Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович - Страница 32

— Дякую, рідний, — крізь сльози бурмотіла Адалія Петрівна. — Кожне слово про Саню — моя єдина втіха… — Заспокоївшись, Адалія Петрівна ніяково спитала: — А як же це ви?

— Як я воскрес? — допоміг їй Окайомов. — Досить звичайна історія. Тоді в серпні мене тяжко поранило. Фронт відкотився. Мене підібрали і сховали колгоспники. Вони мене й виходили. Потім — партизанський загін, армія і з нею похід до Берліна. А там, на колоні рейхстагу, поряд із своїм прізвищем я написав і прізвище вашого Сані: сержант Олександр Гурко…

— Ви кажете правду? — очі Адалії Петрівни знову наповнилися слізьми.

— Адаліє Петрівно, в таких справах…

— Не ображайтеся на мене, дуриу. Можна мені вас поцілувати? — Адалія Петрівна поривчасто обняла Окайомова і поцілувала його в лоб. — А я думала, що про Саню тільки я пам'ятаю…

— Як вам не соромно!.. — Окайомов трохи помовчав, як личить для такого моменту. — Ну ось… А знаєте, ким я став? Книжки пишу.

— Книжки? Та що ви? Як же це?

— Війна, Адаліє Петрівно, багатьох зробила письменниками. Ми стільки пережили там… на війні. Дуже багато пережили. Важко мовчати. Народ мусить знати, чого варта наша перемога. Знати і завжди про це пам'ятати. А книжку, над якою я зараз почав працювати, я хочу присвятити світлій пам'яті вашого Сані.

— Я просто не знаю, що й сказати вам… — Адалія Петрівна задихнулась від хвилювання. — Я — мати, що втратила єдиного сина. А ви така людина, така людина!..

— Та облиште ви, їй-богу. Я звичайнісінький чоловік, котрий не забуває дорогих і близьких людей. І все. От, скажімо, їхав я у ваше місто збирати матеріал для книжки, а думав: чи зумію сказати те, що зобов'язаний сказати про вашого славного сина? А тепер мов камінь з душі звалився…

— Спасибі, рідний. Материнське спасибі. А де ж ви зупинились? Мабуть, у готелі?

— Ні. Якраз я і хотів запитати вас: чи не можете ви дати мені притулок хоча б на тиждень?

— Як ви можете сумніватись?

— Я не хочу жити в готелі. Мені треба небагато — тихий і скромний куточок, щоб спокійно попрацювати.

— Мій будиночок, Григорію Максимовичу, у вашому розпорядженні.

— І ви розкажете мені про Саню. Я ж його дитинства зовсім не знаю. Коли до війни бував у вас, бігав тут такий… білявенький. І все.

— Так, бігав… — Адалія Петрівна схлипнула. — І нема його.

— Ні, Адаліє Петрівно, він… Є! Він живе в серцях усіх, хто його знав, він житиме в моїй книзі.

— Я вам усе-усе розкажу про нього. Він і в дитинстві був надзвичайним хлопчиком. Коли помер мій чоловік, ви в нашому місті вже не жили?

— Я виїхав раніше.

— Отож Саня залишився без батька в п'ятнадцять років. Повернулися ми з кладовища, а він і каже мені: «Мамо, не хвилюйся, тепер про тебе я піклуватимусь, і все буде добре, ось побачиш». Я йому сказала…

— Адаліє Петрівно, — обережно перебив жінку Окайомов, — все це ви розкажете мені по порядку. Ми присвятимо цьому всі вечори.

— Гаразд… Боже мій, чого ж це я не спитаю вас, ви ж, мабуть, з дороги не їли нічого?

— Не відмовлюсь, Адаліє Петрівно.

— Я зараз, зараз.

— Дайте мені поки що почитати Санині фронтові листи. Можна?

— Звичайно! Вони отут. — Адалія Петрівна поставила на стіл дерев'яну шкатулку і пішла на кухню.

Окайомов відкрив шкатулку. Зверху в ній лежали паспорт і пенсійна книжка Адалії Петрівни. Він швидко проглянув їх і з задоволенням відзначив, що штамп прописки в паспорті був точнісінько такий, як і в його паспортах, виготовлених у розвідувальному центрі.

«Все йде чудово, — думав він. — І, головне, я на перший час уже маю надійний захисток».

Коли Адалія Петрівна повернулась, Окайомов читав Санині листи, зігнутим пальцем змахуючи непрошені сльози.

