Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович - Страница 38

У поїзді йому одразу ж пощастило — він опинився у вагоні з бригадою естрадних артистів. Окайомов умить збагнув, що ця весела компанія може йому стати в пригоді. Враз він швидко перезнайомився з усією бригадою, привабивши всіх своїм наївним захопленням з приводу того, що уперше в житті розмовляє з артистами. Ще один вдалий момент — з'ясувалося, що бригада їде з концертом саме на станцію Лісну. Поважна естрадна дама, життя якої почалося явно на світанку нашого століття, закочуючи очі під лоба, пояснила Окайомову, що вона — ілюзіонний номер.

— Що це означає? — з дитячою зацікавленістю спитав Окайомов.

— Я можу зробити все, що захочу, — пустотливо відповіла дама.

— Як же це так?

— Апаратура… — таємниче промовила дама і показала на засунутий під лавку великий обдертий чемодан.

«Знадобиться й мені ця апаратура», — зауважив сам собі Окайомов і заговорив з керівником бригади — маленьким вухатим чоловічком у шкіряній курточці на «блискавці». Дізнавшись, що Окайомов теж їде в бік Лісної, вухатий чоловічок по секрету взяв Окайомова за руку і, злодійкувато озирнувшись, швидко промовив:

— Можемо обслужити.

— Як — обслужити? — не зрозумів Окайомов.

— Блискуче. Ви в якій установі працюєте?

— У школі, — без запинки відповів Окайомов.

— Чудово! — пискнув чоловічок. — Шкільний коридор — це ж прекрасна площадка! Парти виносяться в коридор, і публіка сидить, як на уроці. Хе-хе-хе! Ви, як тільки приїдете, шепніть своїм людям — є, мовляв, концерт. Прекрасний, веселий естрадний концерт. Квитки по десять карбованців — дешевше дірки з бублика. Одержите свою сотнягу. Розумієте? Шукайте нас в клубі селища Лісне. У нас там плановий концерт. А вам ми дамо гала-виставу на три відділи. А після концерту посидимо, пісень поспіваємо… — Вухатий чоловік потер ручками. — Розумієте?

Окайомов розсміявся:

— Он як це робиться. Ну що ж, я обов'язково скажу. Шукати вас, значить, у клубі? Чудово… — Окайомов умить зміркував, що він далі робитиме. — А можна мені подивитися ваш концерт? Я ж повинен знати, що радити. Правда?

— Про що розмова? — підстрибнув вухатий. — Ви наш почесний гість, і все. Не хвилюйтесь — концерт перший сорт!..

Поруч із залізницею простягалося шосе. Поїзд раз у раз обганяв уквітчані стрічками підводи і грузовики з святково вдягнутими людьми. У відкриті вікна вагона долинали пісні, переливи гармошок — у селах святкували старовинне народне свято на честь літа.

Окайомов і на це розраховував — чим більше людей на дорогах і стежках, тим легше буде йому ховатись. У артистів естради на свято був свій, вузькопрофесійний погляд. Дама-ілюзіон, провівши жадібним поглядом низку переповнених людьми грузовиків, сплеснула пухкими руками:

— Що робиться. У таке свято їхати з одним тільки плановим концертом. Це ж неподобство! — Вона презирливо подивилася на вухатого чоловічка.

Той, мабуть, відчував себе винним і, наче відмахуючись од погляду дами, крутив вухатою головою…

Поїзд підходив до станції Лісної. Артисти з чемоданами товпилися коло виходу. Серед них був і Окайомов. Він тримав у руках найважчий чемодан дами-ілюзіон, яка стояла поруч, багатозначно заглядаючи в очі Окайомову.

На пероні артистів зустрів завклубом, який повів їх повз вокзал прямо у селище.

На станції Лісній, крім артистів, ніхто не зійшов. Гончаров зачекав, поки поїзд рушить, і на машині поїхав до Потапова, який ждав його в лісниковій хатинці на узліссі Чорного бору.

Потапов зустрів його там, де дорога повертала у ліс. Вони відпустили машину і сіли на лузі під кроною могутнього дуба.

— Ну що?

— Нічого. Концерт приїхав.

— Який концерт?

— Бригада естрадників. Сьогодні в Лісному концерт.

— Розумієш, Павле… — Потапов поклав руку на коліно Гончарову, — мені оця доба здається найвідповідальнішою. А завтра, коли в бору знову діятиме твоя група розшуку, нам буде легше.

