Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд - Страница 24

— Ми поїхали на вечірку у Брентвуд-Хейтс, а потім Лін запропонував заїхати до Тракадеро. Трохи випити і потанцювати. Так ми і зробили. Але на бульварі Сан-Сет було багато пилюки. Там велися якісь роботи. Тому по дорозі назад Лін поїхав по Санта-Моніці, минули обшарпаний готель «Індіо». Я звернула на нього увагу зовсім випадково: напроти був пивний бар, біля якого стояла машина.

— Тільки одна машина біля пивного бару?

— Так, лише одна. Якийсь дуже зачуханий та сумнівний бар. Коли ми проїхали, та машина рушила за нами, але я не звернула на неї уваги. Чого б це? За кілька кварталів до перехрестя Санта-Моніки з бульваром Аргуелло Лін запропонував їхати іншою дорогою і звернув на якусь фешенебельну вулицю. Невдовзі нас наздогнала якась машина, на повному ходу пролетіла повз нас і мало не врізалася в огорожу. Раптом зупинилась і подалася назад. З неї вийшов чоловік у пальті, шарфі та низько насунутому капелюсі. Я вирішила, що він ішов до нас, щоб вибачитись. Мою увагу привернув білий шарф. Більш я нічого не роздивилася, крім того, що він худий та високий. Коли чоловік наблизився… — пізніше я пригадала, що він ішов так, щоб не потрапити у світло наших фар…

— Звісно. Ніхто не любить, коли на нього світять фарами. Чи не хочете випити? Зараз моя черга пригощати.

Місіс Грейл сиділа, нахилившись. Гарні вигнуті брови, без натяку на фарбу, зійшлися у роздумі над переніссям. Я подав їй келих.

— Цей тип підійшов до дверцят, де сидів Лін, смикнув шарфа, закриваючи обличчя аж до очей, і ми побачили в його руці пістолет, націлений прямо у нас. Він сказав; «Пограбування. Сидіть тихо, інакше — капець!» З іншого боку до машини підійшов ще один.

— Біверлі-Хілс — це чотири квадратні милі з найкращими поліцейськими силами у всій Каліфорнії, — підсумував я.

— Але все це сталося саме там, — відказала вона і пересмикнула плечима. — Вони звеліли мені зняти прикраси і віддати їм сумочку. Все це казав чоловік у шарфі. Той, що стояв з мого боку, взагалі не промовив жодного слова. Я передала прикраси через Ліна. Невдовзі грабіжник повернув одну мою обручку і сумочку. Він попередив, щоб ми не поспішали повідомляти поліцію і страхову компанію, бо має намір запропонувати нам свої послуги. І додав, що їм набагато зручніше працювати прямо з клієнтами і мати свої проценти. Здавалося, він зовсім не поспішає. Потім він ще казав, що вони могли б працювати разом із страховими агентами, але тоді їм довелося б ділитися й з ними. Загалом, він розмовляв як освічена людина.

— Може, то був піжон Едді[8], якого турнули з Чікаго, — підказав я.

Вона лише знизала плечима, помовчала, а тоді повела далі.

— Вони поїхали. Ми повернулися додому, але я наказала Ліну про все мовчати. Наступного дня мені зателефонували. У нас вдома два телефони. Один — із паралельним апаратом, а другий, той, що у моїй спальні, окремий. Так от, телефонували по моєму особистому. Звісно, його не зареєстровано.

— Номер такого телефону можна купити за кілька доларів, — сказав я. — Таке робиться дуже часто. Тому деякі кінозірки міняють номери своїх телефонів майже щомісяця.

— Я сказала тому, хто телефонував, щоб він зв'язався з Ліном, як із моїм посередником, і додала, що коли вони поводитимуться розумно, ми дійдемо згоди. Він погодився, і відтоді, певне, вони якийсь час стежили за нами. Згодом, як ви знаєте, ми зійшлися на восьми тисячах доларів.

— Чи зможете ви впізнати когось із них?

— Звісно, ні.

— Ренделл усе це знає?

— Аякже. Невже ми й далі будемо розмовляти про це? Мені вже набридло, — промовила вона, чарівно всміхнувшись до мене.

— Він якось прокоментував це?

— Можливо, — позіхнула вона, — але я не пам'ятаю.

Я сидів, тримаючи у руках порожній келих, і міркував. Місіс Грейл взяла його, знову наповнила і повернула мені. Я переклав його у ліву, а правою рукою стиснув її ліву: шовковисту, м'яку й теплу руку, руку, що подає надію. У відповідь вона стисла мою. Під шкірою в неї були сильні м'язи. Сильна жінка, а не якась паперова квітка.

