У пастці - Френсис Дик - Страница 46

Я позіхнув.

— Про Гадсона?

— А про кого ж іще? Я не засну, доки ти нам не розповіси.

— Ну… Я шукав його або іншого подібного типа, перш ніж навіть зустрівся з ним.

— Але чому?:

— У зв'язку з вином, — пояснив я. — У зв'язку з вином, викраденим з Дональдового льоху. Той, хто вкрав його, не тільки знав про те, що воно там, як спуститися сходами, за непомітними дверима, зробленими у вигляді шафи… я сам кілька разів зупинявся у тому домі й ніколи не здогадувався про існування льоху… а згідно з Дональдом виходило так, що злодії мусили приїхати, наготувавши ще й відповідні ящики, щоб спакувати вино. Вино звичайно пакується по дванадцять пляшок у ящик., а в Дональда вкрали біля двох тисяч пляшок. З такою кількістю треба було добряче помарудитись. І часу це відібрало багато, а для зломщиків гаяти час — це ризик. А ще — це було особливе вино. Невеличкий маєток, як сказав Дональд. Це те вино, яке продають і купують як нерухомість, а коли його взагалі хтось і п'є, то коштує воно тижневу зарплатню за пляшку. І на додачу до всього це був такий ґатунок вина, що, перш ніж взагалі братися до крадіжки, треба мати професіонала, аби знати, як його зберігати і як продавати… а що Дональд займався саме вином і метою поїздки до Австралії було вино, то я відразу взявся шукати когось, хто знав Дональда, знав, що він купив Маннінгза, розумівся на доброму вині та на торгівлі ним. І тут — прошу, маєте — Гадсон Тейлор, достеменно така людина. Проте мені здалося, що це все надто просто… бо на вигляд він був не такий, як треба.

— М'який та приязний, — похитала головою Сера.

— І заможний, — додав Джік.

— Либонь — грошеголік, — сказав я, відгортаючи ковдру і з тугою позираючи на прохолодну білу постіль..

— Хто-хто?

— Грошеголік. Я сам придумав це слово на означення того, хто любить гроші так, як алкоголік спиртне.

— Таких у світі донесхочу, — сказав Джік сміючись.

Я заперечливо похитав головою:

— У світі донесхочу пияків, а алкоголіки — це одержимі. І грошеголіки — одержимі. Їм ніколи не досить. Вони не можуть вдовольнитись. Скільки б вони не мали, вони однаково хочуть іще. Я маю на увазі не тих пересічних заробітчан, котрі збивають собі маєток, а справжніх шаленців. Гроші, гроші, гроші. Як наркотик. Грошеголіки підуть на все, щоб дістати гроші… Викрадення людини, вбивство, крадіж файлів ЕОМ, пограбування банків, — та вони власних бабусь продадуть… Усе що завгодно.

Я сидів на ліжку з піднятим» ногами, бо почував себе кепсько. Боліли численні садна, горіли численні порізи. Гадаю, в Джіка теж. То були підступні каменюки.

— Грошеголізм, — сказав Джік, промовляючи, ніби лектор до ледь видних у тьмяному світлі студентів, — це поширена інфекційна хвороба, котру розпізнає кожний, хто відчував колись ненасить до грошей, тобто всі.

— Продовжуй про Гадсона, — сказала Сера.

— Гадсон мав організаторські здібності… Коли я прибув сюди, я не припускав, що організація така розгалужена, але достеменно знав, що за всім цим стоїть організатор, — розумієте, що я маю на увазі? Це було задумано, як міжконтинентальну операцію. Треба було знати, як і що робити. Технологія.

Джік зірвав накривку на банці з пивом і скривився від болю, простягаючи мені напій.

— Але він переконав мене, що я помилився щодо нього, — сказав я, п'ючи пиво з трикутного отвору. — Бо він був надто обережний. Він удавав, ніби йому треба пошукати в записах назву галереї, де Дональд придбав картину. Звичайно, він ставився до мене не як до потенційно небезпечної людини, а як до Дональдового кузена. Доки не перемовився тоді з Уексфордом біля газону.

— Пригадую, — сказала Сера. — Ти ще сказав тоді, що це все міняє.

— Угу… Я сподівався, що вія лише повідомив Уексфордові, що я кузен Дональда, але ж, зрозуміло, Уексфорд своєю чергою сказав йому, що я спіткав Гріна у руїнах садиби Мейзі в Сассексі, а тоді раптом опинився у галереї і роздивлявся оригінал спаленої картини Мейзі.

— Боже всемогутній, — сказав Джік. — Не диво, що нам довелось їхати аж до Аліс Спрінгз.

