Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович - Страница 13

В цей час наші бомбардувальники вже готувалися вилітати навперейми першому транспорту з ворожими військами, про вихід якого повідомив Дементьєв.

Вдало уникнувши зустрічі з патрулями, Дементьєв вийшов на площу перед готелем «Брістоль». Незважаючи на пізній час, біля готелю метушилися люди, під'їжджали і від'їжджали машини; в кузов грузовика, що виїхав на тротуар, солдати кидали офіцерські чемодани. «Тільки мене тут не вистачало», — посміхнувся Дементьєв і швидко пішов у готель.

Пощастило! Чергував той самий портьє, що приймав Дементьєва. Портьє впізнав капітана і охоче згодився зберегти чемодан до завтра. Дементьєв пробував тицьнути йому в руки гроші, але портьє категорично відмовився їх взяти і при цьому невідомо чого розсміявся. Тільки вийшовши з готелю, Дементьєв зрозумів, чому сміявся портьє: безглуздо давати людині гроші, які не сьогодні-завтра перетворяться на нічого не варті папірці.

Вночі Дементьєв зовсім не спав. Намагаючись бути якомога далі від своєї квартири, він бродив по вулицях, заходив у під'їзди будинків, сідав там на східці, але, як тільки відчував сонливість, негайно вставав, виходив на вулицю і рушав далі. Вранці, перш ніж піти у відділ, він вирішив зазирнути в порт.

Вся площа перед портом була забита військами. Дементьєв з величезним зусиллям протискувався крізь густий, гарячий, роздратований натовп. Звичайно, вже сама картина радувала Дементьєва. Він подумав, що при такому скупченні військ, навряд чи гітлерівці зможуть зберегти суворий режим при виході на оперативний причал, і вирішив спробувати пройти туди. Але його чекало розчарування. Чим ближче він проштовхувався до оперативного причалу, тим виразніше відчував, що з кожним кроком вируючий натовп усе помітніше підкоряється якомусь ще не зрозумілому для Дементьєва порядку. Та незабаром він збагнув: прославлена німецька організованість знайшла спосіб виявити себе і тут. Наближаючись до оперативного причалу, всі солдати і офіцери самі розбивалися на групи по дванадцять чоловік. Тринадцятий — старший у групі. Групи підбиралися із однополчан, які знали один одного. Якщо своїх на групу не вистачало, її поповнювали чужими, але вимагалося, щоб вони теж знали один одного. Формування груп провадилося швидко, на ходу, і до контрольного пункту оперативного причалу солдати підходили вже організовано. З технікою проходили тільки солдати і офіцери, які обслуговували її. Перша думка в Дементьєва — примазатися до однієї з груп. Ні, це було небезпечно. Крім того, могло так статися, що він не вибереться потім з порту — адже його можуть повантажити на пароплав або примусити ждати в строю. Простеживши, як проходять війська на оперативний причал, Дементьєв пішов назад. Іти проти течії було дуже важко.

Нарешті Дементьєв вирвався з порту і попрямував у відділ. Коло входу стояв вартовий. Він виструнчився, з-під каски на Дементьєва глянули тривожні очі.

В приміщенні було тихо. Пахло паленим папером. У кабінеті Мельха вся підлога була вкрита чорним попелом. Порожні ящики з письмового стола валялися коло грубки. Дементьєв зазирнув у інші кімнати. Скрізь така ж сама картина. І тільки в кімнаті технічного секретаря відділу на своєму звичайному місці, за друкарською машинкою, сидів худий фельдфебель Шірер. Він зустрів Дементьєва радісним вигуком:

— Здрастуйте, капітане Рюкерт!

— Здрастуйте… — стримано відповів Дементьєв. Він вирішив показати себе перед фельдфебелем, як поінформовану у всьому людину, що лишилася тут не випадково. — Як ваші справи?

— За наказом Мельха я знищив усю документацію. Дуже добре, що ви прийшли! Ріхард Брандт наказав, якщо ви прийдете, затримати вас до його приходу.

— Я з ним уже бачився в порту… — спокійно відповів Дементьєв. — Скажіть, чисті бланки у вас залишились?

— Сто шістнадцять штук, — з суто німецькою точністю відповів фельдфебель.

— Усе, що лишилося, принесіть у Мельхів кабінет і прийдіть туди з машинкою. Швидше!

— Слухаюсь!

