Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Шеваль Май - Замкнена кімната Замкнена кімната

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Замкнена кімната - Шеваль Май - Страница 44


44
Изменить размер шрифта:

Під ранок у понеділок Мартін Бек знов їхав верхи. Гіто був схожий на. Карадіна й тримав у руках автоматичний пістолет сорок п'ятого калібру, а коли Мартін Бек виконав свій жертовний ритуал, до нього підійшла Рея Нільсен і спитала: «На якого біса ти це зробив?»

Прийшовши на роботу, він знов узявся до телефону.

І почав з онкологічної клініки. Йому довго довелося дзвонити, поки він отримав відповідь, яка не багато йому допомогла.

Сверд ліг до лікарні в понеділок шостого березня. Але другого ж таки дня його направили в інфекційний відділ седерської лікарні.

— Чому?

— На це тепер не. так легко відповісти, — мовила секретарка, що нарешті знайшла в реєстраційних журналах прізвище Сверда. — Мабуть, був не наш хворий. Історії хвороби немає, тільки примітка, що він має направлення від приватного лікаря.

— Від якого саме?

— Якогось доктора Берглунда, терапевта. Ось я знайшла направлення, але нічого не можна прочитати, ви знаєте, як лікарі пишуть. І ксерокопія погана.

— Адреса також нерозбірлива?

— Адреса лікаря? Оденгатан, тридцять.

— От бачите, щось таки прочитали, — сказав Мартіні Бек.

— Прочитала штамп, — коротко мовила секретарка. Автоматичний голос у апараті відповів, що доктор Берглунд не приймає до п'ятнадцятого серпня.

Ну певне, зробив собі відпустку.

Але Мартін Бек не мав бажання чекати понад місяць, щоб довідатися, на що хворів Сверд.

Він подзвонив у Седер. У величезній седерській лікарні телефони були завжди зайняті, і він згаяв майже дві години, поки з'ясував, що Карл Едвін Сверд справді лежав в інфекційному відділенні у березні, а саме: з вівторка сьомого до суботи, вісімнадцятого, після чого, мабуть, його виписали додому.

Але з яким висновком: що він здоровий чи смертельно хворий?

На це запитання йому ніяк не щастило отримати відповідь: завідувач відділу був зайнятий і не міг підійти до телефону. Доведеться відкласти роботу й самому поїхати туди.

Мартін Бек узяв таксі і, поблукавши трохи по лікарні, знайшов потрібний коридор.

Ще через десять хвилин він опинився в кабінеті лікаря, який повинен був знати все про стан здоров'я Карла Едвіна Сверда.

Це був чоловік років сорока, невисокий, волосся темне, очі непевного кольору — сіро-блакитні із зеленими і ясно-брунатними цяточками. Поки Мартін Бек шукав по кишенях сигарет, яких там не було, лікар надів окуляри в роговій оправі й заглибився в історію хвороби. Хвилин десять він читав мовчки, тоді зсунув окуляри на лоба, глянув на відвідувача й спитав:

— Ну, то що ви хотіли знати?

— Яка хвороба була в Сверда.

— Ніякої не було.

Хвилину Мартін Бек обмірковував цю трохи несподівану відповідь. Потім спитав:

— То чого він пролежав тут майже два тижні?

— Одинадцять діб, якщо точно. Він пройшов усі обстеження. Були певні симптоми, а крім того, направлення від приватного лікаря.

— Від доктора Бергунда?

— Правильно. Пацієнт вважав, що він тяжко хворий. По-перше, тому, що мав на шиї дві гулі, а по-друге — що в животі в нього була пухлина. Її можна було промацати пальцями, і, як часто буває в таких випадках, пацієнт вирішив, що в нього рак. Він звернувся до приватного лікаря, а тому здалося, що це тривожні ознаки. Але приватні лікарі не мають відповідної апаратури, щоб у таких випадках поставити діагноз. Та й не завжди мають відповідну кваліфікацію. В цьому разі також поставлено хибний діагноз і послано пацієнта в онкологічну клініку. А там побачили, що він не пройшов ніяких обстежень, і перевели його до нас. Ну, й нам довелося грунтовно обстежити його, зробити багато аналізів.

— І висновок був який — що Сверд здоровий?

— Практично здоровий. Щодо ґуль на шиї, то ми його відразу заспокоїли. Бо то були звичайні, цілком безпечні жировики. Пухлина в животі вимагала докладнішої перевірки. Ми, між іншим, зробили загальну аортографію, рентген усіх органів травлення, біопсію печінки і…

— А що це таке?

