Замкнена кімната - Шеваль Май - Страница 46

Але найважливіша загадка — людина, що якимось способом у квітні або на початку травня примудрилась застрілити Сверда, хоч той сидів, немов у фортеці, у своїй замкненій зсередини кімнаті.

А може, всі ці троє невідомих — насправді одна особа? Вкладник, небіж, убивця?

Так, над цим питанням доведеться добре помізкувати.

Мартін Бек відставив чашку і глянув на годинник. Час пролетів швидко. Вже пів на десяту. І вже пізно кудись іти.

Та й куди можна піти?

Мартін Бек наставив платівку Баха і ввімкнув програвач.

Потім ліг у ліжко.

Він думав далі. Коли поминути всі прогалини й знаки запитання, можна скласти версію з того, що вже було відоме. Небіж, вкладник і вбивця — та сама особа. Сверд був дрібним шантажистом і протягом шести років змушував ту особу платити йому по сімсот п'ятдесят крон на місяць. Але через свою хворобливу скупість не витрачав тих грошей, а його жертва платила рік у рік, поки їй не урвався терпець.

Мартінові Беку не важко було уявити собі Сверда в ролі шантажиста. Але шантажист повинен мати козирі проти того, в кого він вимагав гроші.

У квартирі Сверда нічого такого не знайдено.

Звичайно, для своїх таємниць він міг мати абонементську скриньку в банку. Якщо мав, то поліція скоро знатиме про це.

У кожному разі шантажист повинен був мати якісь відомості.

А де міг здобути такі відомості робітник складу?

Там, де він працював.

Або там, де мешкав.

Крім цих двох місць, Сверд, здається, більше ніде не. бував.

Тільки вдома й на роботі.

Проте в червні тисяча дев'ятсот шістдесят шостого року Сверд кинув роботу, а за два місяці до цього на його чековий рахунок надійшов перший внесок.

Отже, те, чим він міг, шантажувати, сталося більше як шість років тому. А що. Сверд робив після цього?

Платівка все ще крутилася, коли Мартін Бек прокинувсь. Якщо йому й снився сон, то він його не запам'ятав.

Була середа, і він чітко собі уявив, із чого має початися його робочий день.

Із прогулянки.

Ні, не до метро. В кабінет на Вестберзі йому не хотілося, і він вважав, що має вагому причину не йти туди сьогодні.

Замість цього він надумав прогулятися по набережних — спершу по Шепсбрун, потім перейти міст і звернути на схід уздовж Стадсгорден.

Він завжди дуже любив цю частину Стокгольма. А надто як був малий, коли біля пристаней стояли зі своїми вантажами кораблі з далеких країв. Тепер рідко побачиш справжній океанський корабель, їхній час минув, натомість з'явилися пороми для охочих випити з Аландських островів. Кепська заміна. І вимирає стара гвардія докерів та моряків, що були свого часу найважливішою часткою порту.

Сам Мартін Бек сьогодні почувався краще. Хоч би тому, що йому подобалася прогулянка. Він ішов швидко, цілеспрямовано і думав про своє.

Вперті чутки про підвищення непокоїли його дужче, ніж досі. До тієї прикрої необачності, якої він допустився п'ятнадцять місяців тому, Мартін Бек найбільше боявся посади, яка б прикувала його до письмового столу. Він завжди волів працювати поза кабінетом або принаймні мати змогу приходити й виходити, коли схочеш.

Думка про великий кабінет — довгий стіл, дві картини на стінах, обидві оригінали, обертове крісло, м'які фотелі для відвідувачів, фабричний килим, особистий секретар — ця думка тепер лякала його куди. більше, ніж тиждень тому. Не тому, що він повірив у ті чутки, а тому, що перестав бути байдужим до наслідків. Може, все-таки не однаково, як складеться його подальше життя.

Півгодини швидкої ходи, і він уже на місці.

Склад був старий, певне, його мали розвалити, він не годився для контейнерних вантажів і взагалі не відповідав сучасним вимогам.

Робота в ньому не кипіла. Будка для завідувача складу була порожня, шибки, крізь які він колись наглядав за своїми підлеглими, запорошені, одна навіть розбита, Календар на стіні — дворічної давності.

Поряд із невеликою купою штучних вантажів стояв електронавантажувач, а за ним Мартін Бек помітив двох чоловіків — один був у жовтогарячому комбінезоні, а другий — у сірому халаті.

