Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович - Страница 35

— Досить, товаришу Горбильов! Мене це зовсім не цікавить! Розумієте?

— Ну гаразд, — несподівано згодився Горбильов. — Про бідони і каструлі нецікаво. Але ж він вирішив зжерти живу людину! Лю-ди-ну! Мене тобто. Раз я, знову-таки, на його комбінацію не йду, значить, мене треба витурити на вулицю — та й кінець. Це вас теж не цікавить?

— Послухайте, Горбильов! — Окайомов підвівся. — У мене нема часу слухати ваші історії. Розумієте? Нема часу. Прошу вас — дайте мені спокій.

— Виганяєте, значить? — сумним голосом запитав Горбильов.

— Розумійте як хочете. До побачення.

Горбильов насунув картуза.

— Ех ви, письменник! Спільно із злодіями думаєте! — він махнув рукою і вийшов, грюкнувши дверима.

Окайомов ледве затамував гнів, викликаний цим безглуздим візитом, і задумався.

Дурна історія! Якийсь Пириков… артикули… бідони. А через цю дурницю притулок Адалії Петрівни перестає бути надійним. Про існування тут письменника вже знає цей тип. Завтра він скаже ще кому-небудь. Шкода, звичайно, але рискувати не можна — треба зникати. Треба пробиратися до бази, взяти там усе, що потрібно, і змінити шкуру. О, чорт!.. І все зіпсувала оця балакуча баба! Окайомов знову розгнівався.

— Пробачте мені, Григорію Максимовичу… — у дверях стала Адалія Петрівна.

— Що ж вам пробачати… Можу вас тільки ще раз попросити про те ж саме — не робити мені базарної реклами, — ледве стримуючи себе, сказав Окайомов.

— Ніколи і нікому! — урочисто промовила Адалія Петрівна.

— От і чудово! — Окайомов подивився на годинника. — Через годину я їду в Борськ. Днів на два. Треба побачитися там з однополчанином. Ви вже, якщо можна, нікому мій диван не здавайте.

— Ох, Григорію Максимовичу, навіщо ви так говорите?!

— Ну добре, добре, мир. — Окайомов простягнув хазяйці руку. — Пробачте, Адаліє Петрівно, якщо я зопалу сказав що-небудь різке. І до побачення.

— Я чекатиму вас, Григорію Максимовичу.

— У вівторок над вечір повернусь, дасть бог.

— А втім, добре, — згоден. Пошукайте цього бухгалтера. Скільки в місті артілей імені Першого травня?

— Одинадцять.

— Скільки це забере часу?

— Думаю, до вечора вправлюсь.

— Гончаров дзвонив? Що в нього?

— Нічого. Нервує він, товаришу полковник.

— Я теж нервую… Скільки людей беруть зараз участь в розшуках?

— Чоловік двадцять. Решту довелося відпустити — людей зірвали з роботи, думали, на два-три дні… Гончаров сказав, що в неділю дасть відпочинок усім. Адже там багато хто вже по тижню в лісі живе, обросли, як партизани…

— А сам він хоч спить?

— Я думаю, що він спати взагалі розучився, товаришу полковник.

— Ну, добре. Ідіть…

Побувавши в чотирьох артілях, Потапов почав думати, що полковник Астангов мав рацію, коли сумнівався в необхідності цього розшуку. Адже на прийомі у Вольського міг бути і справжній бухгалтер. І якщо він цього бухгалтера знайде, то це нічого не дасть. А якщо бухгалтером назвався хтось інший, то його не буде в артілях. Тільки дві деталі кінець кінцем схилили Астангова до рішення провести розшук: а раптом диверсант справді переховується в артілі? І, друге, чому він розпитував шофера, як по батькові Вольського? Це підозріло, і якщо в жодній з артілей не виявиться бухгалтера, який минулого четверга був на прийомі у Вольського, тоді можна буде зробити не дуже певний висновок: на прийомі у Вольського був саме той, кого вони шукають.

І ось Потапов ще в одній артілі імені Першого травня.

Він пройшов у комірчину, на дверях якої позначено: «Голова Г. Г. Пириков». У великій кімнаті, в кутку якої притулилася комірчина, стояв такий гуркіт молотків по жерсті, що Потапов не знав, як йому розмовляти.

— Що у вас? — крикнув йому Пириков.

Потапов мовчки простягнув голові артілі своє посвідчення. Пириков судорожно ковтнув повітря і вмить зблід.

