Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович - Страница 21

Радіограму передано. Дементьєв зсунув фальшиве дно чемодана, хотів його закрити, але передумав: хай стоїть коло дивана розкритий. Звичайний чемодан із звичайними речами, в яких хазяїн рився перед тим, як лягти спати.

Дементьєв зняв шинель, не поспішаючи роздягнувся і ліг у ліжко. Майже годину він не засинав, чекаючи візиту гестапо. Він був певний, що такий візит буде, але чомусь не вважав за потрібне рятуватися втечею. Мені, оповідачеві, який знає, що буде далі, хочеться крикнути Дементьєву: «Тікай!» Але він мене не почує. А заочно судити його за те, що він не рятується, я не збираюсь… Та наліт на його квартиру поки що не входив у план Крамєргофа. Дементьєв заснув.

Потім йому здалося, що решту ночі він бачив якийсь один дивний сон. З усіх боків його обступали невидимі люди, вони по черзі вимовляли його фальшиве прізвище: «Рюкерт, Рюкерт». Він намагався по звуку голосів побачити цих людей, але вони були невидимі.

І знову то за плечима, то звідкілясь зверху долинало одне й те саме слово: «Рюкерт, Рюкерт, Рюкерт!»

— Рюкерт, відчиніть! — раптом прозвучало виразно, голосно і вже наяву.

Дементьєв не встиг збагнути, що діється, як двері з тріском розчинилися. Виламаний дверний замок відлетів до стіни. В кімнату з пістолетами в руках вдерлися четверо гестапівців на чолі з Крамергофом. Один з них засвітив світло. Другий став у ногах Дементьєва, наставивши на нього пістолет. Дементьєв, не піднімаючись, здивовано дивився на них.

— Кінчайте, Рюкерт, спектакль! Де ваша радіостанція? — весело, майже дружелюбно сказав Крамергоф і сів на стілець за три кроки від ліжка, тримаючи наведений на Дементьєва пістолет.

— Я нічого не розумію, полковнику… Що це робиться? Поясніть… — Дементьєв повільно, ліниво спустив з ліжка ноги, сів і почав повільно вдягатися. — Пробачте, що приймаю в такому вигляді. Я зараз одягнуся… — Дементьєв подивився на годинник. Була п'ята година ранку.

Крамергоф махнув рукою гестапівцям.

— Шукайте!

Обшук був дуже ретельний. Гестапівці піднімали паркет, простукували стіни, скинули з полиць усі книги, розпороли м'які крісла. Крамергоф не зводив очей і пістолета з Дементьєва, який одягнувся і сидів на дивані, з посмішкою стежачи за гестапівцями, його попросили пересісти на стілець. Диван розпороли, як і крісла.

Гестапівці припинили обшук і вичікувально дивилися на Крамергофа.

— Обшукати всю квартиру! — наказав він.

Гестапівці пішли в хазяйські кімнати.

— Де радіостанція? — тихо, наче по секрету спитав Крамергоф.

— Яка радіостанція? — Дементьєв глянув на нього з посмішкою, яка обеззброювала своєю щирістю. — Слово честі, мені здається, що все це діється уві сні.

— Радіостанція, — так само тихо вів далі Крамергоф, — появу якої в ефірі було зафіксовано рівно через п'ять хвилин після того, як ви ввійшли в свою квартиру, і за сигналом якої навперейми транспортам, мабуть, уже вилетіли російські бомбардувальники.

— Найдивовижніше непорозуміння з усіх, які я пережив! — обурено промовив Дементьєв.

Погляд Крамергофа зупинився на розкритому чемодані. Дементьєв завмер.

— Можливо, звичайно, що я подав сигнал за допомогою брудної білизни… — Дементьєв вказав на чемодан і засміявся. — Після того, що сталося, вам лишається тільки переконати мене і в цьому.

Крамергоф ногою підсунув до себе чемодан і викинув з нього всі речі, гидливо беручи їх двома пальцями. Дно чемодана відкрилось, Крамергоф нагнувся і постукав по ньому пальцями. Мабуть, звук викликав у нього підозру. Він голосно крикнув:

— Прошу сюди!

Все інше вимірювалось секундами. Дементьєв схопився із стільця, з розмаху вдарив Крамергофа у висок, і той упав на підлогу. Двома стрибками Дементьєв досяг вікна, скочив на підвіконня, плечима проломив раму і стрибнув у двір.

