Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд - Страница 11

— Сидіть тихо, а я подивлюся, що там, — мовив я, звертаючись до темряви на задньому сидінні.

Намацавши пістолет у внутрішній кишені, рушив уперед. Я підійшов до шита і побачив, що між ним і кущами значно більше місця, ніж здавалося з машини. Хтось вирубав кущі, і на землі було видно відбитки шин. Можливо, сюди приїздили молоді хлопці та дівчата й теплими ночами займалися у кущах любощами. Я пройшов повз щит. Дорога вела вниз і завертала вбік. Там було темно, ледь долинав подих хвиль та миготіли фари на автостраді. Я рушив далі. Нарешті путівець скінчився неглибоким яром, оточеним хащами. Нікого. Я огледівся. Здавалося, іншої дороги сюди не було. Я стояв мовчки і прислухався.

Хвилина спливала за хвилиною, а я все чекав. Чекав на якісь нові звуки. Нічого. Я був один у цьому яру.

Глянув на освітлений клуб, що стояв на узбережжі. «З його верхніх вікон, — подумалося мені, — людина, що має бінокль із пристроєм для нічного бачення, може цілком спокійно роздивитися це місце. Побачити машину, яка приїхала й поїхала. Можна розгледіти, скільки в ній людей: один чи кілька. І взагалі: сидячи у темній кімнаті з добрим біноклем, можна побачити таке, що й уявити собі важко».

Повернувся і вже хотів йти, коли якась цикада так дзвінко зацокотіла під ногами, що я аж підскочив.

Дійшов до повороту, минув білий щит. Ніде нікого. Чорна машина тьмяно виблискувала у пітьмі. Я наблизився до неї.

— Схоже на перевірку. Хочуть пересвідчитися, як ви виконуєте їхні накази, — стиха, але так, щоб Маріотт зміг почути мене, сказав я. Не почувши відповіді, я підняв був ногу, щоб сісти у машину. Коли раптом відчув якийсь рух за спиною і повернувся, щоб розгледіти, що там, у кущах.

Не знаю, хто це був, але він добряче торохнув мене по потилиці. Опісля нам завжди здається, буцімто ми щось чули чи бачили. Але це — опісля.

Розділ 10

— Чотири хвилини, — промовив голос. — П'ять, можливо, шість. Вони мусили рухатися швидко і тихо. Маріотт навіть не встиг крикнути.

Я розплющив очі і, як у мареві, побачив далеку зірку. Потім відчув, що лежу на спині. Мене нудило.

— Це могло бути й трохи довше. Може, хвилин вісім. Певно, вони ховалися у кущах, біля того місця, де машина зупинилася. А того типа легко налякати. Чи засліпили його ліхтариком і він із жаху знепритомнів. Що з гоміка візьмеш? — знов сказав голос.

Потім запала тиша. Я звівся на одне коліно. Біль охопив усе тіло від голови до ніг.

— Потім один із них заліз до машини, — вів далі голос, — і чекав, поки ти повернешся до машини. Інші сховалися. Вони передбачали, що Маріотт побоїться їхати сюди сам. Чи, може, щось у його голосі насторожило їх, коли вони розмовляли по телефону.

Прислуховуючись до голосу, я намагався утриматися на руках. Мені це не вдалося.

— Певно, все так і було, — сказав голос.

Це був мій голос. Я розмовляв сам із собою: підсвідомо намагаючись з'ясувати що до чого.

— Заткни пельку, йолопе! — гримнув я і замовк.

Десь удалині гули мотори, поблизу цокотіли цикади і кумкали жаби. Не думав, що колись мені подобатимуться ці звуки.

Я підніс руку і з певним зусиллям зчистив з неї паростки шавлії, потім обтер її об плащ. Нічого собі служба — і все за якусь сотню доларів! Я поліз у внутрішню кишеню плаща. Звісно — ніякого конверта. Потім намацав кишеню піджака. Гаманець був на місці. Цікаво, чи лишилася там моя сотня. Мабуть, ні. Я відчув щось важке під лівою пахвою: пістолет у заплічній кобурі. У цьому щось було. Вони лишили мені пістолет. Від цього був такий самий присмак, як після вбивства закрити очі своїй жертві. Я торкнувся голови. Капелюх був на мені. Стягнувши його, почав обмацувати голову. Бідна, бідна моя голівонько! Вона віддавна служила мені, і все було гаразд. А тепер? М'яка, роздута, мов подушка. Особливо на потилиці. Треба бути вдячним капелюхові, що я можу все ще користуватися нею. Принаймні якийсь час.

