Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович - Страница 27

І от почалася робота Окайомова. Справжнє його прізвище сховали в сейфі розвідки. Він то Вольфганг Рітц — німецький інженер-емігрант; то Луї Дюменіль — французький комерсант, захоплений пристрастю збирати поштові марки; то Ральф Уітсон — англійський спортсмен, готовий заради полювання в горах здійснити кругосвітню подорож; то Вацлав Михацький — чернець у краківському монастирі.

Перша подорож до Єгипту — завдання знешкодити ватажка однієї мусульманської організації, який відмовився служити хазяям Барча. Не минуло й тижня після появи Окайомова в Каїрі, як єгипетські газети повідомили про наглу смерть ватажка. Потім — Мадрід. Треба було перехопити німецького хіміка, який разом із своїми секретами виїхав до Іспанії. Хімік повинен був змінити маршрут і їхати зовсім в іншу країну. Якщо не захоче — знешкодити… Проте знищити хіміка не прийшлося: довідавшись про умови, він охоче змінив маршрут. Потім — Іран. Це була найважча подорож. Головне — Окайомов був позбавлений тут самостійності. В Тегерані сиділа група розвідників, очолювана жовчним і дуже дурним полковником… У групі до Окайомова ставилися з гидливою байдужістю. І тільки Барч, коли Окайомов повернувся з Ірану, сказав йому, що він працював чудово, краще за усіх інших, разом узятих. Ця похвала була тим приємніша, що Барч у цей час був уже одним із заступників начальника європейського відділення розвідки.

Окайомов швидко вивчив польську мову, і його переправили в Польщу. Він — чернець краківського монастиря і, за сумісництвом, тимчасовий резидент розвідки. Ночами в келії ченця мерехтять радіолампи передавача і чути стук ключа радіотелеграфу. Погано тільки, що польські органи безпеки раніше, ніж передбачалось, почали цікавитись дивним ченцем, і довелося накивати п'ятами.

Скрізь він працював безстрашно, зухвало і винахідливо.

Страх він переживав, уже повертаючись. Ні, ні, це не був страх перед начальством. Боявся він іншого — боявся, що одного разу він повернеться з чергової подорожі і Барч скаже йому: «Тепер — у Радянський Союз».

Цього, тільки цього він боявся і не міг заспокоїтися: страх жив у його крові. У Чехословаччині в поїзді Окайомов опинився в одному купе з радянською кіноактрисою, яку знав по фільмах. Вони розмовляли німецькою мовою, і він поводився так по-дурному, що артистка, сміючись, зауважила: «Ви неначе боїтеся мене». Так, він боявся і її. Він боявся кожної радянської людини.

Тисячу разів обдумуючи можливість подорожі в Радянський Союз, Окайомов говорив собі: «Накажуть — поїду. Відмовитись не можна. Але краще, якщо цієї подорожі не буде…»

Повернувшись із Чехословаччини, Окайомов гостював на дачі у Барча. Тихими весняними днями вони гуляли в чистенькому, ніби підстриженому і причесаному лісі. Вечорами грали в шахи. 1 весь час Окайомов відчував, що Барч щось не договорює.

Розставляючи шахи, Барч говорив:

— Все-таки найсерйозніший наш ворог — росіяни. А ми діємо там страшенно бездарно. Марне тупцювання на місці, провали — гидко думати про це… — Барч замовк.

Окайомов насторожено чекав — так, мабуть, оце зараз і прозвучить воно: «Тепер — у Радянський Союз».

Тепла ніч підступила до самої веранди. М'яке зеленкувате світло настільної лампи відбивалося на полірованій шаховій дошці, заставленій фігурами. За верандою чорніла ніч, і тільки над обрієм тремтіла оранжева заграва — там було велике місто.

Партія тільки почалась. Барч неуважно дивився на дошку, чекаючи ходу Окайомова, що грав дуже обережно, довго обдумуючи кожний хід. Раніше Барчу це подобалось, але сьогодні йому хотілося швидше закінчити гру і перейти, нарешті, до тієї найголовнішої розмови, заради якої він покликав Окайомова в гості. А партія, як на лихо, розгорталася ліниво, нецікаво і могла затягтись на кілька годин.

— У мене є пропозиція, — відкидаючись на спинку крісла, сказав Барч, — відкласти нашу партію. Адже це роблять навіть гросмейстери.

— Можна й відкласти, — байдуже відповів Окайомов, дивлячись на дошку.

