У пастці - Френсис Дик - Страница 13

Якихось два тижні тому я залишив його й поїхав до Йоркшіру. За цей час він схуд принаймні фунтів на чотирнадцять і постарів на десять років. Шкіра подекуди наче аж посиніла, повипиналися вилиці, і навіть волосся припорошило сивиною.

Тінь давнього Дональда робила над собою очевидне зусилля, щоб зустріти нас із належною чемністю.

— Заходьте, — запросив він. — Я тепер живу в їдальні. Та й ви, може, чогось вип'єте.

— Це було б чудово, любий, — сказала Мейзі.

Дональд глянув на неї побляклим зором і побачив те саме, що і я: тілисту доброзичливу даму з. гладеньким волоссям і дорогим убранням, її чепурний вигляд був десь на самій межі між вульгарністю та вишуканістю… Може, вишуканості було трохи більше.

Він подав мені знак рукою розлити напої, ніби йому це понад силу, і запросив Мейзі сісти. В їдальні впадала в очі перестановка: сюди перенесено широкий килим, усі крісла з солярію і кілька столиків зі спалень. Ми всі троє вмостились біля одного з цих столиків, бо мені треба було ставити запитання, і я хотів записати відповіді на них. Кузен байдужим оком стежив, як я дістаю нотатник і кулькову самописку.

— Доне, — звернувся я, — послухай, що розкаже Мейзі.

— Гаразд.

Мейзі цього разу була маломовна. Коли вона почала розповідати про купівлю Маннінгза в Австралії, Дональд ледь підвів голову: у нього пробудилась увага, і він переводив погляд з неї на мене. Мейзі закінчила, і на мить запанувала тиша.

— Отже, — сказав я нарешті, — обоє ви їздили до Австралії, обоє придбали Маннінгза, а невдовзі після повернення ваші домівки пограбовано.

— Дивовижний збіг, — сказав Дональд. Але він мав на увазі тільки збіг і нічого більше. — І ви приїхали з такої далечини, щоб лише про це мені розповісти?

— Я хотів поглянути, як ти поживаєш.

— О! Зі мною все гаразд. Дуже мило з твого боку, Чарлзе, — все гаразд.

Навіть Мейзі, яка досі його не знала, бачила, що не все гаразд.

— Де ти купував свою картину, Доне? Я маю на увазі адресу.

— Здається… у Мельбурні. В готелі «Гілтон». Навпроти крокетного майданчика.

Я засумнівався. Хоча в готелях справді дуже часто продаються картини місцевих малярів, Маннінгз там рідкість.

— Нас там зустрів хлопець, — додав Дон. — Заніс картину в номер. З галереї, де ми побачили її вперше.

— Якої галереї?

Він трохи напружив пам'ять, пригадуючи:

— Щось на зразок Галереї красних мистецтв.

— Може, назва лишилася на корінці від чека абощо?

Він похитав головою.

— Фірма продажу вина, з якою я мав діло, заплатила за мене, і, повернувшись додому, я переслав чек до їхньої контори у Великобританії.

— Яка саме фірма?

— «Монга Уайнярдз Пропраєтері Лімітід» з представництвами в Аделаїді та Мельбурні.

Я все це занотував.

— А що було на картині? Ти не міг би її описати?

У Дона був стомлений вигляд.

— Тема звичайнісінька — «Вихід на старт». Типовий Маннінгз.

— Моя картина така сама, — промовила здивована Мейзі. — Гарний довгий ряд жокеїв у формі на тлі притемненого неба.

— На моїй було тільки троє коней, — сказав Дональд.

— На найбільшому, можна сказати навіть, на найближчому жокеї на моїй картині була пурпурова сорочка й зелена жокейка, — пояснила Мейзі, — і, може, ви подумаєте, що я дурна, але це одна з причин, чому я її купила, бо коли ми, з Арчі розмірковували, що непогано було б купити коня й брати участь у перегонах в ролі власників, то вирішили вибрати пурпур і зелену жокейку за нашу форму… звичайно, якби такого сполучення ще ні в кого не було.

— Доне! — звернувся я до нього.

— М-м? О… троє гнідих ідуть кентером перед забігом… у профіль… один спереду, двоє позаду — трохи накладаються один на одного. На жокеях яскрава форма. Точно не пригадую. Біла огорожа іподрому й багато сліпучого неба.

— Який розмір?

Він трохи насупився.

— Не дуже великий. Внутрішньорамний розмір: двадцять чотири дюйми на вісімнадцять.

