Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович - Страница 18

— Чудово… — блідолиций встав, підійшов до телефону і набрав номер. — Говорить Крамергоф. Мені терміново потрібна довідка про командний склад дивізії «Гамбург». Насамперед — прізвище заступника начальника дивізії… Я жду…

Усі в кімнаті мовчали. Дементьєв ображено усміхався. Він прекрасно знав, що зараз почує по телефону Крамергоф. Він почує саме те прізвище, яке назвав Дементьєв. Якщо вся перевірка зведеться тільки до цього, гестапівці — бельбаси. Такі заздалегідь підготовлені дані хороший розвідник повинен мати обов'язково.

— Я слухаю… Так. Дякую… Крамергоф поклав трубку і знову сів у крісло.

Гестапівець, що сидів за столом, сказав:

— Ви зупинились на тому, що вас направили в готель «Брістоль». Продовжуйте.

— Я опинився там в одному номері з майором Занделем, номер кімнати триста п'ять. Ми, звичайно, познайомились. Зандель, узнавши мою сумну історію, мабуть, пройнявся до мене симпатією і допоміг влаштуватися при штабі. Вій сам працював якраз у відділі Мельха. Але спочатку я пішов просити призначення на фронт. На жаль, я цього призначення не одержав. У штабі всім було не до мене. Тоді мені довелося скористатися люб'язною допомогою майора Занделя. У відділі Мельха я займався евакуацією музею і бібліотеки. Працював разом з уповноваженим гестапо Брандтом.

— Брандт? — здивувався Крамергоф і перезирнувся з гестапівцями. — Це цікаво! Коли ви востаннє бачили Брандта?

— В той день, коли я евакуював фонди бібліотеки. Він прийняв від мене вантаж і повіз його в порт. Більше я його не бачив.

— Хіба ваша робота в Мельха на цьому й закінчилась? — запитав Крамергоф, тепер уже не спускаючи очей з Дементьєва.

— Так точно. Далі моя доля склалася так. Увечері Мельх викликав мене, вручив мені той самий документ, який викликає у вас підозру, і сказав, що вранці він мені пояснить мої нові обов'язки. А коли я на другий день прийшов, уже не було ні Мельха, ні його штабу. Він виїхав, здається, з першим транспортом. Навіщо йому було приховувати від мене від'їзд, мені незрозуміло. Він, звичайно, поставив мене в дурне становище. Проте свої обов'язки я виконував як міг.

— Під час прориву вашої дивізії ви до росіян не попадали? — швидко спитав Крамергоф.

— Якби це трапилося, — Дементьєв знизав плечима, — я б не сидів перед вами.

— Відповідайте, будь ласка, без «якби»: були ви в полоні хоч годину?

— Ані хвилини. Мій батальйон потрапив в оточення в районі торф'яних боліт. Тут нас утюжила авіація. Потім я з групою уцілілих солдатів вибрався з болота, і лісами, що лежать на південний схід від колишнього розташування моєї дивізії, ми вийшли прямо в район дивізії «Гамбург». Вночі з боєм прорвалися до своїх. Уціліло нас троє.

— Хто ці уцілілі? Їхні прізвища і де вони зараз? — швидко спитав Крамергоф.

— Йоган Ріхтер, капрал, — так само швидко відповів Дементьєв. — Він залишився в дивізії «Гамбург». Карл Ландхарт, лейтенант, поранений в плече; його поклали в госпіталь при штабі дивізії «Гамбург». Третій — я.

Крамергоф злісно розсміявся:

— Ах, яка точність! Ви ж прекрасно знаєте, що дивізія «Гамбург» евакуйована звідси, і тому не боїтесь перевірки.

Дементьєв ображено мовчав, дивлячись повз Крамергофа.

— Слухайте, як вас там… Рюкерт, чи що? Скажіть прямо: хто ви насправді? — спитав Крамергоф.

Дементьєв мовчав, не змінюючи пози.

— Може, ви просто дезертир? — злісно вигукнув Крамергоф.

Дементьєв різко повернувся і, вп'явшись у Крамергофа лютим поглядом, заговорив голосно й сердито, карбуючи кожне слово:

— Коли мій фюрер вручав мені в Парижі «залізний хрест», я сказав йому: «З вами до кінця!» Фюрер відповів: «Іти треба далеко…» І я пішов цим далеким шляхом, не уникаючи труднощів і не ховаючись од війни в штабах. Я завжди поважав людей гестапо, вважаючи їх за вірну охорону мого фюрера. І я не вірив вигадкам про гестапо, які поширювали неповноцінні німці. А ви, мабуть, добиваєтесь, щоб я їм повірив. Все одно не повірю, бо ви лише один з офіцерів гестапо. Більше я на ваші питання не відповідаю. Можете робити зі мною що хочете. Хайль Гітлер!

