У пастці - Френсис Дик - Страница 32

Авжеж, найкраще було б, якби ми після всього змогли відчинити справжні двері, але обстеження довело, що це неможливо. Двері були замкнені на два надійні замки, а ключів у нас не було.

— Східці з того боку, — сказав я.

— Веди.

Ми пройшли по плюшевому зеленому килиму, і далі — східцями, що цікавили нас. Аж ось і щит з електровимикачами: ми увімкнули тільки освітлення підвалу, а горішнього освітлення не чіпали.

Тепер доведеться потремтіти, — подумав я. Досить якомусь поліцейському пройтися вулицею і поцікавитися, чому машина стоїть у недозволеному місці, — і шлях Касаветзові й Тоддові за грати відкритий.

«… коні виходять на старт. Квадрат попереду, він нервує й не слухається Теда Нестера…»

Ми зійшли східцями донизу. Я завернув до контори, а Джік поспішив коридором.

— Мерщій назад, — занепокоївся я. — Якщо сталева брамка закриється…

— Заспокойся, — сказав Джік. — Ти вже попереджав. — Він зупинився неподалік від порога найдальшої кімнати. Стояв мовчки й дивився. А тоді швидко повернувся до мене.

— Все гаразд. Усі Маннінгзи там. Три штуки. І ще одна річ, вона вразить тебе. Ходи-но подивись, доки я відчиню ці двері.

«…іде кентером на старт, напруження на трибунах зростає…»

Розуміючи необхідність цього, я бігцем проскочив по проходу, не досягаючи того місця, де могли вже бути електронні сенсори, покликані зачинити брамку і ввімкнути сигналізацію, і зазирнув у кімнату з Маннінгзами. Як і раніше, там висіли вже три його картини. Але далі в їхньому ряду висіло те, що, як сказав Джік, вразить мене. Гнідко — з піднесеною головою, дослухається. На тлі розкішної садиби. Картина Раула Мілле, що ми бачили в Аліс.

Я повернувся до Джіка, який встиг молотком і зубилом вибити замок у дверях конторки.

— Що це? — запитав він. — Оригінал чи копія?

— Важко сказати з такої відстані. Схоже на первотвір,

Він похитав головою. Ми увійшли до конторки й взялися до роботи.

«… Дербі та Певняк у цю мить виходять на старт, учасники проходять по колу, перевіряючи попруги…»

Я поставив приймач на стіл Уексфорда, де він стояв, як пісковий годинник, відлічуючи хвилини за кількістю піску, що висипався.

Практичний Джік звернув увагу на шухляди письмового столу, але вони стояли непозамикувані. А от один ряд картотечної шафки не відчинявся. Цьому вдалося зарадити завдяки Джіковій силі та знанню технології.

Ідучи за Джіком, я переглянув уміст шухляд. Нічого, крім каталогів і канцприладдя.

У зломаній картотечній шафці — золота копальня.

Ні, спочатку я цього не збагнув. Начебто звичайні течки з пересічними заголовками, та й годі.

«… невимушеною ходою виходить на старт і є першим фаворитом на здобуття призу в сто десять тисяч доларів…»

У конторі було таки чимало картин у рамах: деякі — на стінах, але більшість стояли рядком на підлозі. Джік став квапливо їх переглядати, як переглядають на полиці альбом з платівками.

«… помічники починають розводити учасників по місцях, я бачу, як басує Виноградник…»

Половина течок у горішній з двох шухлядок, здавалося, мала різний стосунок до страхування. Листи, страхові поліси й цінні папери. Я навіть не знав, на що сподіваюсь, і це ускладнювало справу.

— Боже всемогутній, — вигукнув Джік.

— Що там таке?

— Поглянь на це.

«… понад сто тисяч глядачів зібралося сьогодні, аби стати свідками, як двадцять три спортсмени вестимуть боротьбу на дистанції в три тисячі двісті метрів…»

Джік дійшов до кінця ряду і розглядав першу з трьох нещільно скручених дротом картин. Я зазирнув йому через плече. Полотно аж волало, що це Маннінгз. Великими й чіткими літерами у правому нижньому ріжку було виведено «Альфред Маннінгз». Полотно зображувало жокеїв з чотирма кіньми, що йшли кентером по треку: фарба ще не просохла.

— А на інших що? — спитав я.

Джік відірвав дротину. Решта дві — такі самісінькі.

— Боже милостивий, — сказав Джік із трепетом.