— Авжеж, тільки до того часу я не думав, що шукаю саме Гадсона. Я виглядав людину брутальної вдачі, яка через підвладних передавала свою жорстокість. Гадсон на такого не виглядав і не робив ніяких брутальних вчинків, — я помовчав. — Єдина дрібна тріщина виявилася тоді, коли він ущент програв ставку на скачках. Він з такою силою вхопив бінокль, що аж кісточки побіліли. Але ж не можна вважати людину затятим зловмисником лише на тій підставі, що їй програш завдає прикрощів.

— Джік усміхнувся.

— Я згоден з таким визначенням.

— І тим більше, чим складніші обставини, — докинула Сера.

— Я думав про це у госпіталі в Аліс Спрінгз… Оті здоровані не мали досить часу на дорогу з Мельбурна до Аліс у проміжку між тим, як ми придбали картину Ренбо, та моїм падінням з балкона; проте вони мали час, аби прибути з Аделаїди: база Гадсона ташувалась в Аделаїді… але й це все надто хисткі докази.

— Почнімо з того, що вони вже могли перебувати в Аліс, — логічно зауважив Джік.

— Могли, але навіщо? — позіхнув я. — Потім увечері, коли розігрувався Кубок, ти сказав, що Гадсон розпитував тебе про мене… а я подумав: звідки він тебе знає?

— Слухай, — сказала Сера, — я тоді теж подумала, тільки мені здалось, що це не так важливо. Адже ми бачили його з вершини трибуни, то цілком імовірно, що й він десь бачив тебе з нами.

— Вас знав хлопець, — сказав я. — А він був на перегонах, бо разом з Гріном вистежив вас до «Гілтона». Оце ж хлопець і показав вас Грінові.

— А Грін — Уексфордові, Уексфорд — Гадсонові? — запитав Джік.

— Дуже можливо.

— А на той час, — провадив Джік, — вони вже всі усвідомили, що їм конче треба тебе вгамувати і що був у них такий шанс, але вони схибили… Хотів би я послухати, що сталося, коли вони довідалися про пограбування галереї. — Він захихотів, перехиляючи банку з пивом, щоб допити останні краплі.

— Наступного ранку, — сказав я, — до «Гілтона» посланець приніс листа від Гадсона. Яким побитом він дізнався, що ми там?

Вони обоє дивилися на мене.

— Мабуть, Грін сказав їм, — припустив Джік. — У кожному разі — не ми. Ми нікому про це не казали. Ми стежили за цим з особливою увагою.

— Від мене теж ніхто не довідався, — сказав я. — У листі пропонувалося відвідати винарню. Ну… якби не мої сумніви, то я поїхав би. Він був, другом Дональда… а винарня — це цікаво. З його погляду, в кожному разі, варто було спробувати.

— Боже!

— Увечері після Кубка ми зупинились у мотелі біля Бокс Гіл, я зателефонував до британської поліції і переговорив з чоловіком, який веде справу Дональда, з інспектором Фростом. Я попросив його поставити Дональдові кілька запитань… а цього ранку під Веллінгтоном я одержав відповіді.

— Здається, ніби сьогоднішній ранок був кілька світлових років тому.

— Угу…

— Які ж то запитання та які відповіді? — поцікавився Джік.

— Питання були такі: чи Дональд розповів усе Гадсонові про вино у льосі, чи Дональд сказав Уексфордові про вино у льосі, чи це Гадсон запропонував Дональдові піти разом з Регіною поглянути на Маннінгза у Художньому центрі. Відповіді: «Авжеж, звичайно», «Ні, де ж пак?» і «Так».

Вони мовчки обміркували почуте. Джік укинув монету до роздавача у кімнатному рефрижераторі й дістав ще одну банку фостерзького.

— І що далі? — запитала Сера.

— Ну, мельбурнзька поліція сказала, що це все надто бездоказово, але якби вдалося напевно пов'язати Гадсона з галереєю, то вони повірили б у це. Отже, вони принадили Гадсона до картин і всього того, що ми вкрали у галереї, і він справді явився по ці речі.— Як? Як вони принадили?

— Вони дали змогу Уексфордові випадково підслухати уривки підробної інформації з кількох готелів про дивні речі, які зберігаються у їхніх камерах схову, аж до картину «Гілтоні». Потім, уже після нашого прибуття, дали йому змогу скористатися телефоном, коли, на його думку, ніхто не підслуховував, і він подзвонив до Гадсона, в будинок, де той зупинявся під час перегонів, і переповів йому. Тоді Гадсон сам склав від мого імені листа до «Гілтона» і гайнув по ці звинувальні докази.