В кімнаті запала тиша. Куточками очей Дементьєв стежив за гестапівцями і бачив, що його гнівна тирада справила на них враження.

Крамергоф підвівся, взяв зі столу саморобний мандат Дементьєва і, гидливо тримаючи його за ріжечок, уже спокійно сказав:

— Погодьтесь, що цей документ дивний, і він викликає в нас підозру.

— Не знаю! — різко промовив Дементьєв. — Я вже сказав, що я не спеціаліст по штабних документах. На війні я звик виконувати накази. І цей папірець, що викликає у вас підозру, був для мене наказом, який я свято виконував. Якщо ви маєте право скасувати його, зробіть це і, заради всіх святих, допоможіть мені попасти туди, де воюють солдати, а не… — Дементьєв не договорив, твердо дивлячись в очі гестапівцю. Він внутрішньо торжествував, бачачи, що Крамергоф збитий з пантелику і не знає, як далі вести розмову.

— Повернемося до питання про Брандта, — помовчавши, заговорив Крамергоф. — Справа в тім, що на ім'я Брандта в Н. надходили дуже важливі розпорядження з ставки. Не пізніше як сьогодні надійшла радіодепеша за підписом самого Кальтенбруннера з наказом будь-що розшукати Брандта… Значить, коли ви бачили Брандта востаннє?

— В день евакуації фондів бібліотеки, — усміхаючись, відповів Дементьєв. — Він прийняв од мене ящики з вантажем і повіз у порт. Більше я його не бачив. До цього нічого не зможу додати, відповідаючи вам навіть в сотий раз.

— Ви полковника Кунгеля знаєте? — швидко спитав один з гестапівців.

Дементьєв насторожився:

— Полковник Кунгель… полковник Кунгель… — Виграючи секунди для обдумування цієї нової ситуації, Дементьєв удавав, що силкується пригадати це прізвище. — Дуже знайоме прізвище… Ах, так… Ну, звичайно! Він був відповідальний за вантаження військ на транспорти.

— Цілком вірно! — жваво підхопив Крамергоф. — Що ви можете сказати про нього?

— Дуже небагато. Я бачив його два чи три рази.

— Ви розмовляли з ним?

— Так.

— Чи не пригадаєте, які думки він висловив, наприклад, про хід війни?

— Таких широких розмов у нас не було. Хіба тільки… — З того, як насторожився Крамергоф, Дементьєв зрозумів, що він робить вірний хід. — Загалом, у мене склалося враження, що Кунгель в дорученій йому справі був зовсім не зацікавлений. Коли я одержав призначення, то, враховуючи воєнну ситуацію рейху, висловив Мельху своє здивування: навіщо цей санітарний бюрократизм? Але Мельх пояснив мені, що йдеться про небезпеку завезти в Берлін епідемічні хвороби, і я зрозумів, що моя робота серйозна, і взявся за неї з усією відповідальністю. А полковник Кунгель до моєї роботи поставився іронічно: він казав, що солдатів фюрера не цікавить, в яких умовах їх евакуюють, аби тільки втекти звідси. Далі… Моряки критикували організацію вантаження і давали поради, як прискорити евакуацію. Я переказав їхні поради Кунгелю, але він не схотів до них прислухатись…

— Які це були поради?

— Ну, наприклад, щоб вантажити війська зразу на п'ять пароплавів…

— Так… так… — Крамергоф усе записував.

Дементьєв уже ясно бачив, що його показання дуже зацікавили гестапівців, і догадувався, чим ця цікавість була викликана.

… Кунгель був арештований гестапо напередодні, але на допитах дуже вміло розбивав намагання гестапівців звинуватити його в усіх семи смертних гріхах. А Крамергофу, який головою відповідав за розслідування потоплення кораблів, треба було довести свою старанність і віддати до трибуналу кого завгодно, хоча б того ж полковника Кунгеля. Годину тому він думав зробити це з Дементьєвим, але зараз поки що відмовився од цієї думки. Дементьєв давав йому в руки козирі проти Кунгеля.

Записавши все, що повідомив Дементьєв, Крамергоф спитав:

— Ви підтвердите все це на очній ставці?

— Безумовно.

Крамергоф наказав привести Кунгеля. Чекаючи його появи, Дементьєв ще раз пригадав усі свої розмови з полковником на оперативному причалі.