Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд - Страница 32

Між розчепіреними жовтими пальцями я побачив волосся кольору вологого піску, воно було таке прилизане, що здавалося намальованим на його черепі. Я ступив ще три кроки, щоб він зміг побачити хоча б мої черевики. Голова підвелася, з пергаментного обличчя на мене подивилися глибоко запалі водянисті очі.

Чоловік розвів руки, ніби безпомічно, але жест був хитрий. Він хотів дотягнутися до дзвінка на кінці столу.

Я ступив ще два кроки і погрозив йому пружиною, але його пальці й далі просувалися до краю столу.

— Дзвінок, — проказав я, — нічим вам не зарадить. Вашого помічника я поклав у ліжко.

Він примружив очі:

— Ви були дуже хворі, сер. У дуже поганому стані. Я б не рекомендував вам поки що підводитися.

— Приберіть праву руку! — наказав я і різко вдарив пружиною, вона скрутилася, як поранена змія.

Обійшов навколо стола, усміхаючись, хоч радіти не було чого. Звісно, в шухляді стола лежав пістолет. У них завжди у шухлядах лежать пістолети, але вони завжди користуються ними занадто пізно, якщо взагалі користуються. Я дістав його. Це був автоматичний пістолет 38-го калібру. Не такий гарний, як у мене. Але я міг скористатися його обоймою. У шухляді більше нічого не було. Я почав розряджати його пістолет.

Він совався на місці. Його глибоко запалі очі були сумні.

— Може, у вас під килимом є ще одна кнопка, — вів я далі. — І дзвінок пролунає в кабінеті начальника поліції. Радив би не торкатися її. Бо протягом години я буду дуже небезпечний. Той, хто наважиться увійти у ці двері, — ляже в труну.

— Кнопки під килимом немає, — відповів він. В голосі відчувався ледь помітний акцент.

Я витягнув обойму з його пістолета і порожню з свого і поміняв їх.

У дверях був замок на пружині. Я спиною штовхнув їх, вони зачинилися, і я почув, як клацнуло. Я засунув ще засув.

Повернувшись до стола, сів на стілець. Зібрав останні свої сили.

— Віскі, — сказав я.

Він почав шарити довкола.

— Віскі, — повторив я знову.

Він підійшов до аптечки, дістав пласку пляшку з зеленою гербовою етикеткою на ній і склянку.

— Дві склянки, — наказав я. — Одного разу я вже пробував ваше питво, будь воно неладне.

Він приніс дві склянки. Відкоркував пляшку і наповнив їх.

— Ви перший, — велів я.

Він ледь усміхнувся і узяв одну.

— Ваше здоров'я, сер. За його рештки.

Він випив. Я теж потягнувся за пляшкою і поставив її біля себе. Випив. Чекав, поки тепло розіллється по тілу. Серце моє калатало, але невдовзі заспокоїлося.

— У мене було марення, — почав я. — Якесь дурне видіння. Верзлося, наче мене прив'язано до ліжка, нашпиговано наркотиками і замкнено в палаті з гратами на вікнах. Я вкрай ослаб. Я спав. Я нічого не їв. Я був безпомічний. Мене вдарили по голові і привезли кудись, щоб отаке зробити зі мною. Навіщо стільки клопоту? Адже я не така поважна особа.

Він мовчав і далі розглядаючи мене. Його очі були сповнені легкої задуми, немов він вирішував сам для себе, скільки ще мені жити.

— Коли я прокинувся, кімнату заповнив дим, — вів я далі. — Галюцинації, подразнення зорового нерву, чи як це там у вас називається… Я закричав, і чоловік у білому халаті увійшов і погрозив мені кийком. Мені довелося витратити багато часу, щоб підготуватися і забрати кийка в нього. Заразом і ключі, і свій одяг, і навіть свої гроші з його кишені. І ось я тут. Зовсім здоровий. Ви щось сказали?

— Я не промовив жодного слова, — відповів він.

— Чекаю, коли ви це зробите, — сказав я. — Оця річ, — я змахнув пружиною, — може переконати вас. Мені довелося позичити її в одного хлопця.

— Будь ласка, негайно віддайте її мені, — промовив він із якоюсь дивною усмішкою. Так посміхається кат, який завітав до твоєї камери, щоб зняти мірку для шибениці. Трохи дружня, трохи поблажлива і водночас насторожена. Ця усмішка могла б сподобатися, якби в тебе були шанси ще пожити.

Я вклав пружину в його ліву руку.