«… Виноградник несе лише п'ятдесят один кілограм, у нього зручна передбар'єрна позиція, отже, цілком можливо…»

— Продовжуй огляд, — сказав я і повернувся до картотеки.

Прізвища. Дати. Адреси. Я нетерпляче похитав головою. Нам потрібне щось вагоміше, ніж просто копії Маннінгза, а я нічого не міг відшукати.

— Боже! — вигукнув Джік.

Він зазирав до великої пласкої папки два на три, в яких у галереях зберігаються гравюри.

«… усі чекають тепер тільки на Дербі…»

Ця папка стояла між столом і стіною. Джік був як громом уражений.

Чужоземні покупці. Мої очі ковзнули по заголовку й зупинились на ньому знов. Чужоземні покупці. Відкрив течку. Списки людей, упорядковані за країнами. Цілі сторінки. Прізвища та адреси.

Великобританія.

Довгий список. Не за абеткою. Обмаль часу, щоб прочитати все докладно.

Чимало прізвищ викреслено.

«… Рушили! Це той момент, на який ви всі чекали, а попереду — Спеціальний Приз…»

— Поглянь на це, — сказав Джік.

Дональд Стюарт. «Дональд Стюарт» — викреслено. Шропшір, Великобританія. Викреслено.

Мені аж дух перехопило.

«… уперше вони проходять трибуни в такому порядку: Спеціальний Приз, Квадрат, Новинар, Дербі, Диво-жучок, Виноградник…»

— Поглянь на це, — не вгавав Джік.

— Бери його, — сказав я. — У нас менше, як три хвилини до кінця перегонів, і тоді Мельбурн повернеться до життя.

— Але…

— Бери, — сказав я. — І оті три копії.

«… Перед веде Спеціальний Приз, другим — відразу за ним Новинар, потім Диво-жучок…»

Я засунув картотечну шухляду на місце.

— Цю картотеку теж поклади у папку для гравюр, і ходім.

Я взяв приймач та інструмент Джіка, а йому вистачило мороки з трьома розв'язаними картинами та великою папкою для гравюр.

«… по найдальшому від нас колу біля річки Марібірнонг досі попереду Спеціальний Приз, а на друге місце виходить Виноградник…»

Ми піднялися східцями. Вимкнули світло. Вийшли нагору де вже видно було машину.

Вона стояла собі тихенько там, де ми її залишили, ніхто її не чіпав. Поліцейського нема. Скрізь усі слухають репортаж.

Джік стиха сипав чортами.

«… на останньому повороті Спеціальний Приз відстає, і тепер Дербі та Новинар…»

Ми прямували залою галереї.

Збуджений голос коментатора перекрикував репетування юрби.

«… Виноградник виходить на пряму третім з Диво-жучком, по ближньому до трибун колу дуже швидко виходить Хомут…»

На вулиці — ніде ані лялечки. Я перший проліз у дірку в склі і з великою полегкістю опинився із зовнішнього боку вулика. Джік виніс награбований мед і поклав його до багажника. Туди ж він сховав інструмент, який я йому передав.

— Все?

Я похитав головою, відчуваючи, що у роті мені пересохло. Ми спокійно сіли в машину. Коментаторові доводилось кричати, щоб його було чути.

«… перший фінішує Хомут, на корпус від нього відстав Диво-жучок, Новинар третій, потім Дербі, потім Виноградник…»

Під радісні вигуки глядачів Джік завів машину і рушив з місця.

«… Здається, це рекордний час. Прислухайтесь До цих радісних вигуків. Іще раз повторюю результат. Результат Мельбурнзького Кубка. За порядком призерів… перший — Хомут, що належить містерові Роберту Хамі… другий — Диво-жучок…»

— Ху-у-х, — сказав Джік: борода самовдоволено стирчить, а він широко усміхається, оголюючи ясна. — Непогано попрацювали. Ми могли б найнятися, якщо комусь треба викрасти документи у якихось політиків. — Він голосно розреготався.

— На цьому полі велика конкуренція, — сказав я, і собі широко всміхаючись.

У нас обох був ейфоричний настрій, як у тих, кому пощастило уникнути небезпеки.

— Не хвилюйся, — сказав я. — У нас іще все попереду.

Він під'їхав до «Гілтона»; поставив машину на стоянку й заніс теку та картини до мого номера. Він рухався хутко, зграбно й ощадливо, витрачаючи мінімум часу, щоб швидке повернутися до Сери на іподром і вдавати, ніби він весь час там був.

— Ми повернемося якнайшвидше, — пообіцяв він, помахавши рукою.