Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд - Страница 20

— Майже десять років. Колись у неї був чоловік. Як на мене, то дуже неприємний. Він помер. — Жінка замовкла, щось обмірковуючи. — Гадаю, він помер своєю смертю. Нічого підозрілого я не чула, — додала вона.

— Він лишив їй гроші?

Жінка не відповіла. Її очі поповзли вниз, підборіддя опустилося, вона з силою втягла в себе повітря.

— Ви теж пили сьогодні, — промовила вона.

— Мені якраз сьогодні вирвали зуба. От лікар і налив мені. Для бадьорості.

— Я не терплю спиртного.

— Згоден. Це — страшне діло. Завжди. Тому я вживаю тільки, як ліки.

— Я не визнаю таких ліків.

— Ви маєте рацію. Отже, він лишив їй гроші? Її чоловік?

— Звідки мені знати? — Стара стулила губи так, що вони стали схожі на зморшкувату сливу. Я втратив її симпатію.

— Скажіть, приходив до неї ще хтось після поліцейських?

— Не бачила.

— Дякую, місіс Моррісон. Не хочу вас більше турбувати. Спасибі за допомогу.

Я вийшов з кімнати і відчинив двері. Стара дибала за мною і ще кілька разів клацнула щелепами в мене за спиною.

— Як вам дзвонити? — спитала вона по паузі.

— Юнівер-Сіті, чотири-п'ять тисяч. Попросіть лейтенанта Налті. А з чого вона живе, з допомоги?

— Тут ніхто не живе з допомоги, — спогорда відказала стара.

— Можу присягнутися, що ці місця колись були гордістю племені сіу, — сказав я, дивлячись на різьблений буфет, що стояв у холі. У кімнаті для нього бракувало місця. То був справжній шедевр: різьблені ребра, тоненькі різьблені ніжки, інкрустований по всьому периметру, до того ж на дверцятах намальовано кошик із фруктами.

— Мейсон-Сіті, — стиха промовила вона, — колись у нас там був чудовий будинок. Ми жили в ньому вдвох: я і Джордж. Колись.

Я відчинив двері, вийшов на ганок і ще раз подякував. Стара всміхнулася. Її усмішка була така ж колюча, як і очі.

— Вона отримує замовні листи першого числа кожного місяця, — раптом сказала жінка.

Я обернувся до неї і чекав. Стара нахилилася до мене.

— Листоноша приходить до неї, і вона розписується у книзі. Я сама бачила. Щомісяця. Першого числа. Тоді вона вдягається і кудись іде. Додому повертається лише увечері. І до півночі співає. Безліч разів слід було викликати поліцію — так вона горлає.

Я погладив її худорляву руку.

— Така, як ви, — одна на тисячу, місіс Моррісон, — сказав я, насунув капелюха і почав спускатися сходами. На півдорозі зупинився і рвучко повернувся до неї. Жінка стояла у дверях. Я знов піднявся.

— Завтра — перше число. Перше квітня! День веселих жартів. Не прогавте, неодмінно перевірте, чи принесуть їй листа. Мені здається, що ні.

Очі старої засвітилися, і вона зайшлася високим надтріснутим сміхом.

— День веселих жартів! Перше квітня! День усіх дурнів! Може, вона нічого не отримає.

Я пішов, а вона все сміялася, наче курка, на яку напала гикавка.

Розділ 17

Ніхто не відповів ні на мій дзвінок, ні на стукіт у двері. Перші двері було не замкнено, другі теж. Я відчинив їх і зайшов усередину. Ніщо не змінилося. Так само пахло джином. На підлозі — жодного трупа. На маленькому столику поряд із стільцем, на якому вчора сиділа місіс Флоріан, стояло брудне дзеркало. Радіо мовчало. Я підійшов до канапи, так і є: до вчорашньої порожньої пляшки додалася ще одна.

Я погукав хазяйку, але відповіді не почув. Прислухався, і мені вчулося щось схоже на важке дихання, майже стогін. Я минув арку і потрапив у невеликий хол, куди виходили двері спальні. Вони були напіввідчинені, тяжке дихання линуло звідти. Я просунув голову у двері. Місіс Флоріан була у ліжку. Вона лежала на спині до підборіддя вкрита ковдрою. Довгасте жовте обличчя було якесь дивне, мов у людини, що ось-ось помре або принаймні смертельно хворої. Немите волосся розкидане по подушці.