На столі була розгорнута велика карта міста і його околиць. Косий промінь вранішнього сонця падав на карту і, відбиваючись од її глянцевої поверхні, сліпив очі Астангову і Потапову, що схилилися над картою.

Астангов випростався і потер пальцями втомлені від сонця очі.

— На жаль, карта не відповідає на питання: чого він сюди прибув? І чим довше я дивлюсь на карту, тим більше бачу об'єктів, які можуть його цікавити. Так, чого він прибув?

Це питання, поки на нього немає ясної відповіді, і визначає перший етап нашої роботи.

— А можливо, наше місто — це тільки обманний маневр, і він перебереться кудись інде? — висловив припущення Потапов.

— Не думаю, — помовчавши, сказав Астангов. — Якщо вже вони вирішили скидати його так далеко від кордону, то їм не було потреби рискувати тільки заради того, щоб нас обдурити, їхній розрахунок, по-моєму, такий: висадка в глибині нашої території з метою якнайшвидшого наближення до об'єкта. І до великого міста, де можна легше сховатись. Так чи інакше, ми повинні за вихідну точку взяти те, що він прибув саме до нас. Не забувайте Потапов, що в нашому місті інститут Вольського, а для них це дуже ласий шматочок. Може, інститут Вольського. — Астангов синім олівцем обвів на карті кілька кварталів міста. — Це зона діяльності вашої оперативної групи. Але згадаємо й інші об'єкти. — Астангов зробив на карті ще кілька кружечків. — Залізничний вузол… Військовий аеродром… Артилерійський полігон… Тут працюватимуть інші групи. Але інститут Вольського — це головне. Переконаний. Організуйте найпильніший нагляд за інститутом і його заміським філіалом. Проведіть бесіди з людьми: з шофером Вольського, з його секретарем — всі повинні бути напоготові. Подивіться його дачу. Встановіть нагляд і там. Поговоріть і з самим Вольським. Його теж треба попередити.

Довідавшись, що Вольський приїздить в інститут об одинадцятій годині, Потапов вирішив побачитися з ним і одночасно оглянути його дачу.

Дача Вольського була за містом, у виселку, і прямо перед воротами починався сосновий ліс. Дача була обгороджена високим, глухим парканом, з колючим дротом угорі — це Потапову сподобалось. Але зовсім не сподобалося те, що хвіртка була навстіж розчинена. Потапов пройшов через увесь садок до майданчика перед будинком і тут побачив Сергія Дмитровича Вольського. Професор учив сина їздити на двоколісному велосипеді. З мокрою спиною він бігав слідом за вихляючим велосипедом, щось кричав, сміявся. Потапов зупинився за кущем жоржини. Він не хотів заважати професорові. «Моєму ще й триколісний не під силу», — подумав Потапов про свого сина і, ніби засоромившись від цієї непотрібної думки, рішуче вийшов з-за куща.

— Дурненький, ти їдь сміливіше! Отак! — Професор Вольський поставив ногу на педаль і хотів уже відштовхнутись, але в цей час побачив Потапова. — Ви до мене?

— Так, професоре. Пробачте, розмова термінова…

Вольський здивовано подивився на Потапова і знизав плечима:

— Ну що ж, проходьте на веранду, я тільки руки помию.

Потапов зійшов на веранду. В цей час професорів син з веселим відчаєм на обличчі промчав на вихляючому велосипеді повз веранду і у хвіртку виїхав на вулицю. Вийнявши блокнот, Потапов записав: «Хвіртка. Хлопчик».

— Я слухаю вас. — Професор Вольський стояв на дверях, непривітно розглядаючи Потапова, який незграбно засовував блокнот у кишеню. — Ми можемо розмовляти тут?

Вони сіли за круглий стіл. Потапов назвав себе, Вольський здивовано підняв брови.

— Виникла необхідність, Сергію Дмитровичу, негайно посилити вашу охорону, — сухо сказав Потапов.

— По-моєму, інститут охороняється досить добре, — сказав Вольський.

— Йдеться і про охорону вас особисто. І коли б не було для того підстав, ми б не дозволили собі вас турбувати. — Потапова трохи сердило, що професор слухає його підкреслено байдуже.

— Ну, гаразд, що я маю робити? — уже люб'язніше промовив Вольський.

— Ми повинні заздалегідь знати про те, де ви будете протягом дня. Хай про це дзвонить нам ваш секретар. Це — перше. Потім ми просимо вас на цей період дещо обмежити свої стосунки із сторонніми людьми. І, в усякому разі, бути завжди насторожі.