— Мені треба поговорити з вашим бухгалтером, — схилившись через стіл прямо до обличчя Пирикова, сказав Потапов.

— Він на бюлетені, — запинаючись, відповів Пириков.

— Давно?

— Третій день… Але я вас розумію. Можливо, ми припустили помилки. Ми…

— Дайте мені його домашню адресу, — перебив голову артілі Потапов.

— Зараз! — Пириков схопив зі столу зошит, але руки його трусилися так, що він не міг знайти потрібної сторінки. На обличчі в нього виступив піт. — Ось. Нагірна вулиця, двадцять, Прохор Онисимович Кучин. — Пириков встав: — Мені йти з вами?

— Спочатку я поїду до товариша Кучина, — ледве стримуючи посмішку, сказав Потапов і швидко вийшов.

Бухгалтер Кучин, що виявився зовсім не хворою людиною, розказав Потапову про темні справи голови артілі і попередив, що майстер артілі Горбильов уже ходив кудись скаржитись. Саме тому він і вирішив «забюлетенити», боячись, що Пириков примусить його оформити незаконні документи.

— До кого ходив майстер Горбильов?

— Він сказав мені: «Іду до однієї великої людини».

— Горбильов зараз в артілі?

— Як — в артілі? Пириков його звільнив…

Будиночок майстра Горбильова, сусідній з будинком Адалії Петрівни Гурко, потопав у густих кущах бузку. Потапов ледве розшукав на ньому номерний знак.

Шукаючи на дотик двері у темних сінях, Потапов почув, як низький жіночий голос докірливо сказав:

— Ех ти, старатель! Тобі більше за всіх треба.

— Мовчи, кажу! — відповів чоловічий голос. — Не твоє, знову ж таки, бабське діло.

— Не моє? А чим я тепер тебе годуватиму? Либонь, спитаєш?

— З голоду не помремо…

Потапов постукав. Пауза, а потім чоловічий голос:

— Заходьте. Хто там?

Потапов назвав себе Горбильову, який вийшов назустріч. Той переможно подивився на дружину:

— Бачиш? Є, знову ж таки, правда на землі? Є! Ви з приводу фокусників з нашої артілі?

— Про фокусників потім, Кириле Євгеновичу, а зараз я хотів би знати: ви минулого четверга були на прийомі у депутата Верховної Ради товариша Вольського?

— У четвер? У депутата? — Горбильов здивовано подивився на Потапова, на дружину, і раптом лице його похмурніло. — Значить, він ще й депутат?

— Хто?

— Хто-хто! Письменник, що живе в сусідки. — Горбильов крізь вікно показав на сусідній будинок. — Так, був я, знову ж таки, в нього, був, а він мене вигнав. От і вся пісня.

— Заждіть, заждіть, мене цікавить не письменник, а депутат Верховної Ради професор Вольський. У нього ви були?

— Професор! — посміхнувся Горбильов. — Усі вони професори. Приходить до письменника жива людина, каже, що її хотять зжерти шахраї, а письменник ту саму живу людину виганяє в шию. От і мене з'їли — з артілі мене, значить, витурили. Професор! Тьфу!

— А як прізвище цього вашого письменника?

Горбильов махнув рукою.

— А хто його знає! Знову ж таки, і знати не хочу. Одягається під народ — штани в чоботи, а народу цурається. Професор!..

— Так, так. А в професора Вольського в Зарічній райраді ви не були?

— Не був. Не зібрався. У письменника був, і то вигнали. То, значить, і вас наші акули не цікавлять? Чи коли акула зветься головою, то їй уже боятися нічого?

— Не турбуйтеся, Кириле Євгеновичу. — Потапов вирвав з блокнота папірець і написав на ньому номер телефону. — Подзвоніть завтра вранці по цьому номеру, вас негайно приймуть і все, що треба, зроблять. А зараз, пробачте, мені треба їхати.

— Зроблять? — недовірливо розглядаючи папірець, спитав Горбильов. — Ну що ж, знову ж таки, подивимось, побачимо.

Потапов вийшов на вулицю і сів у машину. Шофер завів мотор.

— Зажди-но, Колю, виключи, дай подумати. — Потапов дивився прямо перед собою, напружуючи пам'ять, — якась фраза, сказана Горбильовим під час розмови, трохи царапнула тоді свідомість і зразу ж проскочила мимо, а тепер вона турбувала Потапова, турбувала і щось обіцяла. Він почав пригадувати всю розмову по порядку: «Одягається під народ — штани в чоботи, а народу цурається».