Вона повільно розплющила очі і безтямно подивилася на мене. У кімнаті висіла тяжка задуха спітнілого тіла, брудної білизни і джину. На засмальцьованій поверхні бюро стояв годинник, що коштував шістдесят дев'ять центів. Він цокотів так, що, здавалося, стіни дзвеніли. Над ним висіло дзеркало, в якому відбивалося обличчя жінки, але дуже спотворене. Скриня, звідки вона витягала фотографії, все ще була відчинена.

— Доброго дня, місіс Флоріан, — привітався я. — Ви, бува, не захворіли?

Вона з певним зусиллям закрила рота, заворушила губами, трохи висунула язика і облизнула їх. Потім заходилася рухати щелепами. Невдовзі до мене долинув її голос, немов зі старої заграної платівки. По її очах я зрозумів, що вона впізнала мене, але не рада цьому.

— Спіймали його?

— Лося?

— А кого ж!

— Ще ні. Але сподіваюсь, що це буде скоро.

Місіс Флоріан заплющила, тоді знов розплющила очі і закліпала ними, немов хотіла позбутися якоїсь плівки, що заважала дивитися.

— Треба замикати двері, — сказав я. — Він може повернутися.

— Ви що ж думаєте, що я боюся Лося?

— Коли ми з вами вчора розмовляли, ви поводилися так, наче боїтесь.

Вона обмірковувала мої слова. Для неї це було дуже важко.

— Випити є?

— Ні, сьогодні нема, місіс Флоріан. З грошима скрутно.

— Не бреши, джин дешевий.

— Може, згодом сходжу й куплю. Отже, ви не боїтесь Лося?

— Чого мені його боятися?

— Добре. Не боїтесь. А чого ви боїтесь?

Щось в її очах на мить спалахнуло, а потім знову згасло.

— Киньте! У мене від фараонів усе свербить.

Я нічого не відповів, сперся на одвірок і витяг сигарету. Якийсь час пробував дотягнутися затиснутою у зубах сигаретою до носа. Не так це вже й легко, як здається.

— Фараони, — повільно вела місіс Флоріан, ніби розмовляючи сама до себе, — ніколи не спіймають цього хлопця. Він не дурний, в нього є і гроші, і друзі. Ти даремно марнуєш час, фараоне.

— Такий вже порядок, — відповів я, — Хоча Лось чинив із метою самозахисту. Де він може бути?

Вона гмикнула і витерла куточок рота ковдрою.

— Диви, вже підлизуватися почав, — сказала вона. — Знаю я ваші фараонські витівки. Ви, певно, думаєте, що дуже розумні! Ви, фараони! Хочеш щось винюхати.

— Мені сподобався Лось, — відказав я.

В її очах знову спалахнула зацікавленість.

— Ти його знаєш.

— Я вчора був із ним. Коли він застрелив нігера. На Центральній авеню.

Жінка широко роззявила рота і захлинулася різким сухим сміхом. Вона сміялася так, що з очей потекли сльози.

— Здоровий, сильний хлопець, але дуже м'якосердий. Будь-що хоче знайти свою Вельму.

Місіс Флоріан заплющила очі.

— Я думала, її розшукують родичі, — сказала вона.

— Вони теж. Але ж ви сказали, що вона померла. Де це сталося?

— У Делхарті, штат Техас. Застудилася, не вилікувалася як слід. А простуда перейшла у туберкульоз, і вона померла.

— Ви там були?

— Дідька лисого! Ні. Чула.

— Від кого?

— Один із танцюристів розповів. Прізвища зараз не пригадаю. Але, можливо, добрячий ковток джину допоможе згадати. У мене всередині все спеклося, як у Сахарі.

«Без сумніву, з обличчя видно», — подумав я, але вголос нічого не сказав.

— Ще одне запитання, — промовив я, — і, може, тоді я піду пошукаю чогось випити. Цілком випадково я ознайомився з правом на володіння цим будинком.

Жінка застигла під ковдрою, мов задерев'яніла. Навіть повіками не рухала над напіввідкритими очима, і затамувала подих.

— На ваш будинок існує солідна боргова заставна, що перевищує значну вартість усього майна разом із будинком. Закладна належить людині на ім'я Ліндсей Маріотт…

Вона швидко закліпала очима. Ніщо на її обличчі більш не ворухнулося. Потім жінка знов утупилася у стелю.

— Колись я працювала у нього, — нарешті сказала вона. — Була служницею у їхній родині. Він — добра людина, тому клопочеться про мене.

Я витягнув з рота незапалену сигарету і почав безцільно роздивлятися її, потім знову затис у зубах.

— Вчора удень, через кілька годин після того, як ми з вами бачилися, містер Маріотт зателефонував до мене у контору і запропонував роботу.