Вони сиділи на пластмасових каністрах, а між ними стояв перевернений ящик. Один із робітників був зовсім молодий, а другий на вигляд. мав років сімдесят, хоч навряд чи справді був такий старий. Молодий читав учорашню газету й курив цигарку, а його товариш просто сидів.

Робітники байдуже глянули на Мартіна Бека, проте молодий усе-таки виплюнув з рота цигарку й погасив її підбором.

— Курити на складі, — похитав головою старий. — Знаєш, що тобі за це було б…

— … колись, — байдуже докінчив за нього молодий. — Але ті часи давно вже минули, чи ти й досі не втямиш цього, старе одоробло?

Він обернувся до Мартіна Бека й сказав неприязно:

— А вам чого тут треба? Стороннім вхід заборонений. Он написано на дверях. Чи ви не вмієте читати?

Мартін Бек витяг посвідчення й показав його.

— Лягавий, — скривився молодий.

Старий нічого не сказав, але опустив очі й відхаркався, ніби хотів плюнути.

— Ви тут давно працюєте?

— Сім днів, — відповів молодий. — А завтра кінчаю. Краще знов повернусь на товарну станцію. А вам яке діло?

Мартін Бек промовчав, і хлопець повів далі:

— Тут скоро все стане. А от дід пам'ятає ту пору, коли в цій проклятій халабуді гнуло спину двадцять п'ять чоловік і їх підганяли два наглядачі. Він мені про це двісті разів розповідав за цей тиждень, правда, діду?

— То він, мабуть, пам'ятає вантажника на прізвище Сверд. Карл Едвін Сверд.

Старий підвів на Мартіна Бека тьмяні очі.

— А що сталося? Я нічого не знаю.

Все зрозуміло. Із контори вже повідомили, що поліція шукає когось, хто пам'ятає Сверда.

— Сверд помер і похований.

— Он як, помер… Тоді я його пам'ятаю.

— Не варнякай, діду, — сказав молодий. — Коли Югансон питав тебе недавно, ти нічого не пам'ятав. Ти зовсім здурів.

Видно, він вирішив, що Мартіна Бека можна не боятися, бо спокійно закурив нову цигарку й повів далі:

— Старий геть здитинів. Другого тижня його звільняють, а з нового року він буде вже отримувати пенсію, коли доживе до того часу.

— З моїм глуздом усе гаразд, — ображено сказав старий. — Кого-кого, а Калле Сверда я добре пам'ятаю. Але мені не сказали, що він помер.

Мартін Бек слухав мовчки.

— З того світу ніякий біс тебе не дістане, — по-філософському докінчив старий.

Хлопець підвівся, взяв каністру й пішов до виходу.

— Хоч би та бісова машина вже приїхала, — буркнув він. — Щоб швидше вшитися з цієї дідорні.

Він примостився з каністрою на осонні.

— Що за людина був Калле Сверд? — спитав Мартін Бек.

Старий похитав головою, знов відхаркався і цього разу плюнув, мало не влучивши в черевик Мартіна Бека.

— Що за людина? Це все, що ви хочете знати?

— Так:

— А він справді помер?

— Помер.

— Тоді я скажу вам, що Калле Сверд був найгірше стерво в цій плюгавій державі, принаймні я гіршого ні бачив.

— В якому розумінні?

Старий засміявся деренчливим сміхом.

— В усіх, які є. Мені не доводилось ніколи працювати з гіршим мерзотником. А я за свій вік сім морів побачив, єс, сер. Уже яке ледащо отой шмаркач, та Сверд і його переплюнув. Гарна була в нас робота, а ці нікчеми звели її нінащо.

Він кивнув у напрямку дверей.

— А що в Сверда було таке погане?

— Що? Все погане. Одне, що був останнє ледащо, ніхто так вмів сачкувати, як він. А ще страшенний скнара. І товариш паскудний-здихай у нього на очах, а він тобі ковтка води не дасть.

Старий замовк, потім хитрувато додав:

— Хоч на одне він був мастак.

— На що?

Старий відвів очі, завагався, потім сказав:

— На що? Та хоча б лизати гувно наглядачам і спихати свою роботу на інших. Прикидався хворим. Примудрився піти на інвалідність, перше ніж його звільнили.

Мартін Бек сів на ящик.

— Ви спершу не це хотіли сказати.

— Я?

— Так.

— А Калле Сверд справді врізав дуба?