— Здається, в нього були якісь міркування, але він нічого не сказав.

— Знаючи все це, можна тільки гадати.

Вона повільно повернула голову і подивилася на мене.

— Ви не хочете прогавити такий шанс? — спитала жінка.

— Як довго ви були знайомі з Маріоттом?

— О, це дуже давнє знайомство. Колись він працював диктором на радіостанції мого чоловіка. Там я й познайомилася з ним і зі своїм чоловіком.

— Знаю. Маріотт жив так, ніби в нього є гроші. Не багатство, а солідні гроші.

— Справді, він щось отримав у спадщину і кинув радіобізнес.

— Ви напевно знаєте, що Маріотт отримав спадщину, чи взнали про це з його слів?

Вона знизала плечима і стисла мою руку.

— О, може, то були не такі вже й великі гроші і Лін міг швидко розтринькати їх.

— Він брав гроші у вас в борг? — спитав я, теж стискаючи її руку.

— О, та ви надто старомодні, — відповіла вона, дивлячись на руку, яку я тримав.

— Просто я на роботі. До того ж у вас чудове віски: не дає геть сп'яніти. Аби не це…

— Авжеж, — сказала вона, забрала свою руку і почала її розтирати. — Ну й хватка у вас… У вільний час… — Вона трохи помовчала. — Звісно, Лін Маріотт був шантажист високого класу і жив за рахунок жінок.

— Що в нього було проти вас?

— Мені треба розказувати?

— Зовсім не обов'язково. Це було б нерозумно.

— А я розкажу, — сміючись, відповіла вона. — Якось я набралася у нього вдома так, що нічого не пам'ятала. А Лін зробив кілька фотографій: я лежу із задертою аж по саму шию сукнею…

— Тварюка! А чи немає у вас під рукою однієї з них? — поцікавився я.

Вона грайливо плеснула мене по руці й ніжно спитала:

— Як вас звуть?

— Філ, а вас?

— Хелен. Поцілуй мене.

Місіс Грейл повільно нахилилась і лягла на мої коліна. Я припав до неї і почав цілувати її обличчя і водночас відчував на своєму легкі, мов дотик крилець метелика, поцілунки. Нарешті знайшов її напіврозкриті губи — жагучі, принадливі.

Двері відчинилися, і до кімнати тихо неквапно увійшов містер Грейл. Я тримав її в обіймах і не встиг нічого вдіяти. Підвів очі, подивився на містера Грейла і скам'янів.

Жінка у моїх обіймах не ворухнулася, навіть не стулила губ. Вона спокійно лежала з трохи замріяним і ледь саркастичним виразом.

Містер Грейл кахикнув.

— Вибачте, будь ласка, — сказав він і не поспішаючи вийшов із кімнати. В його очах я помітив невимовну печаль.

Я відштовхнув її, підвівся, витяг із кишені носовичка і заходився витирати обличчя.

Жінка лежала на канапі, мов нічого не сталося. Сукня високо задерлася, і я бачив нічим не прикриту лінію стегон.

— Хто це був? — хрипко спитала вона.

— Містер Грейл.

— Забудь про нього.

Я відійшов від канапи і сів у крісло, де сидів раніш. Вона теж підвелася, сіла й уважно подивилася на мене.

— Усе гаразд. Він сам усе розуміє. Чого йому ще чекати?

— Гадаю, розуміє.

— Тоді в чім річ? Я ж сказала: усе гаразд. Тобі цього замало? Він хвора людина. Якого дідька…

— Не здіймай галасу. Не люблю галасливих жінок.

Бона взяла сумочку, що лежала поруч, відкрила, витягла маленького носовичка і дзеркальце. Обережно витерла губи.

— Мабуть, ти маєш рацію. Віскі було забагато. Зустрінемось увечері, в клубі «Бельведер». О десятій. — Вона не дивилась на мене і часто й уривчасто дихала.

— Це пристойне місце?

— Власник — Лаерд Брюнет, якого я знаю дуже добре.

— Домовились.

Я почував себе гидко, наче обчистив кишені бідняка.

Місіс Грейл узяла губну помаду, злегка підмалювала губи і підвела на мене очі. Тоді подала дзеркальце. Я подивився на себе і помітив залишки помади. Стерши їх, повернув дзеркальце.

Вона відкинулася назад, щоб я міг бачити її струнку шию, і позирнула на мене з-під опущених вій.

— Ну то як?

— О'кей. О десятій у клубі «Бельведер». Але не вдягайтесь надто розкішно, бо вечірнього костюма в мене немає. У барі?