— А ваша, Мейзі?

— Здається, трохи менша, любий.

— Послухай, — сказав Дональд. — Куди ти гнеш?

— Хочу впевнитися, що збігів більше нема.

Він дивився на мене, але очі його не виражали ніякого певного почуття.

— Коли ми їхали сюди, — сказав я, — Мейзі переповіла мені все (майже, все), що стосується купівлі картини. Чи не міг би й ти розповісти, як купив свою? Може, ти, наприклад, спеціально розшукував Маннінгза?

Дональд провів стомленою рукою по обличчі, відверто не бажаючи завдавати собі клопоту й відповідати.

— Будь ласка, Доне, — попросив я.

— Ох… — Довге зітхання. — Ні, у мене не було взагалі ніяких намірів купувати будь-що. Ми просто завітали до Мельбурнзької художньої галереї. Ходили по залах і підійшли до Маннінгза, який там висів… Стояли й дивились на картину і розмовились із жінкою, що опинилась поруч, — як це буває в художніх галереях. Вона сказала, що неподалік, у маленькій комерційній галереї, продається інший Маннінгз, що його варто подивитись навіть просто так, не купуючи. У нас був вільний час, і ми пішли.

Мейзі аж рота роззявила.

— Але ж, любий, — сказала вона оговтуючись, — з нами — зі мною і моєю невісткою — все було так самісінько, хоч і не в Мельбурні, а в Сіднейській художній галереї. У них там висить чарівна картина: «Перед бурею»; ми стояли собі й милувались, аж цей чоловік якось так підійшов до нас і приєднався до…

Раптом я помітив, що Дональд уже геть зовсім виснажений — як це буває з хворою людиною, на яку напосідають здорові відвідувачі.

— Слухай-но… Чарлзе… сподіваюсь, ти не підеш з усім цим до поліції? Бо я… я не знаю… чи зможу витримати… всі ці… запитання.

— Ні, не піду, — відповів я.

— В такому разі… яке це має значення?

Мейзі допила джин з тоніком і була тепер трохи занадто розпромінена.

— Як пройти до туалету, любий? — запитала вона і зникла у передпокої.

Дональд промовив кволо:

— Я не можу зосередитись… Даруй, Чарлзе, але я нічого не зможу робити… доки в них залишатиметься Регіна… непохована… як на складі…

Час не приглушував агонії, а навпаки, підтримував її, ніби перебування Регіни у секції спеціального рефрижератора зупинило жалобний ритуал на мертвій точці. Мені сказали, що тіла вбитих людей можуть зберігатись у такий спосіб півроку, а то й більше, якщо справу не закрито. Сумніваюсь, що Дональд протягне стільки.

Він раптом підвівся й вийшов через двері до холу. Я пішов слідом за ним. Він перейшов хол, відчинив двері до вітальні й переступив поріг.

Повагавшись, я увійшов за ним.

У вітальні й досі були тільки обтягнені меблевим ситцем софи, та стільці, рівненьким рядком поставлені попід стінами. Підлога, де лежала Регіна, була чиста й натерта. Повітря холодне.

Дональд стояв перед порожнім каміном і дивився на портрет Регіни моєї роботи, — він стояв на полиці.

— Здебільшого я сиджу тут, з нею, — сказав він. — Я можу зносити тільки це місце.

Він підійшов до одного з фотелів і сів, просто навпроти портрета.

— Чарлзе, ви з Мейзі не образитесь, якщо я вас не проводжатиму? — запитав він. — Я справді страх стомився.

— Нами не клопочись, потурбуйся про себе.

Шкода мови. Видно було, що про себе він не потурбується.

— Зі мною все гаразд, — відповів він. — Цілком гаразд. Не турбуйся.

Біля дверей я озирнувся. Він сидів незворушно і дивився на Регіну. Не знаю, краще було б чи гірше, якби я не намалював її.

По дорозі назад Мейзі мовчала з добру годину, а це вже рекорд.

Після Дональда ми спочатку заїхали до однієї сусідки, яка ще раніше запропонувала йому в себе притулок, бо саме тепер, як ніколи, кузен потребував допомоги.

Місіс Сусідка вислухала все зі співчуттям, але похитала головою.

— Авжеж, я розумію, що йому потрібне товариство, треба відірватись від дому, але він на це не погодиться. Я пробувала кілька разів. Заходила. Крім мене — ще багато сусідів. А він знай править, що з ним усе гаразд. Дональд нікому не дозволить допомагати собі.