— Тепер пістолет, — сказав він лагідно. — Ви були дуже хворі, містере Марлоу. Думаю, мені не доведеться наполягати, щоб ви знову лягли у ліжко.

Я уважно дивився на нього.

— Я лікар Сондерборг і не допущу ніяких вільнощів. — Він поклав пружину перед собою на стіл. Усмішка у нього була натягнута, як у замороженої риби. Його пальці ворушилися, як вмирущі метелики.

— Пістолет, будь ласка, я наполягаю…

— Котра година, лікарю?

Він глянув на мене трохи здивовано. У мене був годинник, але зараз він стояв.

— Близько півночі, а що?

— Який сьогодні день?

— Мій любий, сер. Звісно, неділя. Вечір.

Я сперся об стіл і намагався тримати пістолет досить близько від нього, щоб він міг спробувати забрати його.

— Отже, минуло понад сорок вісім годин. Без сумніву, в мене були галюцинації. Хто привіз мене сюди?

Доктор дивився на мене, а його ліва рука посувалася до пістолета.

— Не зліть мене, — попередив я. — Не змушуйте мене позбуватися своїх бездоганних манер і вишуканої мови. Скажіть, як я сюди попав?

Він виявився мужнім і спробував-таки вхопити пістолет. Але це йому не вдалося. Я сів на стільця і поклав пістолет на коліна.

Він зашарівся, схопив віскі, налив собі і швидко перехилив. Потім глибоко вдихнув і відразливо здригнувся. Йому не подобався смак спиртного. Наркоманам ніколи він не подобається.

— Вас арештують одразу, як тільки ви вийдете звідси, — сказав він різко. — Вас доставив сюди поліцейський.

— Поліцейські не могли цього зробити.

Це його дещо неприємно вразило. Його пожовтіле обличчя зблякло.

— Збовтайте пляшку і налийте, — сказав я. — Хто привіз мене сюди, чому і як? Я сьогодні страшенно лютий. І можу розійтися до божевілля. Я чую крик, який віщує смерть. Я на цьому тижні ще нікого не застрелив. Розповідай, лікарю, Фелл[13], лікарю-вбивця!

— Ви страждаєте від наркотичного отруєння, — відповів вій холодно. — Ви мало не вмерли. Я змушений був тричі вам давати дігіталіс. Ви билися, горлали, і вас довелося вгамовувати. — Його слова вискакували так швидко, що наскакували одне на одне, мов жаби. — Якщо ви залишите мою лікарню в такому стані, чекайте серйозних наслідків.

— Ви сказали, що ви лікар, лікар медицини?

— Так, я лікар Сондерборг, як я вже казав вам.

— Ви не б'єтеся і не волаєте від наркотичного отруєння, лікарю. Ви просто у комі. Давайте спробуємо спочатку. Не заглиблюючись, тільки головне. Хто запроторив мене до вашого приватного дурдому?

— Але…

— Мені без усяких «але». Я з тебе зроблю біфштекс. Я втоплю тебе у діжці мальвазії. Давай ковтнемо трохи наших ліків. — Я дотягнувся до його склянки і налив нам обом ще. — Давай, хиляй, лікарю-злодію.

— Вас привезла поліція.

— Що за поліція?

— Із Бей-Сіті, звісно. — Він постукував своїми жовтими пальцями по склянці. — Лікарня теж у Бей-Сіті.

— А прізвища тих поліцейських?

— Одного, здається, сержант, Гелбрайт. Він не завжди їздить на патрульній машині. Він ще з одним поліцейським знайшов вас напівнепритомного у п’ятницю ввечері й привіз сюди, це поруч. Я вирішив, що ви наркоман.

— Добре придумана історія. Заперечити нічого. Але навіщо мене було тут тримати?

Він розвів руками.

— Я знову змушений повторити, що ви були у дуже поганому стані і ще з нього не вийшли. Що ж я мав робити?

— Я, певно, винен вам якусь суму грошей?

Він знизав плечима:

— Звісно, винні. Двісті доларів.

Я трохи відсунув свого стільця:

— Брудна дешевина. На, бери.

— Як тільки ви звідси вийдете, — кинув він уривчасто, — вас арештують.

Я нахилився до столу і проговорив йому в саму пику:

— Тільки не за те, що я вийду звідси, злодію. Відкрий негайно стінний сейф.

Він рвучко підвівся:

— Це вже занадто…

— Не відкриєш?

— Без сумніву, ні!

— В руках у мене — пістолет.

Він посміхнувся принизливо і жалібно.

— То дуже великий сейф, — сказав я. — Новий. А це чудовий пістолет. Як, будеш відчинять?