— А я, як на лихо, групу розшуку послабив саме в цей день, — засмучено сказав Гончаров. — Полковник мені цього не пробачить…

— Ну що ж, люди повинні відпочити. — Потапов вийняв з кишені карту Чорного бору і розгорнув її на колінах. — А тут підходу до лісу нема? — Він указав на зелену смужку зі сходу.

— Я ж говорив: тут майже непрохідні болота. Тутешні мисливці і ті обходять це місце. Крім того, тут починаються ділянки лісозаводу, де завжди є люди, яких я попередив. Ти що, не віриш мені?

Потапов подивився на друга:

— Даремно нервуєш, Павле.

— Спокійним мені нема чого бути. Я ж знаю, що думає Астангов про мене: довірив, мовляв, таку відповідальну справу тюхтієві…

— Полковник прекрасно розуміє, як важко вести пошуки в такому лісі. Мене хвилює зовсім інше. От ми розставимо пости навколо бору. Вважаємо, що підходи до нього перекриті. Але ж від поста до поста відстань он яка! Отут, наприклад, кілометрів п'ять — не менше. А Окайомов не дурень — він може намацати наші пости і пройти між ними.

— А що коли пости весь час рухатимуться? — запропонував Гончаров.

— Я вже думав про це. Є серйозне «але». Тоді Окайомову легше буде виявити наших людей. Прислухається, визначить, що пост пройшов, зачекає і ввійде в ліс.

— Я особисто весь час ходитиму.

— До речі, про твою дільницю. Всі дані свідчать, що після висадки Окайомов вийшов із Чорного бору в напрямку на селище Лісне. Мотоцикліста місцеві жителі бачили, коли він вранці в'їжджав у селище сам. А Окайомову заблудити в такому лісі так само легко, як і нам. Отже, якщо він хоче добратися до бази, то зробить усе, щоб піти тим самим шляхом, яким він уже один раз ішов. Отже, я думаю, що селище і станція — найвідповідальніша зона. Дивись, Павле, пильно. З усієї групи я поставив сюди тебе, бо покладаюсь на тебе, як на самого себе

Гончаров вдячно подивився на друга…

Сонце швидко спускалося за темне громаддя лісу, з якого вже виповзали сині тіні і поступово заливали рівний луг перед лісом. Неначе прийнявши вахту від заснулих птахів, у лузі заскрипів самітний деркач.

Друзі ще кілька хвилин посиділи мовчки, Потапов підвівся:

— Пора, Павле… Бажаю тобі успіху. — Він за руку притягнув до себе Гончарова і ніяково обняв: — На все добре…

У клубі вже готувалися до концерту. Артисти розпаковували свої чемодани, розвішували на стінах убиральні яскраві костюми Завклубом сам сидів у касі, радіючи, що люди так жваво розкуповують квитки.

Окайомов підійшов до керівника бригади артистів:

— От що я вирішив: чим сидіти мені тут склавши руки, я краще піду і домовлюся з ким треба у школі про ваш концерт.

— Оце добре! — Вухатий чоловічок потер руки. — Тільки нікому, звичайно, про це ні слова. Справа ліва, розумієте? Про концерт повинні знати я, ви і та людина, яка дасть приміщення.

— Розумію. Можете не турбуватись…

Окайомов вийшов з клубу чорним ходом, пробрався в глиб садка і ліг у густому малиннику.

Завклубом, продавши всі квитки, радісно прибіг за куліси:

— Повний збір! Можна починати!

— Де ми — там завжди повний збір! — поважно промовив вухатий.

— А ви, я бачу, ще не всі зібралися?

— Як не всі? — Вухатий придивився до артистів, що товпилися коло сцени. — Всі, як один. А! — Він, нарешті, догадався, про кого питає завклубом. — Він не виступає. Просто так приїхав з нами, повітрям подихати.

Концерт почався о дев'ятій годині. Завклубом провів Гончарова в зал, і вони стали коло дверей. Виступала співачка. Притиснувши руки до грудей, вона млосно співала про побачення з коханим, про місяць, про зорі… Гончаров просто не міг цього слухати.

— Сторонніх серед них нема? — роздратовано спитав він у завклубом.

— Де? — не зрозумів той.

— Серед артистів.

— А! — завклубом засміявся. — Одна компанія. Я їх уже не перший раз запрошую…

Не дослухавши пісні, Гончаров вийшов з клубу.

Селище поринуло у тишу і суцільну темряву. Нерухомо розкинулось над заснулою землею оксамитове зоряне небо, тільки Чумацький Шлях перетинав його, сиплючи білий пил на темне пасмо лісу.