Барч підвівся:

— Давайте включимо радіо. Послухаємо, що балакають ваші російські друзі…

У неспокійному шурхоті ефіру почулася російська мова. Говорила Москва. Окайомов підсунувся до приймача і почав слухати. Розповідали про від'їзд на цілинні землі першої партії молоді, про урочисті проводи її на вокзалі. Потім виступила іванівська ткаля і розказала про свій новаторський почин, що дав велике підвищення продуктивності праці. Потім говорили, що незабаром відкриється Всесоюзна сільськогосподарська виставка, повідомляли про завоювання радянськими хокеїстами першості світу, про прем'єру в театрі оперети. У повідомленнях з-за кордону наводили відгук французької газети на досягнення радянських учених в галузі атомної фізики. Передача вістей закінчилася, почався концерт китайської музики.

— Це хай слухають росіяни. Виключіть, — сказав Барч. — Ну, що вони там розповідають?

— Звичайна пропаганда, — відповів Окайомов. — У нас, мовляв, усе добре.

— А ви вважаєте, що в них усе погано? — усміхнувся Барч.

— Ні, я так не вважаю. Вони знають, чого хочуть, і роблять усе з такою завзятістю, що їм можна позаздрити.

— І саме вони, Окайомов, — підхопив Барч, — найбільша небезпека для всього світу цивілізації. Я не схвалюю дії тих наших газетярів, які запевняють, ніби Ради — слабкий противник. Гітлер теж говорив, що Росія — колос на глиняних ногах. Хіба можна не рахуватися хоча б з тим фактом, що вони зробили атомну і водневу бомби?

— Але, з другого боку, прикро, коли їх так вихваляють. Ось зара вони навели відгук французької газети, що Радянський Союз — наймогутніша атомна держава…

— Ну, французи! — Барч зневажливо махнув рукою. — Ми ж з вами повинні дивитися на речі по-діловому. 1 ми бачимо два небезпечних для нас фактори. Москва тепер — це не тільки Москва, але й Пекін, і Прага, і Варшава, третина людства, чорт забирай! І в них є атомна й воднева бомби. І є дещо інше, про що ми, на жаль, майже нічого не знаємо. Ми взагалі про них дуже мало і не дуже точно поінформовані. От іще рік тому люди з нашого посольства в Росії пронюхали про інститут якогось професора Вольського. Минув цілий рік, а єдине, що ми змогли взнати, це назву міста, де організовано інститут. Усі спроби взнати більше закінчилися скандальними провалами. Пригадуєте шум, коли висилали з Москви співробітника нашого посольства? Хлопець скрутив шию на цьому ділі. А всі дані говорять, що професор Вольський — об'єкт величезної ваги. Учора приїхав начальник нашого центру. Лається, називає нас неробами, боягузами. Мабуть, йому добре перепало від начальства. Адже його викликали туди спеціально з цього приводу.

Вони замовкли. Окайомов уже все розумів, але мовчав.

— Чи не хотіли б ви, Окайомов, трохи ближче познайомитися з цим професором? — швидко спитав Барч, пильно дивлячись на співрозмовника. Окайомов відповідати не поспішав. — Я гадаю, що тільки вам під силу це знайомство. І хіба вам не хочеться розрахуватися з тими, хто заподіяв вам стільки горя?.. — Окайомов мовчав. — Як людина, я прекрасно розумію, що Росія для вас — важке місце. Але це необхідність, Окайомов. І я справді не можу назвати, крім вас, нікого, щоб бути певним в успіху. Я даю вам слово — повернетеся звідти, і я доб'юсь, щоб вас перевели в головне управління. У мене є зв'язки, і я це зроблю.

— Я зовсім не збираюсь кидати, оперативну роботу, — з образою в голосі промовив Окайомов.

— Але ж не можна рискувати без кінця. Звичайно, ця операція — найважча, але зате її успіх дасть вам такі переваги перед усіма, що…

— Гаразд, — перебив його Окайомов. — Я зроблю це. Тільки одне прохання — не квапте мене з підготовкою і накажіть апаратові вважати мою операцію справою номер один.

— Безперечно! Усі ваші прохання будуть виконуватись. І давайте на сьогодні з цим покінчимо. Продовжимо партію?

— Я грати не хочу.

— Може, вип'ємо?

— Не хочеться.

— Спати?

— Я піду погуляю в саду.

— Підемо разом?