— Біопсія печінки? Як просто сказати, то в бік пацієнта вводять трубочку і відділяють клаптик печінки. До речі, цей аналіз я сам робив. Потім той клаптик печінки посилають у лабораторію і там перевіряють на ракові клітини. Ну от, і в нього нічого не знайшли. Пухлина виявилась ізольованою кістою на колоні…

— Вибачте, на чому?

— На кишці. Одне слово, кіста. Нічого небезпечного, її можна було видалити хірургічним, способом, але ми вирішили, що немає потреби. Пацієнтові вона не заважала. Правда, він запевняв нас, що раніше йому часом дуже боліло, але ті болі мали явно психоматичний характер.

Лікар замовк, глянув на Мартіна Бека, як дивляться на дітей чи на безнадійно темних людей, і пояснив:

— Просто навіяні болі.

— Ви особисто спілкувалися з ним?

— Так. Кожного дня зустрічався, а коли він виписувався, в нас відбулася довга розмова.

— Як він поводився?

— Спершу на його поведінку впливала думка про тяжку хворобу. Він був переконаний, що в нього невилікований рак і що він скоро помре. Вважав, що проживе не більше як місяць.

— Власне, він не помилився, — сказав Мартін Бек.

— Справді? Потрапив під машину?

— Застрелений. А може, наклав на себе руки. Лікар скинув окуляри й задумливо протер їх полою халата.

— Друге припущення здається мені зовсім неймовірним, — сказав він.

— Чому?

— Перед тим, як він виписався, я вже сказав, ми мали довгу розмову. У нього наче камінь з душі спав, коли він переконався, що здоровий. До того часу він ходив дуже пригнічений, а тоді зовсім змінився, повеселішав. Ми ще до кінця аналізів з'ясували, що біль його минає від легких ліків. Від таблеток, які, між нами кажучи, зовсім не заспокоюють болю.

— Отаке, вам здається, що він не зміг накласти на себе руки?

— Він не такої вдачі.

— А якої?

— Я не психіатр, проте мені він здався людиною суворою і замкнутою. Персонал скаржився на нього — мовляв, він усім невдоволений, завжди бурчить. Але ці риси виявилися в нього уже в останні дні, коли він переконався, що житиме далі.

Мартін Бек трохи подумав, тоді спитав:

— Ви не знаєте, до нього сюди хтось приходив?

— Ні, не знаю. Мені він, між іншим, сказав, що не має ніяких друзів.

Мартін Бек підвівся.

— Дякую вам. Здається, все. До побачення.

Він був уже біля дверей, коли лікар мовив:

— До речі, щодо друзів і відвідувачів, то…

— Що?

— Бачите, якийсь родич Сверда, небіж, дзвонив одного разу, коли я чергував, і питав про дядькове здоров'я.

— І що ви йому сказали?

— Ми тоді вже закінчили обстеження. І я міг його втішити радісною звісткою, що Сверд здоровий і, видно з усього, — проживе ще багато років.

— Ну і як той небіж сприйняв ваші слова?

— Він наче здивувався. Певне, Сверд навіть його переконав, що він тяжко хворий і навряд чи вийде з лікарні.

— Той небіж якось назвався?

— Мабуть, але я не запам'ятав прізвища.

— Мені ось що спало на думку, — сказав Мартін Бек. — Здається, є такий порядок, що пацієнт повинен назвати прізвище й адресу когось із рідних чи знайомих на випадок…

Він не доказав.

— Так, це правда, — лікар надів окуляри. — Зараз подивимось… Тут повинно бути записано. Авжеж, є.

— Хто?

— Рея Нільсен.

Мартін Бек у глибокій задумі йшов парком Тантулунден. Його ніхто не пограбував і не торохнув по голові, він тільки побачив багато п'яниць, які валялися попід кущами, видно, чекаючи, що ними хтось заопікується.

Йому було про що думати.

Карл Едвін Сверд не мав ні сестер, ні братів.

Звідки ж тоді взявся небіж?

Тепер у Мартіна Бека була причина навідатись на Тулегатан, і ввечері він поїхав туди. Та вже доїхавши до станції метро «Центральна», де треба було робити пересадку, передумав, вернувся на дві зупинки назад, зліз на станції «Слюссен» і пішов уздовж набережної Шепсбрун. Може, є якісь цікаві кораблі.

Але їх не було.

Раптом йому захотілося їсти. Крамниці були вже зачинені, і він зайшов до ресторану. Там він замовив шинку з гарніром і почав їсти. Його зацікавлено розглядали туристи, які весь час мучили офіціанток безглуздими запитаннями, хто з присутніх уславлений і чим. Рік тому про Мартіна Бека чимало писали, проте людям властиво швидко забувати, і його слава вже приблякла.