Потім я почав дуже складну операцію: дотягнувся правою рукою до лівої, що лежала на землі десь осторонь від мене, і потихеньку став вивертати її, аж поки не побачив годинника. Стрілки, що світилися, показували 10.56, якщо я правильно роздивився.

Телефонний дзвінок пролунав о 10.08, Маріотт розмовляв десь хвилин зо дві. Ще чотири хвилини виходили з дому. Час плине дуже повільно, коли діється щось важливе. Я маю на увазі, що за кілька хвилин можна зробити дуже багато… Що я маю на увазі? Якого біса! Навіщо мені з'ясовувати, що я маю на увазі? Здається, й розумніші за мене менше замислюються над цим. О'кей! Припустімо, було 10.15. На дорогу ми витратили дванадцять хвилин. 10.27. Потім я вийшов з машини, спустився у западину і близько восьми хвилин клеїв дурня. Потім вернувся назад. Певно, тільки для того, щоб з моєю головою так чуйно повелися. 10.35. Накиньмо ще хвилину на те, що я падав, хряснув об землю обличчям та вщент обдер підборіддя. До речі, воно дуже пекло. Саме так і повинне пекти місце, з якого зідрано всю шкіру. Тому я й здогадався, що сталося, хоча й не бачив свого підборіддя. Навіщо мені на нього дивитися? Хіба це не моє підборіддя? Я сам знаю: чи болить воно, чи ні. Можливо, я з цього буду щось мати. Хтозна? Ну все, годі базікати, треба подумати… Що далі?

На годиннику 10.56. Отже, я був непритомний хвилин двадцять. Спав. Що ж, не так уже й мало. За цей час я встиг прогавити злочинців та позбутися восьми тисяч доларів. Непогано. Взагалі за двадцять хвилин можна багато чого наробити: підірвати військовий корабель, збити три чи чотири літаки, стратити двох засуджених. Можна вмерти, оженитися, тобі можуть видерти зуба чи гланди. За цей час можна знайти собі нову роботу, коли пощастить, вам принесуть склянку води у нічному клубі.

Двадцять хвилин спати — це багато. Особливо ж холодної ночі й надворі. Мене почало трусити.

Я все ще стояв на колінах. Поступово запах шавлії почав мене дратувати: навкруги колючі зарості, з квітів яких дикі бджоли беруть мед. Дуже солодкий, занадто солодкий. Тут у моєму животі почало щось булькати. В останню мить я намертво зціпив зуби — і все лишилося всередині. Чоло моє зросилося холодним потом, але труситися я не перестав.

Спочатку звівся на одну, потім на обидві ноги і випростався, трохи похитуючись. Я почував себе так, як, певно, почуває себе той, у кого ампутовано ногу. Поволі повернув голову — машини не було. Путівець, що йшов схилом до кінця Каміно-де-ла-Коста, був порожній. Ліворуч, у темряві, маячив білий щит. Трохи вище від низьких чагарників висіло якесь світле марево — певно, вогні Бей-Сіті. А ще вище за ними, трохи праворуч, світився вогнями клуб «Бельведер».

Я пошкандибав туди, де раніше стояла машина, добув з кишені маленького ліхтарика, якого в мене не поцупили, і почав світити на землю. Під ногами була червона глина. Під час спеки вона стає мов каменюка, але погода була не дуже посушлива. Легкий туман осідав на землю, і було неважко здогадатися, де зупинялася машина. Хоч би що там було, але я помітив сліди від широких шин. Нахилився, щоб краще роздивитися. Від різкого болю у мене знов усе попливло перед очима, але я опанував себе і подибав по відбитках шин. Футів з дванадцять вони вели прямо, а тоді звернули ліворуч, просто у кущі, і невдовзі зникли. Я рухався вздовж них. Світло ліхтарика вихопило зламані гілки. Пройшовши крізь прогалину в кущах, я попав на дорогу, що кудись завертала. Тут земля була значно м'якша і відбитки шин з'явилися знову. За поворотом була невелика западина, напівприхована чагарниками.

Тут вона і стояла. Металеві частини та лак виблискували навіть у темряві, а червоні задні фари замерехтіли від світла ліхтарика. Це була вона — тиха, темна, із зачиненими дверцятами. Я повільно підійшов до неї, відчинив одне із задніх дверцят і посвітив усередині. Порожньо: і спереду, і ззаду. Ключі на тоненькому ланцюжку висіли у замку, мотор не працював. Нічого не пошкоджено, нічого не подряпано, ніякої крові, ніяких трупів. Все справне. Я зачинив дверцята і повільно обійшов навколо машини, шукаючи хоча б якихось слідів. Але марно.