мовив про те, заради чого прийшов: дочка його тітки залишилася вдовою після того, як її чоловік убився, коли падав з даху. Вже приходило чимало сватів, та він згадав про Ходжу, бо чув від сусідів, що Ходжа шукає наречену. Мій двійник відповів на його слова надзвичайно грубо й вигукнув, що навіть якщо він одружиться, то в жодному разі не з удовою. На це гість зауважив, що пророк Мухаммед одружився з Хатідже, і на заваді йому не стало те, що була вона літня вдова, вона стала його першою жінкою. Ходжа випалив, що він начувся про цю вдову-сусідку і вона не варта й нігтя святої Хатідже. На це наш гість з дивним носом образився й не забарився довести, що він не такий вже простак, отож, почав з пліток. Провадив, буцімто люди кажуть, а він, певна річ, не вірить, нібито в кварталі тільки й балачок, що Ходжа краде кіз, і люди обурені, що він стежить за зірками; лячно їм і від осоружного годинника з лінзами. Сусід не вгавав, мені він скоріш нагадував крамаря, товар якого ославили, бо без упину торочив, що їсть Ходжа, як гяури, за столом, замість того щоб сісти по-турецьки; купує книги за великі гроші, а потім викидає їх і топче сторінки, де згадується ім'я Пророка; годинами його погляд прикуто до зоряного неба, тому шайтан з ним, а вдень він лягає у ліжко, й очі його вирячені в брудну стелю; насолоду він має від молодих хлопчаків, а не від дівчат, а я є його братом-близнюком, який жере в піст; і либонь чуму наслав Аллах через нього, Ходжу.

Спровадивши гостя, Ходжа страшенно розлютився. Мені здалося, що терпець йому урвався, як і спокій, який він швидше демонстрував, щоб показати свою солідарність із усіма жителями міста, у якому вирувала чума. Останньою краплиною стали мої слова, до речі, сказані абсолютно щиро, про те, що чуми не остерігаються лише такі телепні, як наш сусід. Ходжа був трохи спантеличений, хоча й зауважив, що він також не боїться чуми. Дивно, але ці слова його здалися мені щирими. Ходжа виглядав як навіжений, не знав, куди приткнути руки, і знову почав свою, трохи призабуту останнім часом, пісню про дурнів. Коли стемніло, він запалив свічку й велів сісти за стіл, що стояв посеред кімнати. Настав час писати.

Ми сиділи за столом навпроти одне одного, як два неодружені парубки, що захопилися ворожбою, щоб скоротати довгі зимові вечори, та щось писали, креслили на аркушах. Напевне, ми виглядали смішно! Вранці, коли я прочитав писульки Ходжі, написане здалося мені сміхотворним. Наслідуючи мене, він теж описав сон, одначе було зрозуміло, що то лише вигадки, і насправді йому нічого не наснилося. Ми виявилися братами. Звісно, Ходжа був за старшого, а я мав підкорятися йому і слухати настанови. Наступного ранку за сніданком він запитав, що я думаю щодо пліток про братерський зв'язок між нами. Це питання мене тішило. Однак я уникнув відповіді. Через два дні Ходжа розбудив мене вночі і схвильовано розповів, що бачив те, про що написав. Можливо, й справді було так, та я не надав тому значення. Ввечері він зізнався, що боїться померти від чуми.