Дементьєв сидів у Мельховому кріслі і диктував Шіреру текст розпорядження:

— «Пункт перший. У зв'язку з закінченням роботи, відділ по організації цивільного тилу ліквідується. Пункт другий. Фельдфебелю Шіреру здати мені чисті бланки і друкарську машинку. Пункт третій. Фельдфебель Шірер переходить у розпорядження комендатури міста…»

Дементьєв наказав фельдфебелеві третій пункт скопіювати на окремому бланку: цю виписку Шірер мав пред'явити в комендатурі. Увесь цей час одна думка живчиком билася в голові Дементьєва: зараз може ввійти Брандт… Запобіжника на пістолеті спущено. Спочатку — Брандта, а потім — фельдфебеля…

Закінчивши друкувати наказ, Шірер устав і виструнчився перед Дементьєвим.

— Дозвольте спитати?

Дементьєв кивнув.

— Мельх уночі сказав мені, що сьогодні мене евакуюють разом з другою групою офіцерів відділу.

Дементьєв зітхнув:

— З другою групою, Шірер, нічого не вийшло. Триматися за мене я вам не раджу. Я виїду звідси останнім. Якщо взагалі виїду. Не хвилюйтеся, ідіть в комендатуру. Ви будете евакуйовані на загальних підставах. Тут не залишиться жоден солдат рейху — такий наказ фюрера.

Шірер клацнув каблуками, обернувся і вийшов. Дементьєв поклав у кишеню чисті бланки, замкнув друкарську машинку у футляр, взяв її і вийшов на вулицю. «Перший бар'єр взято», — думав він, не наважуючись радіти з того, що тут усе обійшлося так добре.

Дементьєв ішов на квартиру, хоча там могла бути засада. Адже Брандт у місті. Дементьєв і цього разу йшов, готовий до всього. Але не йти він не міг. Як учора він не міг обійтись без рації, так і сьогодні для виконання задуманого плану йому був необхідний надійний притулок хоча б на годину. Але спочатку треба зайти за чемоданом у готель.

На площі перед готелем жодної людини, жодної машини коло під'їзду. Очевидно, протягом ночі всі штабні офіцери перебралися в порт.

Двері в готель були замкнені. Тільки цього ще бракувало! Дементьєв натискував кнопку дзвоника, стукав у двері ногою — ніхто не виходив. У Дементьєва похолоділо серце… Помилка! Сталася страшна помилка — він не мав права залишати чемодана. Не мав… Ніхто, і насамперед він сам, не пробачить цієї помилки. Якщо чемодана він не одержить, тоді… тільки куля, що призначалася Брандту, справедливо відплатить за помилку.

У дверях клацнув ключ, і вони відчинилися.

— О, капітане! Як добре, що ви прийшли! Я просто не знав, що робити з вашим чемоданом. Просив ваших колег, щоб вони його взяли, — ніхто не бере. А нам наказано готель запечатати.

Дементьєв слухав портьє і тихо сміявся:

— Дякую, дорогий… Дуже дякую!..

Хазяйка квартири зустріла Дементьєва якось дивно: не поздоровкалась, дивилася на нього з презирливою посмішкою. Її дочка прочинила трохи двері з своєї кімнати, але, побачивши Дементьєва, гучно грюкнула ними. Тільки увійшовши в свою кімнату, Дементьєв почав догадуватись, що сталося в квартирі. Стіни кабінету були голі, а на підлозі валялися рами од картин.

— А де картини? — суворо запитав Дементьєв у хазяйки, що стояла на дверях.

— Де? — хазяйка неприродно засміялась. — Це я у вас повинна спитати.

— Нічого не розумію… — щиро промовив Дементьєв, вичікувально дивлячись на хазяйку.

— Вночі з'явився ваш товариш по службі і пограбував квартиру.

— О котрій годині це сталося?

— Близько дванадцятої…

— Який він на вигляд? Смію вас запевнити, мадам, що це страшенне непорозуміння.

— Це був офіцер у шкіряному пальті, високий, з мертвими очима.

«Брандт», — одразу догадався Дементьєв, але й далі вдавав дуже здивованого:

— У шкіряному пальті?

— Так.

— Яке в нього звання?

— У нього не було відзнак.

— У нас таких немає.

— Дивно, а він вас прекрасно знає і дуже шкодував, коли довідався, що вас немає. Він навіть не повірив мені і якось по-дурному шукав вас за шафою і під ліжком.

— Ви, мадам, стали жертвою авантюриста, — переконливо промовив Дементьєв.