Вірно кажуть, що в сміливого солдата воїнське щастя в кишені. Дементьєв упав на ноги і, ледве втримавши рівновагу, кинувся за ріг будинку.

І одразу з вікна загриміли постріли.

Бігти на вулицю не можна: там, напевно, розставлені люди гестапо.

Дементьєв заздалегідь вивчив свій двір. Він знав, що в лівому його кутку, у вузькому проході між будинками, де стоять залізні ящики для сміття, є паркан, за яким починається сусідній двір з виходом на паралельну вулицю.

Дементьєв побіг туди, але в цей час два постріли пролунали з протилежного боку двору. Пекучий біль опік Дементьєву спину.

В тунелі воріт почулися голоси, тупіт чобіт. Дементьєв біг далі. Позаду безперервно стріляли, але в передсвітанковій імлі гестапівці погано бачили глибину двору.

Ось і прохід між будинками. Дементьєв вискочив на ящики з сміттям, з розбігу схопився за верх паркану, хотів підтягтись, але від страшного болю в плечі ступив назад на ящики. Зібравши всі сили, він присів і пружинним стрибком, допомагаючи лівою рукою, виліз на паркан і перекинув тіло у сусідній двір. Через ворота він вискочив на паралельну вулицю і побіг направо, до центру міста. Він знав, що недалеко є вузенька крива вуличка. Швидше туди!

Згинаючись від болю в плечі, Дементьєв біг звивистою вулицею, потроху заспокоюючись: погоні позаду не чути.

Чому він біг до центру міста? Де він сподівався сховатися? Чи не краще було бігти на околицю?

Але десь там, у центрі, була явочна квартира Павла Арвидовича. Не так розраховуючи мозком, скільки відчуваючи серцем, Дементьєв біг саме туди — адже у всьому великому місті тільки там були його друзі, на допомогу яких можна розраховувати.

Невже в цю хвилину він забув наказ, що забороняв йому наражати на небезпеку явочну квартиру?.. А може, він забув слова полковника Довгальова: «Тільки в крайньому разі…»? Ні, ні і ні!

Дементьєв був із тих людей, для яких військовий наказ — свята і непорушна справа честі.

Тому хоч він і біг у напрямку до явочної квартири, та добре знав, що туди не зайде, і через те весь час гарячково думав: куди бігти далі, де сховатись?

Дуже швидко світало. Кожна зустрічна людина запідозрить щось недобре, побачивши, що німецький офіцер біжить без кашкета, в кітелі, стікаючи кров'ю. Крім того, Дементьєв знав, що зараз на ноги піднімуть усю міську комендатуру. Словом, в його розпорядженні були хвилини. І в цей час він пригадав чистенького дідуся—доглядача музею, того самого, який так невміло намагався приховати підміну цінних картин.

Вирішено. Дементьєв біжить у музей.

До величезного будинку музею у дворі тулився прихаток, в якому і жив доглядач.

Вбігши у двір, Дементьєв кілька хвилин прислухався: чи немає погоні? На вулиці було тихо. Дементьєв зійшов на високий ґанок прихатку і натиснув кнопку на дверях. Десь усередині будиночка ледве чутно прозвучав дзвоник. Тихо. Та ось Дементьєв помітив, що в наріжному вікні ворухнулась фіранка. Він подзвонив ще раз.

Голос з-за дверей:

— Хто там?

— Відчиніть, ваші друзі, — російською мовою промовив Дементьєв.

— Скажіть, хто?

— Радянський офіцер. Відчиніть швидше, за мною женуться…

Кілька хвилин за дверима було тихо. Потім різноголосо забрязкало залізо численних засувів, і двері відчинилися. Перед Дементьєвим стояв доглядач музею в халаті, із свічкою в руці. Він одразу впізнав Дементьєва і відсахнувся од дверей. Свічка погасла.

— Замкніть двері, — тихо, але владно наказав Дементьєв.

Старий слухняно замкнув двері.

— Засвітіть світло!

Старий довго шукав у кишенях сірники і, нарешті, засвітив свічку.

— Вибачте мені, але я справді радянський офіцер, і я потрапив у біду. Поранений. За мною — погоня.

Старий мовчав і дивився на Дементьєва, не зводячи з нього зачудованих очей. Видно було, що він не вірить Дементьєву.